"В гетьманських покоях надолині",— почула відповідь і побігла туди.
Великий склеплений покій озарений був червоним відблиском, подібно, як цілий Батурин. Крізь малі, в олово оправлені шибки вливався він, надаючи гетьманській спальні фантастичного вигляду. Біля ліжка горіла свічка і хропів на фотелю старий німець-лікар.
Мотря підійшла до хворого і нахилилася над ним.
Пізнав її: "Це ви, Мотре Василівно?.. Спасибі, що прийшли... Як же там?"
Говорив насилу, крізь великий біль.
"Нічого. Перший приступ відбили".
"А гармати?"
"Стріляють. Герцик заправляє ними".
"Перекажіть, щоб пороху більше підсипав. З третьої зряду хай краще не стріляє, щоб не розірвало дула. Небезпечна".
Мотря хустиною обтерла йому з чола піт.
"Спасибі. Як ваша ласка, подайте води. Палить".
Мотря піднесла йому чарку з водою і збудила старого німця. "Гер медікус, спите?"
"Борони Боже. Я лиш так трохи задрімав".
"Ваш земляк хворий, а ви куняєте, як коли б нічого".
Німець нахилився над нею. "Що я йому поможу? Тут тільки й надії, що на Бога".
Кенігзен зачув останні слова.
"Мотре Василівно,— прошепотів.— Будь ласка, як коли б що до чого, не оставляйте мене на поталу москалям".
"Заспокойтеся,— відповіла Мотря,— у мене ключ від порохової вежі. Не підемо бранцями в Москву".
Стиснув її руку, так кріпко, ніби це не рука, а меч.
У неї дійсно ключ. Доторкнулася його. Чи не забула і чи не поміняла? Так багато їх має. Але другого такого ні: великий, важкий, дивно позазублюваний ключ до старої вежі, до котрої вже й стежки позаростали травою. Ніхто не заходить туди. По що? Там лиш сови під дахом гніздяться.
Біля вежі голодова яма. Склепіння завалилося, яма кропивою поросла, давно нікого не садовлять туди. А все ж таки люди хрестяться, проходячи повз неї і затулюють вуха руками, щоб серед нічної тишини не почути стогонів і ридання.
Дивні і страховинні речі розказують собі про тую вежу і про яму. Та найстрашнішої тайни не знають. Там, у глибоких пивницях, лежать бочки, повні пороху стрільного. Сухий він, тільки жде на іскру.
Може, нині скінчаться його дожидання...
Ключ і тайну, як відчиняти вежу і куди дібратися до пивниць з тими бочками, передав Мотрі Чуйкевич, прощаючися з нею. Поклялась, що увійде туди тільки тоді, як чесна смерть привабливішою стане від нікчемного життя. Мотря весь час носила цей ключ при собі. Але не думала про нього. Аж нині, побачивши важко пораненого Кенігзена, пригадала собі. Коли на сім світі зачиняться перед нею всі двері наглухо, цей ключ відчинить їй ворота у другий, може, кращий, на всякий спосіб інший світ. Мотря ще раз глянула від дверей на Кенігзена.
"Не бійся, гарматний осауле! У мене ж ключ, двері райскія нам отверзающий".
І вийшла.
* * *
Ніби в огненну піч входила. За кожним разом, як вітер повівав у лице, ставало так гарячо, що — гадала — упаде від задухи. Вітер розносив ґонти і тліючі сніпки. Полумінь стріляла вгору, як горючий водограй, знімалася вгору, як хвостаті комети, то знов стелилася низом і повзла, як стоязика казкова гадюка.
Стіни замку мерехтіли, ніби їх освітлювано кольористими огнями. Мотрі прийшов на гадку цар-піротехнік. Дивись здалеку, жорстокий тиране, і радуйся, сотворивши пекло!
Горить Батурин. Дотлівають хати, запалені руками власників своїх. Від них займаються й сусідські оселі, навіть ті в бічних вуличках, серед садів. Дерева тріщать, ніби з болю. Птахи, що мали гнізда на них, під хмарами кружляють і жалісно кричать. Щасливі ті, що скоріше відлетіли в вирій. Щаслив, хто покинув Батурин!..
Збігала по східцях. Якраз у цей мент завищало щось у повітрі, заскавуліло, завило як пес, і московська граната влучила, як грім, у недалекий горючий будинок. Засичала сто язиками пожежа, ще вище знялися вогненні стовпи, ще ясніше зробилося кругом, ще гарячіше. Мотрею захитало, ніби якась невідома сила їй тручала її назад в замкові зали. Мало не впала на останньому сході. Вчепилася за поруччя, перебуваючи хвилину в німому, безтямному жаху. Знівечить тебе розгуканий океан злості й завзяття. "Спасай себе!"—шептало щось до неї. "Ні, ні!" — сказала Мотря, ступаючи на замкове подвір'я.
Товпища безборонних людей тулилися до стін. Стіни стогнали й ридали, як живі. За кожним вистрілом гармати, неначе відгомін її, лунав жахливий крик. "Ісусе, Христе!"
