Економ махнув на нього канчуком. Михайло відхилився, і удар прийшовся по Шипітці Якову. Це був найкріпший парубок на все село. Горіх між пальцями лісковий роздушував, по півкірця збіжжя в руках держав свобідно.
Ех, як підскочить Яків, як хрясне економом об землю. Аж латки на нім полопали. А сам тікати. Але гайдук один підставив палку. Яків пошпортався, і його схопили. Бився він, що було його моцної сили, але що ж, як насіло більш як десять душ. Тим часом підбіг пан.
— Депутатів!.. Депутатів мені!
Побачив Щупака і схопив його за горло. Той боронився лівою рукою, а в правій держав королівську грамоту. Вже обірвалася з неї печать у тій заварушці, але все ж високо держав папір у руці Тодор.
— Пане!.. Пане!.. — кричав він. — Ви лиш дивіться, що я в руках тримаю… Це ж грамота від самого ко–ро–ля… від ко–ро–ля грамота…
— А–а–а! Від короля? От тебе я й шукаю, з грамотою від короля. Гей, в'яжіть… — вмить Тодора повалили, зв'язали. Грамоту розгортав пан Злотніцький. Мотав нею, розгорненою, і кричав:
— Я вам ту пан, і король, і Бог. Ви на оцю грамоту надіялися? Так ось вам ваша грамота. Ось… Ось…
І борщівська громада селян побачила таке, чого ніколи не сподівалася бачити. Пан Злотніцький королівською грамотою робив неприличний жест, шморгаючи себе нею по заду. Потім підбіг до зв'язаних Тодора й Демчука Івана, рвав грамоту на шматки і пхав депутатам до горла, кричачи:
— Їчте!.. Їчте, пся крев, свою грамоту! їчте, а то шаблею буду пропихати.
І ту грамоту, що так бережно несли селяни від самої Варшави, мусили тепер їсти. Давилися і ковтали.
Гриць Демчук кинувся було обороняти дядька, але його самого схопили й почали в'язати. Тільки він якось щасливо вирвався й теж пігнав городами. Товпа здригнулася й почала розсипатися. Гайдуки бігали за людьми й хапали вже хто навинувся. Грифель, що закликав не датися панам–ляхам, був уже скручений по руках і по ногах. Панові підвели коня. З морди капала кров.
— Який це мені коня скалічив? Я йому жінку й дітей покалічу.
Пан Злотніцький, що був таки розлючений, а то ще сам себе підгвинчував, бажаючи здаватися ще грізнішим.
— Це Гомжій Василь, — услужно розкрилося десять гайдуцьких глоток. — Він сам утік, але у нього зосталася жінка й дитина, хлопець Ясь.
— До двору їх! — хрипів Злотніцький. — Я сам з ними… І цих до двору… Усіх!..
У дворі почалася розправа. Грифеля так збили, що жінка ледве живого довезла додому. Похирляв трохи і невдовзі помер.
Якова Шепітку пан велів шість годин без перерви бити буком, як рука завгрубшки. Збили хлопця на землю, на вугіль. Довго не жив.
А зі Щупака й Демчука Йвана, депутатів, яких удалося зловити, пан Злотніцький знущався по–особливому: місяць цілий держав зв'язаних і давав по двадцять п'ять палок щоднини рано і ввечері. Землю й хати їх забрав, сім'ї повиганяв геть. Демчук витримав і, хорий, скалічений, жив потім у комірному в батька. Щупак умер. Зісталися діти дрібненькі й жінка, яка ніколи не переставала нарікати на громаду.
— Це ви, людоньки добрі. Це ви нас посиротили… "Іди, Тодоре. Постій за громаду, Тодоре…" Пішов Тодор, стояв за громаду Тодор… А громада за Тодором як? Ведуть Тодора на смерть — а громада врозтіч. Ніхто не став за свого депутата, ніхто не кинувся на посіпак панських, ніхто не відбив свого заступника, що за вас аж до короля ходив і життям за вас наложив. Отака ви громада, будьте ви прокляті… Отак ви стоїте одне за одного…
І кляла всюди, кляла всіх, кого здибала. Громада чула свою вину перед Тодорихою й старалася хоч чим–небудь загладити. Той принесе хліба, той бринзи. Їй дають, а вона лає. Притихло село. Коли королівською грамотою можна підтиратися, і грім не вдарив, і не вбив напасника, і королівські слуги не прилетіли на конях, не схопили, не замкнули у вічну тюрму за зневагу королівського імені, то що ж говорити далі? Значить, дійсно вище пана нікого нема на світі, й треба покоритися волі Божій.
Село мовчало.
І саме коли залягла найглибша мовчанка на всі вуста, коли поміж чорних хат хижо віяли чорні крила чорних птахів зневіри й одчаю — тихим поповзом, шепотом нечутним почали ходити поміж тих же хат чутки, що там, десь далеко, у високих гуцульських горах, об'явився такий отаман опришків, що мстить за людську кривду. Довбуш називається… І кажуть, що варт лиш прийти до нього, оповісти про пана все — і явиться Довбуш, і зробить порядок. Ходили такі чутки.
