до любої вподоби розмовникам. Кусиха вийшла з хати, а тоді повернулась уже з наймичкою: обидві несли настільник[12], дорогі тарілки, ножі, ложки, хліб і горілку в пляшці. Заслали настільник, поставили на ньому пляшку з горілкою та поклали хліб. Тоді наймичка вийшла в другу хату через сіни, — там була пекарня, — а господиня просила всіх сідати вечеряти, сама ж із шафи, що стояла праворуч од порога, вийняла срібні чарки та поставила на столі.
Випили по чарці, закусили хлібом та оселедцем. Наймичка внесла велику дорогу миску риб’ячої юшки, потім знову пішла і повернулася з дорогим розписаним тарілем, на якому лежали печені карасі; молода ж Кусівна, сходивши в хижу, принесла звідти стільники з медом. Тоді ще наймичка внесла повну з верхом велику миску оладків і вийшла. Наймичка сама не сідала до столу: сьогодні наймити вже повечеряли самі, бо господарі у цей вечір збиралися вечеряти пізніше, ніж звичайно.
— Коли ж їх вінчатимуть? — допитувалася Молявчиха.
— Післязавтра, в неділю, — відповідав Кус. — Як одійде рання служба у святого Спаса. Владика проказав нам науку як треба жити, та вже так дуже письменно та мудро, що ми не дуже-то і второпали; не знаю, як зятенько, а я, грішний чоловік, нічого до пуття не зрозумів із того, що він казав. Чув тільки про якийсь виноград та про лозу, та про якогось там жениха і дів мудрих та буїх[13]: хто його знає, до чого воно там у них приходиться!. А от що, так уже ми добре зрозуміли, так добре: щоб, казав, молоді, повінчавшися, зараз, вийшовши з церкви, розійшлись і не сходились одно з другим, аж поки піст оцей не закінчиться. Піде, каже, молодець у похід на царську службу: коли, Бог дасть, живий і здоровий повернеться, тоді нехай уступає в співжиття, і весілля по вашому звичаю собі відправите. А тепер, каже, не можна, і щоб не було у вас ні музики, ні танців, ні пісень.
— Це все ченці видумали, — зауважила Кусиха, — щоб і в Петрівку гріх був навіть співати! Адже ж дівчата на вулицях коли ж і співають, як не в Петрівку. Преосвященний сам чує, сидячи в своєму монастирі, як вони співають. Чому ж не спинить їх? Хіба на вулиці менше гріха співати, ніж весілля справляти?
— На все свій час показано в законі, — промовив Кус. — Вони люди розумні і вчені: усе знають — за що від Бога гріх, а за що нема гріха. Нам тільки слухати їх та й чинити, як вони велять.
— Істино розумно і премудро говорить сват, — додала мати молодого. — Що воно єсть весілля, так це тільки люди повидумували, що б гуляти та втрачатись. А пуття з того немає. Повінчатися та й годі. То божий закон, а що весілля — то витребеньки.
— Як то можна, свашенько! — вигукнула Кусиха. — З дідів і прадідів, Бог знає з якого часу то повелось, і того зміняти не можна. Та й що б то за життя наше було, коли б весілля не було? Один раз молоді поберуться між себе, — у їх тоді як би весна! От як по весні вся твар заворушиться і так стане хороше і весело, що й старі наче помолодшають; от так же як молода людина з другою молодою зійдуться й спаруються, тоді й нам, старим, стане якось весело, аж дух радіє, коли на них дивишся, і старі наші кости розімнуться і спом’янемо свої літа молодії.
— Адже ж і владика не казав, що веселиться не треба зовсім, а казав тільки, щоб у Петрівку весілля не справляти, бо є піст, — зауважив Кус. — Зараз же владика й додав: коли мине Петрівка, тоді, каже, справляйте собі весілля за вашим звичаєм. А до мене владика так промовив: повінчаються діти, ти, старий, бери дочку за руку, веди з церкви додому та держи під поглядом, аж поки зять твій із походу вернеться, щоб часом не звомпила[14] і дівоцтва свого не згубила.
— Наша Ганна не таківська, — запевняла Кусиха. — І попереду ніхто про неї не смів недоброго слова промовити, худої слави боялась, а тепер, коли жених є, то вона буде його дожидати і про нього тільки думатиме, а більше ні про що.
— А вже, — сказала Молявчиха, — коли б тільки Яцько повернувся з того походу щасливо, то ліпшої пари йому б і не знайти. Тільки — всі ми в Божій волі. Буває часом і так: повінчалися, побралися, тільки б жити та радіти та добро дбати, аж тут...
