Говорила, як проповідник, як пройнята божественними заповітами сестра-жалібниця, її слова тим сильніше вражали, що виходили з уст незвичайної, прямо невиданої краси. Зажарський забував про світлійшого князя Меншикова і про своє важке та несповнене як слід завдання і піддавався всеціло чарам тієї прегарної жінки. Коли б сказала йому: "Оставайсь біля мене, борони мене, гинь разом зі мною!" — остався б. Та Мотря того не жадала. Вона хотіла, щоб він не дуже чорно малював перед Меншиковим свою гостину в Батурині, щоб не повторяв усіх тих зневаг, які посипалися тут на його голову, а лише переповів однодушне бажання цілого обложеного городу — згинути, а президії добровільно не здати.
"Погано вони привітали мене, царського посла, але за гостиною у вас, ласкава добродійко, я забуду про них, а тямити буду про вас".
"Спасибі вам, не поминайте злом. А тепер підемо, бо вже недалеко полуднє. Вас, мабуть, там нетерпеливо чекають".
"З вами я і до пекла готовий. Ходім".
Подякував за гарну гостину і за те, що вирвала його з рук роззвіреного натовпу.
"Ніби ангела небесного послав мені Господь. Коли б не ви, роздерли б мене на шматочки. Щира вам дяка, Мотре Василівно, а з дякою ще одне прохання".
"Яке?"
"Переконайте тутешніх людей, що їх опір безсильний. Князь Меншиков добуде Батурин. Це ж ясне. Пощо тоді даремні зусилля, пощо такі жертви? Краще впустити царське військо в місто".
"Того я вам обіцяти не можу".
"Ні?"
"Бо того я сама не бажаю".
Зажарський видивився на неї.
"Коли б я бачила, що хочуть відчинити браму, положилася б на порозі, хай спершу сторощать мене... Ходім!"
"Ходім",— повторив глухо Зажарський.
Взяла його за руку: "Позвольте вам зав'язати очі. Не дуже то ввічливо, але конечно".
"Такі руки не жаль щоб і світ зав'язали",—відповів.
Вбрала його в козацьку шапку, накинула на плечі якусь бурку і повела в пирницю.
"Як дивно,— говорив, тримаючися її,— ведете мене Бог вість куди, можете замкнути на голодову смерть, а я йду, як послушна дитина".
"Бо вірите мені".
"Вірю, що нічого нечесного не зробите ви зі мною, Мотре, Василівно".
"Як тую віру затратять люди, тоді їм і ніякого рятунку не буде. А до того воно йде"
"Гадаєте?"
"Бачу. От і москалі про ніщо інше й не думають, а тільки, як би нас підійти і винищити до останку".
"Не такий чорт страшний, як його малюють".
"Може, й страшніший. Невже ж і вас присилав світлійший без тієї задньої гадки?"
"Не знаю. Може. Як мені це знати? Я в добрій вірі йшов".
"Значиться, і вас підвели. Так тоді вважайте себе щасливим, що хоч потерпіли самі, та не стали причиною людського горя, куди ще більшого".
Зажарському зробилося соромно перед жінкою. Виправдовувався і впевняв, що поганих намірів у нього не було.
Ішли. Пробирав їх гнилий холод підземних мурів. Свічка в руках Мотрі кидала фантастичні тіні. Місцями доводилося схиляться, щоб головою не вдарити в склепіння.
"Вважайте, тут сходи, ще один, так. А тепер повертайте вправо".
"Ведете мене, як на другий світ. Страшно. Добре, що тут так зимно, бо в мене жар".
"Пройде. Я добре оглянула рани. Знаю це діло".
"Ви словами краще залічуєте біль, ніж лікар мазями".
Мотря вдавала, що не чує. "Кажу, щоб ви собі не кмітували ходу".
"Не турбуйтеся. Моя нога тут більше не постане. Хай собі здобувають Батурин — я на нього не піду. Скажу, що хворий".
"І добре. Менше одного ворога матимем".
"Я не ворог ваш, а приятель нині".
"Спасибі. Коли б тільки щирий, бо краще ворог, ніж нещирий приятель".
"Коли б я не був таким, то — подумайте, нас тут двоє, я — мужчина і ви — жінка. Одним махом скинув би опаску з очей — і ви були б у моїй власті".
Мотря вжахнулася. Не подумала над тим.
"Того я не боюся",—відповіла рішуче.
"Ого!"
"А так. Бо з того підземелля ви не вийшли б без мене. Отсих дверей не відчинить ніхто, що не знає тайного способу".
Зажарський усміхнувся: "Я навіть не буду пробувати, хоч воно і дивно, бо, їй-Богу, варто й загинути, щоб на хвилину заволодіти такою, як ви. В мені говорить мужчина".
"Краще кажіть—звір".
"В кожній людині чаїться звірюка, в тім я впевнився нині, там, у замковій залі. Та ви не бійтеся, пані. Ведіть: Йду, як дитина".
"Так тоді схиліть голову, бо доходимо до виходу. Остання брама. А тепер доведеться лізти рачки. Так..."
