— Був я, — продовжував воєвода, — у преосвященного Лазаря і в отця архимандрита Іоанникія, і в отця ігумена Зосими. Які то шановні люди! Які розумні вчені філософи! Істино у нас у Московській землі таких не знайдеш, хоч усю землю виходи. І вони в один голос про вельможність твою добре слово кажуть та хвалять чесність твою.
— Держимося на світі молитвами тих богоугодних мужів, — промовив Борковський.
Увійшов полковий писар із паперами.
— Уже написано? — запитав полковник. — То добре, бо пильно треба. Всім сотникам?
— Усім, — відповів писар.
Полковник гукнув, щоб йому подали каламаря, і підписав один за одним усі шістнадцять наказів сотникам Чернігівського полку. Писар, забравши папери, пішов. Зараз по тому слуга доповів, що коло ґанку дожидає сотник чернігівської сотні. Борковський звелів покликати його.
Увійшов молодий, років тридцяти, чоловік, ставний, білолиций, чорновусий, із високим відкритим чолом та з великими очима. Це був сотник чернігівської полкової сотні Булавка. Уклонившися полковникові, він оглянув своїми великими очима світлицю і на мить зупинився поглядом на гостеві, ніби бажаючи запитати полковника: чи можна при ньому говорити про те, за чим прийшов; а потім уже, заспокоївшись, почав говорити полковнику:
— Вашої вельможносте прийшов запитати: буде похід, як зараз прийшов лист од твоєї вельможносте, — то чи можна мені залишити в місті та не брати в похід шваґра мого, козака Молявку-Многопіняжного, бо він заручивсь і йому треба весілля справляти.
— Того ніяк не можна — відказав строго полковник. — Коли твого шваґра залишити задля весілля, то й інші козаки почнуть собі проситися, щоб їх залишили. Хто задля весілля, хто задля похорону, а хто вигадає собі що-небудь інше... Не дозволю: не прохай! Нехай твій шваґер підожде; повернеться з походу, — тоді й весілля справить. Де твій шваґер заручився?
— У козака Пилипа Куса, — відповів сотник, — дочка-одиначка у батька. Коли ніяк не можна залишити мого шваґра, так чи не можна тепер, у Петрівку, повінчати його, а весілля справляти тоді, як Бог дасть із походу повернуться?
— То вже не наше козацьке діло, а церковне, — промовив полковник. — Нехай просить владичного дозволу у преосвященного Лазаря, а я, полковник, од себе противності не маю. Нехай собі вінчаються, коли владика дозволить. Тільки ми в похід виступаємо у неділю, а післязавтра субота. Шваґер твій мусить бути в поході.
— Як-то? Невже це у вас можна? — здивувався воєвода. — Ви ж, здається, православної віри! Як же то? У Петрівку весілля справляти?
Полковник почав пояснювати:
— Власне забороняється в пісні дні весільна гулянка, а щоб повінчати їх, на те треба тільки дозволу від архиєрея; коли він знає, що свята весільного і гулянки в піст не буде, то дозволить. У нас, пане воєводо, такий звичай є із дідів-прадідів, що чоловік із жінкою живуть і вважаються перед усім світом у шлюбі, або як у нас говориться у малженстві[8], тільки з того часу, як відгуляються весілля у молодої та в молодого, за нашим звичаєм, як воно ведеться в нашому народі, а до тієї пори молода ходить як дівиця і головою світить, і ніхто її за молодицю не вважає, аж поки на весіллі покриють. Тим то у нас архиєрей може дозволити вінчання в піст, аби тільки знав, що до кінця посту не будуть справувати весілля.
У той час, коли полковник усе це розказував, сотник Булавка стояв похнюпившись, але зрідка поглядав на воєводу, а той зацікавлено слухав полковника.
— Дивні для нас, руських московських людей, речі розказуєш ти, пане полковнику, — вимовив здивований воєвода. — Такого нічого не робиться у нас у Московській землі. Одначе й те правду кажуть добрі люди: кожен край має свій звичай. На мою думку, тут нема гріха. У вас так здавна повелось, а в нас не так, а віра в нас таки одна, хоч, бач, у вас архиреї таке дозволяють, а в нас про це ніхто й просити не посміє до архирея піти. У вас, — додав він, звертаючись уже до сотника, а не до господаря, — може, й на вінчанні таке діється, чого в нас того нема?
— Не знаю, — відповів Булавка. — Я в Московщині не бував і не знаю, як у вас там діється.
— Конче піду до церкви подивитись, як вінчатиметься козак, шваґер цього сотника, — мовив воєвода і звернувся до Борковського. — Звели, пане полковнику, сповістити мене, я піду.
— Сам із твоєю милістю піду,— сказав Борковський.
Сотник хотів уже йти, але полковник звелів йому залишитися. Воєвода зрозумів, що полковник хоче сказати щось сотникові на самоті, попрощався з господарем, а той випроводив його в сіни, і воєвода пішов у свій двір, що був од полковницького сажень[9] на сто.
