Особистість аж почервоніла, така то була надзвичайна пропозиція, але формула "заробок завше є заробок" здалася цілком правильною, і особистість, згрібши свою шапку в обидві лапи й притуляючи її до грудей, повела хникаючим голосом.
— Ой, де–де… Нема життя нам, бідним людям… Проше пана, єк–їм повів у понедівок у Великодній ялов'ята на толоку… повів ялов'ят, кажу, двоє межи збіжжє пасти… Та таки на пустку, на обліг… най мене Бог скарає… Та шо був–їм змучений, то положивсі й троха сі здрімав. І снитсі мені сон, що в мене худоба здохла, вісь сі зломила при самій снозі — таке… А він за волоссє… Та по плечьох — готаман ніби…
Панові Кшивокольському дуже сподобалося. Видно, особистість село знала й близько була знайома з психологією селянина, бодай в тому вигляді, в якому уявляв її Кшиво–кольський. Повів, пся крев, худобу в панське жито пасти в надії, що тепер Великдень, ніхто не додивиться — а оповідає так, ніби він святий та божий… Прекрасно.
— Добре. Згода. Беру тебе з собою.
— Далеко?
— Зараз умовимося — розплачуся іно з фактором.
Шинкар дістав умовлену суму, але жадав іще п'ять злотих.
— А звідки?
— Це за нього… Що він дістав заробок. Але що він не має, та пан дадуть п'ять злотих із його пенсії, а потім собі відрахують.
— Це за твоєю згодою?
Особистість зітхала й розводила руками — що ж, мовляв, поробиш, давайте.
Вертав додому пан Кшивокольський вже в асистентці цеї особистості.
XIX
Пан полковник Злотніцький мав сьогодні клопіт. Він довідався, що четверо його підданих, які, він вважав, утекли були геть із села, — об'явилися знов, і об'явилися голосно, зухвало. Показалося, що вони й не тікали, а село післало їх делегатами до Варшави, ніби до самого короля, скаржитися на утиски пана й занадто жорстоке поводження.
Це таки була правда. Навіть серед не дуже ласкавого поміщицького оточення пан Злотніцький виділявся своїми рішучими мірами відносно хлопів. Йому і вказували на це приятелі, але що ж, як такий уже характер у чоловіка був: не міг рівнодушно бачити хлопа — так і тягло дати йому в зуби, аби мав більший респект перед паном.
Жінка його, пані Зофія, теж на своїм фронті не дуже відставала від чоловіка і розправлялася із жіночою частиною двірської служби й села мало чим легше, ніж чоловік із мужеською.
Кожний день, який розпочинався в селі Борщеві, зустрічали люди тривогою і внутрішнім неспокоєм — а що сьогодні трапиться? А кого сьогодні поб'ють? А скільки дадуть і чим?…
Хто йшов–їхав мимо панського двору, все міг чути крики катованих людей — і малося враження, ніби панство Злотніцькі не могли вже інакше й жити, як тільки слухаючи стогони й викрики битих селян. Часто бувало, що у вітальні панство приймає гостей, а через одчинені вікна зі стайні несуться крики й свист різок. І село не витримало. Гарячіші голови пропонували крайню міру.
— Кинемо жеребок… Най один відтерпить за всіх, так бодай уже кінець буде.
Другі пропонували громадою в тій вірі, що з громади спитати трудно — всі, мовляв, винні. Але більшість за тим не пішла. Занадто вже вони були лояльні, оці борщівські селяни, занадто вірили в право, закон. Казали, що за убивство Бог скарає, рішили вдатися до найбільш радикального, на їх думку, заходу — поскаржитися королеві.
— Він наш тато і він нас порятує. Його дурять пани, що все добре, все в порядку… А якби він знав, як нам живеться — ого!.. Він зразу би прикрутив і нашого, і всіх… Ото біда, що він не знає.
Він–то не знав, правда, але не знали й селяни борщівські, що їхнім королем є німець, якому й до Польщі взагалі мало було діла, а не то до її селян, та ще русинів. Не знали, що його, короля, не тільки вони, селюки, не побачать, а що його цілими місяцями не бачать найвищі достойники держави і для того, аби підписати який важливий акт, ідуть до Дрездена.
Нічого того борщівські селяни не знали й збиралися ночами в найбільшій таємниці то в одній, то в другій хаті та все вибирали делегатів до короля.
Довго вибирали. Бо се ж тобі не з економом справа. Треба вибрати вже з найкращих. І вибрали чотирьох: Демчука Івана, Гомжія Василя, Василя Мігайчука та Щупака Тодора.
Дуже просився Щупак, щоб його не вибирали.
— В мене ж діти маленькі, громада за батька їм не стане… Пожалійте мене, люди добрі…
Не пожаліли. Вміють вони, оці люди з громади, знаходити якісь такі слова, що чоловік кориться й чомусь йде. Пішов і Щупак. Заплакав, прощаючись з дітьми, але пішов.
