Пропозиція отця Кралевича підіймала з дна душі все, що туди силоміць і з таким трудом спровадив Олекса. Знов виринули старі образи, що так тривожили й так довго володіли душею колись. А ще Кралевич сказав так влучно — "вмерти християнською, а не собачою смертю".
Олекса завагався. Отець Кралевич це бачив і наполягав:
— Ходім, ходім до церкви… Ходім зараз же, зараз…
— Таже ніч… пізно…
— Нічого, нічого… Я одімкну церкву сам… я все сам… Але ти ж розумієш, як се треба для душі, для вічного душевного спокою. І твого, і мого, сину мій дорогий, любий…
І брав Олексу за рукав і тяг… Олекса дав себе вести…
XVII
Пан Карпінський Андрій був людиною помітною в своїй околиці.[69] Низенький, присадкуватий, круглолиций, в міру повний, з вічною усмішкою на лиці, він був втіленням такої людини, що свій побут серед природи ставить над усе, нікому не заздрить, не ганяється за гонорами і помпою, а все своє щастя бачить у повноті шляхетського достатку, добрій мислі й чистому сумлінню.
— Я там, мостердзєю, за титулами тими всякими не тужу. Чого мені бракує? Обора в мене, хоч і не сказати, повна, але й не порожня. Стодола теж не світить пустками, бо поля, Богу дякувати, вистачає, а добре обробиш — добре й зародить. В пивниці яка бочівочка венгерського знайдеться для приятеля, на кухні звіринка і рибка свіжа, бо ставок є, та й річка недалеко, млинок там на ній із грачем. Костьола в селі, правда, немає, але недалеко в містечку то є капличка. Зрештою пан Біг по своїй милості приймає щиру молитву на всякому місці. Чого ж мені в усім тім іще треба?
І реготався добродушно. Дійсно, йому ні від кого нічого не було треба. Двір його — то справді був ніби замкнений в собі організм, маленьке якесь удільне князівство, що само для себе в усьому вистарчало, зовнішніх війн не вело, а для внутрішніх причин не мало.
А втім, це диктувалося не тільки вдачею самого пана господаря, а й певними, цілком об'єктивними умовами, які Польщу вісімнадцятого віку мало чим різнили від Польщі сімнадцятого, а особливо тут, на Прикарпатті. Ті ж неможливі, а в певних порах року непрохідні дороги; ті ж запаскуджені містечка, в яких ніколи нічого не можна дістати, хіба під час ярмарку; та ж відсутність особистої безпечності, бо по краю волочилася безліч гулящого, буйного люду, який з браку "призвоїтого" заняття брався й за непризвоїте. Тому хоч–не–хоч доводилося старатись заспокоювати всі свої потреби домашніми способами.
Для того існував насамперед Мацєй, чи властиво Матвій, бо був русин. Це була якась універсальна машина. Міг робити буквально все: він і тесляр, він і коваль, він і швець, він і що завгодно. Пан Карпінський навіть не вірив, що існує яка–небудь робота, щоб її не вмів Мацєй.
— Мацєю! Треба викопати колодязь і цямрину поставити.
— Пане! Я ж ніколи того не робив.
— От дурниці… Що з того, що не робив? А тепер зробиш. А якби був на власнім господарстві — чи ти би наймав, чи що? Любісінько зробив би сам.
І ця ставка на українську всеталановитість ніколи не заводила пана Карпінського: колодязь копався, цямрина ставилася, і пан Андрій казав:
— От бачиш! А казав "не вмію".
Мацєй тільки посміхався, сам любуючися своєю роботою.
Так і задовольнялися всі потреби місцевими засобами. На стіл ставилося лише те, що давало своє поле, свій город, садок, обора, ліс. Полотна робилися дома, шкіри виправлялися дома, крупи й ріжні муки мололися дома. Дома ж виливалися свічі, варилося мило, сотилися меди й вироблялося пиво, сушилося м'ясо, риба, з бузини фабрикувався атрамент, а пера постачало стадо гусей. Навіть пошта була своя і правив нею кінний козак Михайло.
Та не цим тільки виділявся пан Карпінський із свого оточення: таких, може би, знайшлося й більше. Основне ж, що відрізняло від сірого огулу шляхетського навіть зовнішньо — це його прихильність до старопольськості…
Пані Малгожата, дружина Карпінського, була теж не "модноходна", носилася по–старосвітському. Сукні носила "під горло", без найменших ознак декольте, яке увійшло в моду ще з часів Марії–Людвіки, що аж тодішні сатирики писали: "А інша весь час ходить як мамка, показує груди, наче годує дитину".
