Вийшли на горище і ще раз глянули навкруги. Ще раз побачили як горів Батурин, як дими жалібною паполомою осотували весь краєвид, як у них потопав московський табір, в котрім помітний був незвичайний рух. З табору на замок, а з замку на табір летіли кулі, здавалося, йшли собі назустріч, та не попадали в себе. Миналися, несучи з собою смерть і руїну.
Московські кулі все ще здебільшого не попадали в замок. За кожним разом, як влучала котра в місто пожежа ще гірше лютувала. Ще вище знімалася полумінь, сичіла, вищала, кривавими язиками здіймалася до неба.
Мотря мовчки за мамою ішла. Могла вирвати свічку з її рук, але чула, що не має до того права. Мати говорила правду. Треба, щоб бачив народ, що Кочубеї тримають разом з ним, що люди, те й вони.
На горищі була одна комірка, повна всілякого хламу — постелі, білизни, непотрібного вбрання. Любов Хведорівна відчинила до неї двері. Поставила на столі Розп'яття, перед ним свічку і перехрестилася. "Хай Бог прийме за прощення наших гріхів,— сказала, підпалюючи комірку. Хвилину дивилася ще, чи вогонь не потухне, а тоді двері затріснула наглухо.— Вертаймось!"
Вхопила Мотрю за руку і скорим ходом збігла з нею надолину. З сіней вискочила на ґанок.
На кам'яних сходах сидів сліпий дідусь. Дрижачими руками водив по обсмаленій бандурі та числив непорвані струни. Мало їх було, і бандура не хотіла грати.
"Приютіть старого,— говорила до слуг.— Щоб він кривди не мав. Заберіть його геть, щоб не згорів з двором".
Слуги витріщеними очима дивилися на свою пані... Збожеволіла!
"Як умру; то слухайте доньки, вона про вас подбає. А двора не рятуйте, хай разом з Батурином горить. Хто з вас сильний — на замок. Там рук до оборони треба. А тут кінець... ходімо, Мотре!"
І тою самою дорогою, котрою перед годинкою прийшли, пустилися назад.
Відійшовши кроків, може, двісті, озирнулися. Дах на Кочубеєвім дворі займався. Піяв червоний когут, б'ючи огненним крилом.
Та челядь все-таки двір рятувала.
"Як собі хочуть,— сказала до доньки Любов Хведорівна,— я своє зробила".
По дорозі бачили, як хворих і поранених з лічниці на замок переносили. В лічницю влучила московська граната і наробила чимало каліцтва.
Хворі стогнали, зціпивши зуби, ніби соромилися свого болю.
Очима, повними вдяки, здоровили Мотрю. А вона, не зважаючи на пожежу і на небезпеку, приставала до них, поправляла перев'язки на ранах, обтулювала їх на носилках, гладила білою долонею скривавлені козацькі руки.
На останній носилці впізнала старого сотника з полтавського Герцикового полку, котрий нині рано такої слави в герці з москалями зажив. Лежав великий, аж йому ноги звисали, як дихав, груди підносилися, мов гора. З відчинених уст цівкою слезила кров. В нього теж влучила московська граната. Гадали, що вмер, бо був пошарпаний страшно. Але, видно, козацька душа нерадо розставалася з хоробрим тілом. Дихав ще. А коли Мотря доторкнулася його спітнілого обличчя, підняв повіки і всміхнувся.
"Мотре Василівно,— сказав,— помремо всі, а президії нашої не здамо!"
Хотів піднятися, встати, але тільки головою рухнув; "не зда-мо!" — випрямився і — замовк навіки.
Мотря долонею очі йому затулила, зняла хустку з голови і замість китайки прикрила нею козацьке обличчя.
ГРАНАТА
Батурин горів. Запалювалися щораз то нові будинки. Не треба було й підпалювати, вітер скрізь розносив горючі головні. Кидав ними на церкви й на замок.
Як мовкли постріли і на хвилину потухала пожежа, то зривався ще страшніший від них гул — людське голосіння. Здавалося, що замкові мури ожили й ридають.
Мотря декілька безталанних жінок з дрібними дітьми забрала до своїх покоїв, а сама побігла на мури.
"Мотре Василівно,— кричав, побачивши її, Кенігзен,— бережіть себе, тут небезпечно".
"Мені не більше, як вам",— відповіла спокійно.
"Як же вам, пане осавуле, ведеться?"
"Гармати лихі. Не доносять. Одну батарею московську я застукав, інші теж взяв би за чуб, так закороткі руки. А все-таки ворога я приневолив до зміни позицій. Бачите, світлійший переніс свою квартиру і посунув назад свій обоз,— тут йому загарячо було. Гей, коли б так більше і кращих гармат".
Останні слова заглушив гук, подібний до грюкоту грому. Задрижав мур, посипалося каміння, дими й копоти закрили світ. Мотря чула крик, бачила, як бігали й метушилися люди, мов крізь сон доходила до неї голосна команда Кенігзена: "Пали", а потім якийсь солодкавий, аж млісний супокій розлився по її тілі, відбираючи в неї владу і свідомість.