Повернувшись у світлицю, Борковський звернувся до Булавки:
— Пане сотнику, ти дізнайся мені, яку це чарівницю кликав до себе цей воєвода, як кажуть.
— Мені взнавати цього не треба, вельможний пане, — відповів той, — бо я вже знаю. Приходила до нього Феська Білобочиха, а приводив її стрілець Лозов Якушка. А чому її звано, того не знаю.
— Поклич її зараз до себе, а як прийде, пришли з вартовими козаками до мене, — наказав полковник.
І сотник, не гаючись, пішов.
Борковський звелів покликати обозного, суддю й писаря, довго говорив із ними про полкові справи та про похід. Нарешті слуга доповів, що козаки привели бабу Білобочиха.
Обозний, суддя й писар, почувши про бабу, разом засміялися.
— Що ви, панове, смієтеся? — запитав полковник, гостро глянувши на них.
Суддя відповів:
— Вибачай, вельможний пане, либонь яка справа точиться соромітна. Баба та Білобочиха відома звідниця в Чернігові.
— Еге ж! Добре, панове, що ви трапилися, — сказав Борковський, — увійдіть у другий покій і слухайте там, що стане казати мені ця Білобочиха.
Обозний, суддя та писар увійшли в іншу світлицю, що була зараз біля тієї, де вони розмовляли. Козаки ввели бабу Білобочиху. Це була невисока, короткошия жінка, яка мала маленькі простодушні, та разом із тим і лукаві очі. Було їй років із п’ятдесят.
Полковник, дивлячися дуже уважно та суворо, підійшов просто до неї:
— Бабо! Чаклуєш! Чарівничиш! Людям шкоди робиш! Ось я тебе пошлю до владики, щоб на тебе покуту накинув та в монастир на працю заслав років на два або ж і на довше.
— Я нікому шкоди не діяла, — відповідала баба, хитаючи головою та відважно дивлячися на полковника. — А коли хто покличе пособити в якій болісті, то не відмовляюсь, і твоя милість, коли позвеш, то прийду і все подію, що можна і як Бог поможе.
— Брешеш! — вигукнув полковник. — Чого ти ходила до воєводи?
— А присилав кликати, тим і ходила, — відповідала Білобочиха.
— А навіщо присилав по тебе? Чого від тебе хотів? — знову запитав полковник.
— Та, — заникуючись, почала баба, — казав про якусь хворобу, а я таки гаразд не второпала, що він там по-московському мені говорив, і відповіла, що нічого не знаю. Та й пішла від нього.
— Брешеш, брешеш, бабо! — розсердився уже полковник. — Не за тим тебе кликано, не те воєвода казав тобі, не так ти йому відповіла. Гей, козаки! — гукнув полковник до тих козаків, що привели Білобочиху. — Виведіть цю бабу на двір та сполосуйте їй спину дротянкою-нагайкою.
— Пане вельможний, — скрикнула Феська, — я не стану доводити себе до нагайки. Скажу й без неї. Воєвода питав мене, чи не можна добути йому дівчину красовиту. Бо, — каже, — одинокий я чоловік, нудно спати. Таку, каже, дівку, щоб до нього вночі ходила.
— А ти йому що на те сказала? — знову запитав полковник.
— Я сказала — не знаю... За таке діло ніколи не бралася, — провадила своє Білобочиха.
— Брехня! Не те ти відповіла йому, — ще з більшою злістю виговорив Білобочисі полковник, а тоді звернувся до козаків: — Покропіть їй нагайками плечі!
— Пане вельможний, змилуйся! — вигукнула Білобочиха. — Всю правду скажу, тільки не виказуйте мене воєводі; він мене тоді зі світу зжене, бо він звелів не виявляти нікому того, що мені казав.
— Моє полковницьке слово, що не скажу, — відповів полковник, — і бити не буду, аби тільки правду сказала. Кажи, та не таїся! Що відповідала? На яку дівку показала?
— От же всю правду повідаю, — говорила далі Феська. — Питав мене воєвода, яка у Чернігові красовитіша дівка? А я йому сказала, що як на моє око, так нема кращої над Ганну Кусівну, що оце, кажуть, засватано за козака Молявку. А воєвода далі каже, що де б її побачить? А я йому кажу, що де ж, як не у церкві. А він давай просить, щоб я довідалася, в якій церкві буде та дівчина, так він туди піде, щоб на неї подивитися. От і все. Більше розмови у мене з воєводою не було. От вам хрест святий! — і Феська перехрестилася.
Полковник, розмовляючи з ким-небудь, із очей, із голосу дуже добре вмів угадувати, чи правду йому кажуть, чи брехню. Цього разу він помітив, що Білобочиха не бреше, то він уже більше нічого не випитував і відпустив її. Феська чимдуж кинулася з хати, радіючи, що визволилася від страшної її плечам дротянки.
— Чули, панове? — звернувся полковник до судді, обозного й писаря, що повиходили з другого покою.
— Чули, все чули, — була відповідь.
(Продовження на наступній сторінці)