Ну що ж… Короля вони, депутати, очевидно, не бачили, бо він був у Саксонії. А канцелярія видала їм охоронного листа, бо це була проста річ, звичайний канцелярський акт.
— Дай уже там їм… щоб не лізли…
І отсей папір із вислою печаткою як святість, як сакрамент несли делегати на грудях. Хто мав у себе папір, той не спав ночі, щоб його не зім'яти, щоб, сохрани Господи, не поруйнувати печатки, бо в усякому ділі печатка — то найважливіша річ. Папір без печатки — пусте діло. І несли на грудях долю свого села. Осушаться тепер сльози, припиниться кроволиття, сотні людей матимуть нормальне життя.
Принесли. І в той же день довідався про те пан Злотніцький.
Гніву його не було границь. Як!.. Він так дбав про мертве, безсуперечне послушенство, він стільки труду потратив, аби довести підданих до цілковитої покірності, щоби кожен на саме скивнення пальця вже летів виконувати ще не висловлену волю пана — і от хтось сміє протестувати. Скандалити його полковницьке ім'я, тягати його десь там по королівських канцеляріях. І це його, його власні хлопи! Ні, це вимагає особливого примірного покарання. Тим більше, що пан Злотніцький думав оце їхати до Варшави і просити собі якогось уряду — а от тепер його ім'я там, не сказати, опаскуджене, бо хто там такій дурниці надає ваги, але, в усякому разі, будуть перебомкувати канцелярчики:
— Злотніцький, Злотніцький… Чекай, який се Злотніцький? А–а–а… Це той, що на нього хлопи все скаржаться… Чудак чоловік — не може так улаштуватися, щоб того не було видно.
Лють збирала пана Злотніцького, коли він уявляв собі такі розмови, і закомандував "посполіте рушення" усієї своєї гайдучні, сам сів на коня, озброївся, як на поле битви, й рушив.
Село гуло. От коли здійснилися мрії й таємні бажання. Єсть! Єсть грамота від самого короля! Утруть тепер носа своєму панові.
Дехто хотів, щоб делегати й понесли грамоту до пана, але більшість була за тим, щоб зібратися усім селом, а панові дати знати, що громада його чекає, й тут показати йому грамоту.
— Лиш показати. До рук, Боже спаси, не давати аж ніяк. Бо він міг би знищити. То наша грамота, й у нас мусить бути.
Уявляли собі й ефект, який певне зробить грамота на пана.
— Таже мусит приклякнути й поцілувати печатку — а ти як гадав? То не з паном Богом жарти.
І зібралися, стояли, гули — а до пана ніхто не пішов. Кожне собі гадало — панові певно й так донесуть.
І дійсно побачили, як пан скаче на коні, за ним економ, далі гайдучня. Гомін одразу стих. Зблідли ті, хто стояв напереді, й почали протискуватися в товпу.
— Шапки знять! — ще здалеку, по–молодецькому, мов перед ескадроном, крикнув пан полковник Злотніцький.
Мов вітром, в одну мить знесло всі шапки з голови. Віковічний рефлекс.
— А–а–а!.. Послів посилати? Депутатів? Де вони, ваші депутати?
Шукати їх було нічого. Як приречені жертви, стояли вони попереду, й між ними й товпою було порожнє місце. Вже загодя одступилися люди від своїх депутатів, щоб не стояти близько, щоб, не дай Боже, й мене ще не зарахували. Пан підскочив до найближчого. То був Гомжій Василь.
— Ти депутат? — і замахнувся, щоб ударити Гомжія в лице. У Василя був істик в руках. З усього розмаху ляснув він тим істиком коня по храпах. Кінь аж заревів неначе, вмить став дибки, аж мало не впав навзнак, стоячи так, ще ніби струснувся двічі — і пан Злотніцький випав із сідла. Одна нога зосталася в стремені, й кінь поволік пана назад, прямо на гайдуків, що бігли ззаду з ломаками.
Гомжій вдарився бігти, але не вулицею, а огородами. Мігайчук Василь, другий депутат, бачачи, яка депутатам шана й від пана, й від громади, не чекав, поки його зачеплять, і собі в ноги. Щупак — грамота була у нього — вимахує тою грамотою й кричить:
— Люде!.. Куди ви?… Ось же наша охорона. Ось королівська грамота.
Демчук, людина неподатлива, завзята, почав лаяти втікачів. Громада теж. Грифель Ясько покрикує:
— Гей, хлопці, звивайтеся — панам–ляхам не дайтеся!
Гайдуки тим часом піймали коня з паном. Лице у нього було подряпане, одежа подрана в багатьох місцях. Але він не чепурився, а як тільки встав — як тигр, кинувся знову до громади. А там уже підбігли економ, гайдуки.
— Ловіть утікачів!.. Хапайте! — кричить економ. — Ей, ти! Біжи!.. Лапай!..
Це він до першого, що стояв у товпі. То був Михайло, Петрового Івана син. Хлопець годний, а притім сукристий. Він кивнув знизу вверх головою.
— Лови сам, як хочеш.
(Продовження на наступній сторінці)