Жінки, як божевільні, бігали, шукаючи загублених дітей і мужів. Щохвилини приносили когось згори і клали на тії стоги постелі, котру батуринські жінки позносили зі своїх хат на замок. І за кожним разом з-під мурів кидалися туди цілі сотні жінок, дідів, дітей, питаючися: "Хто се?" А пізнавши, припадали з розпучливим криком до вбитого або раненого і тягнули його в пивниці або хоч під мур, де було хоч трохи безпечніше від куль. Загулювали очі на смерть або осмотрювали рани. Про лікарський догляд і опіку і мови тут не було. Ворог припускає штурм. Чимраз ближче й чимраз густішою лавою підсувається під замок. У нього багато гармат, вони вже обстріляні, їх кулі попадають як не в замок, то в місто. А в батуринців мало гармат і бракло того, кого вони слухати привикли, не стало Кенігзена, що за десятьох працював, а за сотки розумів гарматне діло.
Герцик на його місці. Мотря бачить чорну тінь полтавського полковника, що пробігає по мурах.
Біжить туди, хоч совість каже залишиться в подвір'ї, біля вмираючих і поранених.
Хоче знати, чи не пора відчинити вежу.
Чечель вже ледве дихає. Побачивши Мотрю, дає знак, щоб не підходила ближче.
"Як же там, полковнику?"
"Бачите як".
"Витримаємо?"
"Досі всі приступи відбили".
"А вистачить сил?"
"У мене, так. Чи в інших — не знаю, обіцяють. Ворог теж не з заліза. В нього вдесятеро більше втрат, ніж у нас. Боремося на життя і смерть".
"Значиться небезпеки нема?"
Чечель присів на хвилину на камені, щоб спочити, бо виснажений був до краю. Добув люльку і набив тютюном. "Стільки огню, а люльки нема чим запалити",— жартуючи, кресав кресалом огонь.
"Добре, що губка від крові не замокла".
Мотря глянула з валів на долину.
"Не підходьте над берег,— радив Чечель,— там ще небезпечніше, станьте тут, біля мене!"
"Питаєтеся, чи нема небезпеки. Наші відбиваються славно. Як витримаємо яку годину, ворог подасться назад, бо втрати має страшні. Рано знов, сподіюсь, почне переговори".
"А гетьман?"
Чечель встав, взяв Мотрю за руку і обернувся з нею в напрямі Десни. Довго дивилися туди. Дими й місяць вкривали краєвид. Нараз Чечель стиснув сильніше Мотрю за руку. "Бачите, там? Ніби зоря, то займається, то гасне".
"Бачу, полковнику".
"Це гетьман світляні сигнали дає. Знаємо, де стоїть,— підождемо".
"Підождемо, полковнику,— спасибі вам".
Сховав люльку за пояс і побіг туди, де з новою, безтяменною силою ворог вдирався на мур. Вже видно було ріжкаті трикутні капелюхи, вже блищали очі п'яні диким, розпучливим завзяттям, ще мент і жива хвиля переллється крізь греблю, заллє і затопить Батурин. Мотря ключ рукою стискала.
Чула луск прикладів, що торощили людські черепи, грюкіт тіл, що котилися по мурах, і свист куль, і ломіт каміння, і той гул, рев і зойк, ті прокльони і скавуління, лайку і благання ласки, весь той хаос звуків, що сп'янював її, доводив до безтями, а разом із тим не пускав від себе, приковував до місця, цікавив. Боротьба тягнулась, як стихія; хотілося вирвати мушкет з рук, котрі його пускали, і, забуваючи про все, відбивати ним від мурів тую небезпеку, хотілося кидати каміння, сокирою відрубувати пальці, що ціплялися мурів, як не що, то хоч кричати, додаючи собі і іншим відваги. А разом із тим щось здержувало її, веліло ждати дальших, непередбачених подій, ніби нагадувало: в тебе є свої завдання окремі... Яка ж далека була дійсність від примарів уяви!
Коли відняла руку від очей — хвиля від греблі котилася з глухим ревом назад, ослаблена, може, й безсила. Значиться — і цей наступ відбито.
"Ви ще тут?" — питався Чечель, побачивши Мотрю.
"Хотіла знати, як воно скінчиться".
"Тут, може, вже й докінчилося, але там починається наново",— і він побіг, куди його кликав важкий обов'язок.
В Мотрю вступив дух. Оживала надія. Бачила, що Батурин не здасться. А там — гетьман світляні сигнали посилає. Може, він іде, а з ним і її муж, Чуйкевич. Коли б швидше. Коли б їх Господь у цей мент приніс! Скільки радості було б, який тріумф!
Уявляла собі тую щасливу хвилину. Не в Київ, а в Батурин гетьман, відбивши ворога, в'їжджає. Батуринці вітають його, як свого спасителя; забувають про пожежу, про втрату свого маєтку, про стільки жертв у людях, а радуються разом із ним, що врятована справа, що чесно перетривали тую важку спробу, спробу невгнутості, без котрої народ все одно що глина, з якої чужий гончар, який схоче, такий й виліпить посуд.
Цей ясний образ набирав тим більшої краси, що являвся серед дійсності грізної, з кожною хвилиною грізнішої.
(Продовження на наступній сторінці)