* * *
Здивувалася, побачивши себе в замковій кімнаті у своєї матері... Невже ж це дійсно Любов Хведорівна, отся жінка, що так турбується нею? Подає воду з вином, оцтом обтирає виски, так лагідно доторкається її рук і ніг?
"Болить тебе що, Мотре?" — питає Любов Хведорівна.
"Ні, мамо, вже пройшло. Не турбуйтеся, дайте, я встану".
"Полеж ще трохи. Як принесли тебе, я гадала, що вже тобі кінець. Бог ласкав, пощадив тебе. Не досвідчай же його. Це не жіноче діло, Мотре, лізти, де кулі падуть. Лишім це козакам".
"А Кенігзен?" — спитала нараз Мотря.
"Кенігзен, Мотре, Кенігзен поранений".
Мотря очі руками закрила. Побачила в своїй уяві геройську постать гарматного осавула, який мало що не весь день невтомно працював біля своїх поганих гармат, не довіряючи ні їм, ні нікому. "Коли б їх у мене більше та кращих",— пригадала собі його слова. Тепер він і тії осиротив.
"Важко поранений Кенігзен, мамо?" — спитала несміливо. Любов Хведорівна не відповідала. Не хотіла бентежити доньки.
"Кажіть, що з ним?"
"Що Бог дасть",— відповіла мати, і Мотря зрозуміла, що з Кенігзеном погано і що з Батурином недобре, бо ніхто не заступить його.
"Це був лицар",— сказала, сідаючи на ліжку.
"Так, доню, це був чесний і хоробрий вояк".
"Німець, а боровся краще від наших, за нашу, чужу йому справу".
"Не чужу, бо він пристав до нас душею, аж дивно".
"Аж дивно, що в нас тієї любові немає".
Мотря зірвалася з постелі.
"Ти куди?"
"До Кенігзена".
"Не пущу тебе! Біля нього лікар. Він уснув. Не треба бентежити його, не йди! Тепер ніч. Ти ще не маєш сил, упадеш де. Там лютий бій. Чуєш, як гармати ревуть. Там, Мотре, пекло".
"Самі ви казали, мамо, що де люди, там і ми. Мені до людей треба".
"Ти вже потерпіла за них. Сиди!"
"Годі, мамо. Там вирішується бій, а я тут, як у гостині сиджу".
"Зажди. Чуєш, хтось надходить..."
Цей "хтось" був молодий сердюк.
"Що там?" — спитала його Любов Хведорівна.
"Богові дяка, гаразд. Перший приступ відбили ми щасливо",
Любов Хведорівна очі підняла до неба.
"Велике милосердя твоє. Владико. Не відмов ласки твоєї для нас,— а повертаючись, до сердюка: — розказуй далі, говори!",—просила.
"Коли Кенігзенові потрощило ноги й наші гармати замовкли, москаль перейшов ріку. Полковник Чечель заборонив стріляти. Допустили ми їх до самих валів, а тоді гримнули мушкети. Захиталися московські полки, не один полетів стрімголов у ріку. Але й не одного з наших теж не стало, бо москаль з гармат без упину палив. Я самих старшин брав на ціль і, мабуть, кількох від замку відігнав..."
"І що? Що далі?" — питалася Мотря.
"Меншиков сильно напирав. Мабуть, помітив, що з гарматами нашими недобре, і хотів покористуватись нагодою. Лізло їх, як сарана. Вже вдиралися на мури, як ось полтавський полковник саме впору з двома сотнями прибіг. Засипали ми їх таким огнем, що летіли з мурів, як мухи. Хлопці камінням жбурляли на них, полився окріп".
"То вже доходило аж до того?" — тривожно скрикнула Мотря.
"У велике заходило, пані. Полковник Герцик команду над гарматами прийняв. Чуєте, знову наші стріляють. Час мені, прощайте!"
І він побіг.
"Перший приступ відбили,— промовила Мотря,— а за першим піде другий і третій. Тепер ніч. Тільки світла, що пожежа горить. Хто знає, які в Меншикова плани. Іду я, мамо".
"Підеш?.. А що ж я робитиму без тебе?"
"Те, що я без вас, мамо. Поблагословіть мене".
Мотря приклякла, Любов Хведорівна руки на голову доньки поклала: "Що доброго я в житті своїм зробила, почисли за донькою моєю, Боже!"
* * *
Мотря вибігла з замку.
Батурин горів. Здавалося, пожежа була грізніша, ніж удень, бо вночі огонь усе страшніший. Замкові мури облиті були червоною загравою, ніби це вони горіли. Руді дими снувалися кругом. Валилися димарі, з луском падали перепалені сволоки і розсипалися муровані стіни.
Люди вже не кричали. Забули про пожежу, вся їх увага звернена була на останнє прибіжище, на замок. Коли б він не упав.
"Коли б він не упав..." — говорила до себе Мотря, пробігаючи замкове подвір'я. Тягнуло її туди, де недавно мало не пожила смерті. Хотіла побачити те місце, але пригадала собі мамині слова й завернула з дороги.
"Де лежить гарматний осаул пан Кенігзен",— спитала якогось офіцера.
(Продовження на наступній сторінці)