Хто вірив, а хто й не вірив. Мало чого люди не наговорять. Бо людям хочеться, аби був на світі хтось такий, хто ніби проти кривд людських виступає, та й вигадують. Хоч його й нема, а вони кажуть є.
Але ні… Вперто ходять чутки. Називаються імена панів, що їх покарав Довбуш, називаються точно села. Значить, є він, Довбуш. Значить, не вигадала його людська фантазія для своєї втіхи. Дати би знати йому, як ми тут живемо. Нехай би прийшов, сказав своє слово…
Але хто піде давати знати? Та й де його шукати, того Довбуша? Не сидить же він десь на однім місці, а ховається по глибоких горах, аби за нього ніхто не знав. Зрештою знайти би можна, але хто піде? Хто захоче розділити долю королівських депутатів? Ніхто. Сидім же, люди, тихо й терпім. Ісус Христос не так терпів…
І сиділи, і терпіли. Де, з яких невичерпаних запасів позичали отого терпіння усі оті борщівські люди — хто їх знає. Глибока вона, чаша народного терпіння.
XX
Жінку Гомжія Василя Мокрину й її десятилітнього хлопчика Йванка забрав пан Злотніцький до двору. Знущався з матері, а найбільше з дитини.
— Такий же розбійник виростеш, як і твій тато. Отже, буду тебе зарані карати, аби потім не було мало. Я з вас дух гайдамацький виб'ю… Се вам не Уманщина, де ви робили з панами що хотіли.
Загнане переполохане дитя боялося вже самого звуку ходи пана і завмирало на саме приближення. Прибігало іноді до матері, скаржилося зі сльозами — а що могла робити мати, сама вічно катована, сама завжди збита. Плакала рясно, обціловувала кожну ранку на тілі дитини, а потім знов виряджала до покоїв на дальшу муку.
І доки воно так було би, хто його знає, коли б не трапився маленький випадок. Оту чашу терпіння переповнила одна крапелька.
Раз у рік, на день свого народження, пан Злотніцький скликав усю околицю і влаштовував пир, що клав усіх в лоск. Випустити гостя тверезим вважав за ганьбу для себе.
Отже, й сьогодні гулянка йшла така, що всім аж чуприни куріли. Душна хата, заповнена випарами всяких напитків, риганням, бо й це відбувалося тут же, давила низькою стелею і ще більше розморювала п'яних людей. Пили вже не тому, що це давало якесь задоволення, а просто так, ніби міряючи вмістимість своїх тельбухів. І пили вже що попало. Господар і сам це знав, отже, добре вино давав лише на початку, а далі велів уже подавати всяку сивуху, бо її не стільки вип'ють, скільки виллють та виплюють.
Запеклі пияки збиралися докупи й вигадували всякі речі, що тільки зберегла їм пам'ять із гомеричних попойок їх дідів. Пан Злотніцький виніс якийсь особливий кубок.
— Панове бенефактори! Старожитна штука. Прошу придивитися… — Обступили й розглядали. По кубку йшло три позолочених обручки зверху й на тих же місцях всередині.
— А що се має означати?
— А ось що. Наповняється кубок до країв. А ти маєш його вихилити одним духом аж по першу обручку. Ні краплі більше, ні краплі менше.
— А як не вцілиш?
— Повторюй, поки вцілиш.
— Ха–ха–ха!.. А як потрапиш?
— Маєш передишку, поки того самого не зроблять усі, хто пішов у круг.
— А тоді?
— А тоді на другу обручку, так само і на третю.
Витівка подобалася. Зібралося коло. Почалося вихиляння.
Пан Адам Рількавич сім разів ковтав і все не міг попасти. Так і кинув, бо… почало виливатися назад.
Кубок перейшов до других рук.
А в іншім кутку підпилий опасистий пан Михайло Ястшембський, староста козинський, ладився показати старо–польському штуку. Ліг на тапчан, казав собі вставити лійку в рот й лити вино прямо з кварти.
А що було під силу батькам, то було зверх сили синів. Пан Ястшембський поперхнувся, зірвався, задихаючися, з тапчана. Лійка полетіла прямо в товпу, вдарила в лоба пана Бара–новського, вином забризкало всім фізіономії. Хто регоче, хто лається. Пан Барановський узяв собі за образу гонору той факт, що дістав лійкою в лоб. Казав, що честь його опльовано, й шукав корабелі при поясі, забувши, що ще його батько, як сів на фільварку та відпоясав корабелю, то так уже й не припасав більше ні він, ні його коханий син, оцей пан Барановський, що його ніхто не слухає. В однім гурті йдуть об заклад і п'ють із спеціальних пугарів, що в кожний влазить по півгарнця. В другім, попустивши паси, дудлять прямо з коновок. А от зібралася купа дивитися на двох завзятих півнів, відомих на цілу околицю. Де вони зійдуться удвох, там завжди коло них юрма, бо справді є на що подивитися.
Пан Марек, завжди червоний, "як торунська цегла", тепер став аж синявий наче. Здавалося, кров от–от бризне з його набряклого обличчя. Маленькі вушка зовсім сховалися під фалдами обвислої шкіри, і він виглядав, як обтятий з вух татарський полонений.
(Продовження на наступній сторінці)