І вони опинилися поза замковими мурами, в глухім зарослім садку. Пройшли. Мотря відчинила ворітця і вийшли на тиху, далеку вуличку поза місто. Тут їх обскочили вартові.
Мотря допильнувала, поки Зажарського пересадили через мур. Натовпу тут не було, не було кому знущаться.
"Спасибі вам, Мотре Василівно,— кликав здолини Зажарський,— спасибі, що провели мене!"
"Перекажіть світлійшому, що всі ми тут помремо, а президії не гадаємо здавати",— відповів йому згори дзвінкий жіночий голос, як жайворонків спів.
БАТУРИН ГОРИТЬ
Довго стояла Мотря на валах і дивилася, як Зажарський прямував до ріки, як повернув управо, дійшов до того місця, де ждали на нього драгуни з конем, як сів на нього, переїхав міст і загубився в густій товпі всілякого війська.
"Дивна річ. Балакаєш з чоловіком — і ніби він справді чоловік. І чує, і розуміє, і навіть ніби нічого злого тобі не хоче. І може, не один з тих там тисячів такий, як цей. А все-таки ідуть, щоб знищити тебе, забрати волю, розграбити добро, палити, мордувати. Наказ одного чоловіка переміняє тих людей у звірів. Тисячі, великі тисячі підчиняються волі одиниці... Одиниця думає за них, наказує, бажає, будує державу. В нас не те... І в нас нема держави..."
Поступила до лічниці, обійшла поранених і хворих, козаків і міщан, котрих було, чимало, бо розпочався перестріл і все нові жертви приносили,— аж утомлена повернула на замок і зайшла до мами.
Любов Хведорівна порядкувала коло свого добра й перебирала папери. Руки її дрижали, жмутки сивого волосся спадали на бліде, на цей раз не підмальоване обличчя. Це вже не була колишня Кочубеїха, горда і невгнута, це була інша жінка. Мотря глянула на неї, і в її серці озвалася любов доньки до мами. Так — це була її мати, бідна й терпляча, але куди ближча, ніж колишня, сильна й своєвільна.
Мовчки припала до її руки.
Любов Хведорівна другою рукою пригорнула її до себе і погладила по голові. "Доню",—ледве вимовила тихо.
Перший раз у житті почула це слово Мотря.
"Мамо,— відповіла, цілуючи руку, від котрої стільки кривди зазнала.— Не гніваєшся на мене, мамо?" — питалася.
"Бог мені свідком, Мотре, що ніякого гніву в серці не маю. Втратила я гордість, а здобула доньку".
"А я — маму",—доповіла Мотря.
Наслухували, як ревіли гармати. Московські кулі не влучали ще в замок. Горою перевалювалися, попадаючи в передмістя, з котрого люди вже давно перенеслися під крила замку, бо не почували себе досить безпечними/
"Стріляють москалі",— сказала Мотря.
"Стріляють, та не влучають. Може Бог дасть, що великої шкоди не зроблять.
"Може..."
Куля влучила в замковий мур, і замок задрижав, аж посуд на столі задзвенів.
"Попали... Привикаймо",— сказала, зітхаючи, Любов Хведорівна.
"Після того, що мені велів Бог пережити, нічого не боюсь, готова я на все. І чого мені більше хотіти? Свій вік пережила. Багато гріху прийняла на себе. Хай Бог простить. Не одно спокутувала я, доню. Не одно. Бог тільки знає, що я перестраждала. Дивно, що з ума не зійшла. Як судили покійного Василя Леонтієвича, як карали його, я пальці собі гризла, волосся з голови виривала, аж задубіла з горя, як тая Лотова донька".
"Не потребуєте мені того казати, мамо".
"Аж одної ночі, коли я від ума відходила, покійна мати моя, а твоя бабка, привиділася мені. Осінила мене хрестом святим і сказала: "Прощаються тобі гріхи твої, Любове, прощай їх ближнім своїм". І розгорнула переді мною псалом покаяння і казала читати його. З тої пори, якщо помста підступає до мене, говорю його й легше робиться на серці. Живу, дожидаючи кінця. Може, він і недалекий. Може, вже тую кулю в дуло кладуть, котра покладе край моєму грішному життю".
"А може, кулі тієї ще й не відлили, мамо",— потішала її донька.
"Бог нам суддею, не люди. На суд Божий готовімся, Мотре. Не маю я надії, щоб Батурин витримав облогу. Бачиш, як москаль падить... Це щолиш початок. Ще не обстрілялися гармати. З кожним пострілом будуть краще попадати в ціль".
"Але і наші не дармують. Кенігзен славний артилерист. А так,— дасть Бог, що й гетьман на відбій поспіє".
"Дав би це Бог. Ти знаєш, не любила я гетьмана, а тепер нікого собі так не бажаю, як його. Та чи прийде він? Може, й хоче, бо це його столиця, але чи може? Він же тепер не сам. Зв'язався з Карлом і нічого на свою руку робити не може".
"Прикро, що все ми від когось іншого залежні".
(Продовження на наступній сторінці)