Пан Карпінський таких модниць не терпів і завжди в'їдливо про них говорив:
— У нас теж носили сукні опалі, але однаково шия й груди вкривалися гергелем чи то коронками, гезлом або передничкою. А тепер бридко й дивитися…
Правда, сказавши потиху, то пані Малгожата не носилася вже цілком як її прабабка: легкі, хоч і дуже легкі, впливи моди все ж могло добачити пильне око на уборах пані Карпінської, але це в деталях; в основному одяг був старосвітський… Так і жили панство Карпінські тихо, спокійно. З селянами й слугами поводилися людяно. Пан Андрій любив повторювати старовинне прислів'я:
— Хто за псом і за хлопом не постане, той і за жінкою не постане.
Недобачав, правда, що це прислів'я на одну дошку ставить і пса, і людину, але своїх людей дійсно шанував, отже, порівнюючи людям у нього жилося добре.
А пані Малгожата під тим зглядом ішла навіть далі чоловіка. Коли їй доводилося бувати в гостях, брала зі столу якісь смачні шматки й давала їх своїм слугам.
— Знаємося дома — знаємося ж і на людях!
Не всякому це подобалося; дехто вважав це навіть за афішування, але в дійсності тут афішування не було.
Жили панство Карпінські просто, не тратилися на пишні прийоми. По своєму ліжку простягай ніжку — і пан Андрій це ставив "во главу утла".
Нещадно висміював пан Карпінський охочих до пихи. Хоч і м'якої вдачі, а любив іноді навіть фігля якого вистроїти, як от раз панові Пухальському. Це був такий шляхтич–худина з шумними претензіями. Він, наприклад, їздив у гості візком у дві шкапи, але, не доїжджаючи до місця призначення на яку добру стаю, зупинявся, велів випрягати одну шкапину, саджав на неї пахолка, чіпляв йому палаша до боку і так висилав до сусіда авізувати, що от, мовляв, мій пан їде в гостину. Коли пахолок вертався, припрягалася шкапа, і пан пишно заїздив до двору парою коней.
І всі знають, що це комедія, сміються поміж собою, але всі вдають, що нічого не помічають. А пан Карпінський раз не витримав, і коли пахолок пана Пухальського прибув із тим палашем, пан Андрій казав його напоїти до безтями. Приказ було виконано, пахолок звалився і захропів, а пан Пухальський дожидає у полі. Довго стояв, усе чекав і злий, голодний заїхав до пана Карпінського одною конякою, сам ще й поганяючи.
Зрештою був один такий пункт, на якому пан Карпінський тратив лагідність і виходив навіть поза деякі границі. Він не прощав підшивання під шляхетство.
Рід Карпінських був шляхетський. Не було в тому роді ясновельможних панів, сенаторів, каштелянів, воєвод, але "класти голови свої за рідний край уміли й Карпінські не гірше кого іншого", — любив казати пан Андрій і наводив цілу низку імен своїх предків, що з честю полягли на полях битв. Список був поважний. Гинули Карпінські й від татарських стріл, від шабель яничарських, і від кулі козацької на степу, і в далекій Московії на сході, і в далекій Альзації на заході, і ще пан Бог знає де. Коли пан Карпінський про те оповідав, він навіть виростав неначе, очі горіли.
І от, мабуть, дуже дратувало його зухвале підшивання під шляхетство всяких пройдисвітів з–під темної зірки. Зустрічаючи таких неошляхтичів у товаристві, пан Карпінський втрачав рівновагу й міг тоді наговорити всячини. Всім пам'ятний його виступ на останнім сеймику, коли–то він узяв на зуби пана ловчого курського Кшивокольського, що занадто вже покликався на своє шляхетство.
— Я, очевидно, шаную братів шляхту, завжди стояв і буду стояти за все те, що збільшує честь і славу шляхетства. Але от на що я хотів би звернути увагу присутніх. Чи не помічаєте ви, панове, одного небезпечного явища, а власне — що останніми часами до нашої шляхетської сім'ї вдерлося багато всякої, я дозволю собі навіть сказати, всякої наволочі. Бродить воно десь там собі авантюрничими коліями та манівцями інфамій, якимись там темними шляхами доходить маєтку, з риском горла добивається кресцитиви — і дивись — вже стає по шляхетство. Ще трохи — купить собі той чи інший декоративний титул, підшиється під шановний герб — і готовий шляхтич.
Це було не в брову, а в самісіньке око. Всі дивилися на пана Кшивокольського, розуміючи, що ту бесіду направлено проти нього. Кожному цікаво було — а що ж він зробить?
Пан ловчий вився як вуж, але що ж міг сказати, коли його ім'я не згадувалося. Він тільки то червонів, то блід, руки йому тремтіли, але мусив сидіти, мусив слухати.
А пан Андрій розійшовся. Що таки правда, мав зуба на Кшивокольського за його завжди зухвалі й ґвалтовні виступи, а що таки й від того, що пан Карпінський мав від природи дар красномовства, але застосовувати його і вправлятися в тому у нього не було можливостей. Тому використовував сеймик. Нап'ятнувавши одчайдухів і гультяїв, що приходять до шляхетства невідомими шляхами, перейшов до тих, що ведуть своє шляхетство з великопанської прихожої.
(Продовження на наступній сторінці)