— Аж тут, — перепинив її підпилий Кус, — вернеться молодець, учистимо весілля на славу. Я, старий, покину свою стару, бо огидла, ухоплю за руку другу стару, свою любу сваху, та з нею в танець піду. От як!
Та те промовивши, вхопив за руку Молявчиху та потяг її з лави на середину хати.
— А своя стара тебе за полу смикне та й не пустить, — промовила Кусиха, вдержуючи чоловіка за поли його кунтуша.
Молявчиха пручалась і відмовлялася:
— Змолоду я не була охоча до танців, а тепер при старощах про труну думати, а не про танці.
— Батько-тесть жартує, — засміявся Молявка. — Але ж не все сумувати та журиться, і пожартувати можна трохи. Чи так, моя ясочко? — додав він, озиваючися до Ганни.
Ганна всміхнулася та кивнула головою.
— Поживемо з тобою вкупі скільки Бог велить, — говорив Яцько до молодої, — поживемо, постаріємо та дітей наживемо, а коли станемо їх парувати, тоді спом’янемо, як чудно ми самі зійшлися. Довелося нам повінчатися та зараз і розійтися, наче дві хмарки, тільки не надовго.
— Мені здається, — виголосив Кус, — це вже останній похід буде на цього пройдисвіта Дорошенка: от уже третій рік манить наших, обіцяє приїхати та своє гетьманство здати, а потім знову збирається бусурман вести на руїну християнству. Тепер уже, мабуть, прийде йому кінець.
— А може й так станеться, як сталося торік і позаторік: ходили, походили та й назад повернулися, нічого не вдіявши, — заперечила Молявчиха.
— А щоб ти, свахо, здорова була: навіщо нещастя пророкуєш? — палко вигукнув Кус. — Бог милостивий: на нього уповають царі й владики; Бог — утіха християнству й усмирить бусурманську гординю. На нього надіємося.
— Вибачайте мені, дурній, свати, — перепрошувала Молявчиха. — Бо я дуже вже з лихом спізналася за своє життя. Це не переливки! Мій добрий чоловік, — царство йому небесне, — не нажилась я з ним: занапастили його прокляті недоляшки. А мене саму хіба мало мучили та катували? На плечах досі шрами видко, коли Дрозденко, собачий син, одшмагав нагайкою-дротянкою! По правді йому, бісовому, сталося: дізнався, мабуть, лютий катюга, як то боляче людям буває, коли йому заліпили кулі в груди! Тим оце я, дурна, як згадаю, що було колись зі мною, так і думаю: як би не сталося знову якого лиха! Вибачайте мені, панство свати!
Молявчиха встала з місця та поклонилася Кусові й Кусисі.
— Знаємо, свахо, знаємо добре, що тобі посилав Господь не мало лиха, та все те вже минулося та й не вернеться. Як із нами ти посваталася, так із тієї пори все лихо минуло. Поцілуймося краще, та можна і по чарці! — відповідав Кус. Він випив, а потім, наливши, подав і Молявчисі чарку.
— Дай, Боже, нашим любим діткам проміж себе кохатися та довго жити в щасті й здоров’ї? — казала Молявчиха, надпиваючи чарку та передаючи її Кусисі.
— Дай, Боже, — додала і Кусиха — вкупі з нами дивитися і не надивитися на їхнє коханнячко, і не навтішатися їхнім щастям!
— А нашим любим і шановним батькам велика й довічна, поки живі, дяка за те, що нас вигодували і до розуму довели, і нас спарували! — промовив і Молявка, випивши чарку.
— Вам, тату й мамо, нехай Бог оддячить за те, що мене згодували, викохали, до розуму довели і за любого Яцька заміж оддаєте! Дай, Боже, вам обом довгого віку й здоров’я, — промовила Ганна, вклонившись і батькові, й матері.
— Дай, Боже, усім щастя, здоров’я на многая літа! — казали всі разом.
— Ходімо, синку, — час уже додому, — звернулася мати до Яцька. — Коли повернешся з походу, тоді зберемося знову до панства сватів та заберемо молоду княгиню, — буде вона моїм старощам підмога.
— Буде вона, — додала Ганна, — веселити матінку свого любого Яця ласкавими словами, буде слухняна й шаноблива.
— Яка ти добра, яка ти гарна, моя ясочко! — вимовила щиро Молявчиха.
Кус із жінкою й з дочкою випровадили сваху з сином за ворота.
Місяць обливав сріблясто-зеленим сяйвом покрівлі чернігівських будинків, верховіття дерев у садах та гаях, проміння його мигтіло на ясно позолочуваних хрестах недавно поновлених церков.
III
(Продовження на наступній сторінці)