— Так мовчіть поки до часу, а як час прийде, тоді ми заговоримо, і може пригодитися те, що тепер почули.
II
Багато квітів є по садах у заможного козацтва, та немає у світі косиці кращої над ту рожу-троянду[10].
Ні хрещатий барвінок, ні запашний васильок — ніщо не зрівняється, як каже про неї народна пісня, з тією трояндою, повнесенькою та прекрасною.
Багато в місті Чернігові красного дівоцтва, та немає кращої над Ганну Кусівну — доньку козака Пилипа Куса. Багато письменників уславляло у своїх писаннях красу жіночу, так багато, що якби позбирати докупи все, що написано по всяких краях та всякими мовами про жіночу красу, то немає такого палацу царського, щоби вмістив у собі все те написане. Та правду мовивши, коли б змогти прочитати все написане про жіночу вроду, — то не дуже багато знайшлося б там такого, що було б краще над одну справжню красуню, що не в книгах живе, а на світі.
Тим-то й я не буду розповідати, яка гарна була Ганна Кусівна, а скажу тільки, що ось уже три роки в Чернігові кого не запитай — яка з чернігівських дівчат найкраща, — кожен скаже, що нема гарнішої над Ганну Кусівну; може, той тільки не сказав би цього, хто вже іншу покохав, бо завжди закоханому найкраща на світі — його мила. Багато залицялося до Ганни, — та й щасливий же був той, кому подала красуня своє слово. А така доля щаслива судилася козакові Яцькові Молявці-Многопіняжному.
Ходить красуня в своєму рутяному садочку, стелеться козак перед нею хрещатим барвіночком, запашним василечком; ясним соколом лине козаченько крізь калинові віти, впіймати хоче пташечку співочу, понести в своє тепле гніздечко. Крізь віти зелених дерев мигтить опівнічне небо незліченними зорями, сходить ясний місяць — та й уподобав одну зірочку за всі зірочки, женеться за нею, хоче її пригорнути. Отак козак Яцько Молявка-Многопіняжний із усіх чернігівських дівчат уподобав над усіх красну Ганну Кусівну та й хоче привезти її господинею в свою господу.
А в хаті козака Пилипа Куса мигтить лампадка і сидить там немолода Кусиха зі свахою — жениховою матір’ю та з молодшою дочкою Ганною. Вони дожидаються старого хазяїна козака Куса з його молодим названим зятем: удвох пішли вони до владики Лазаря Барановича і вернуться з його присудом про Ганнину долю. Прислухаються нетерпляче мати й дочка до кожного руху за вікнами, в дворі та на вулиці, мало що й говорять, — все тільки слухають. Аж ось нарешті скрипнули ворота, хтось заїхав у двір. Ганна припала до вікна, вдивляється у двір, осяяний місячним світлом, і скрикує в тривозі:
— Матінко, це наші!
Увійшли в хату старий козак Пилип Кус та козак Яцько Молявка-Многопіняжний.
Познайомимося тепер із кожним поодинці.
Козаку Пилипові Кусу було вже більше сорока років, плечистий, білявий, з лоба лисий, волосся де-не-де сиве. Обличчя без зморшок, очі веселі та спокійні, — видно було, що не зазнав цей чоловік за життя ні великого нещастя, ні тяжкої журби. Бо й справді ж — зазнав він тільки небагато прикростей, без яких не буває ніколи людське життя, а то в усьому судилася йому така доля, що під той час на козацькій Україні такої міг зазнати і геть-то не всякий козак. Народився Кус у Чернігові, де й тепер жив, народився в сім’ї не дуже багатій, та й не дуже бідній; у Кусового батька, та й у діда Кусового завжди було що їсти-пити і хороше походити, та й старцеві за спасіння душі подати. І в нашого Куса саме так життя повелося. Разів зо три довелося йому ходити у похід із іншими козаками свого полку, та ні разу його не поранено; тільки й зажурився він, коли загинув у сутичці з поляками його тесть, козак Мурмило. Та невже ж це нещастя в козацтві, коли кожен козак змалку знає, що або сам наложить головою, або хтось із рідних у бою поляже! Оженився Пилип, коли йому було років із двадцять, узяв за жінкою віно — в Седнівській сотні поля днів на тридцять та й жив із жінкою любенько в згоді. Ще була своя земля, батьківщина, верстов вісім од Чернігова — там був і гай, де стояла пасіка; і собі вистачало землі, ще й людям із половини давав Кус. Мав колись він четверо дітей, але троє ще малими повмирали, тільки й залишилася жива найменша дитина, дочка Ганна, що оце тепер лагодилися батько й мати заміж оддавати.
Жених у Ганни Кусівни був не з козацького роду і був зайшлим чоловіком у Чернігові. Дід його Федір Молявка жив у Брацлаві і позичав людям гроші під процент; за це якийсь дяк продражнив його Многопіняжним, то так уже й стали звати ввесь його рід. Федоровим синам, разом із тим прізвищем, дісталася й прихильність до батькового діла, були вони на гроші дуже заздрісні, тому скрізь слава йшла про незліченне їхнє багатство.
Одного разу козацькому гетьманові Павлові Тетері дуже потрібні були гроші, він і причепився до одного з братів, до Феська Федоренка, вимагаючи від нього грошей; Фесько по неволі дав йому те, чого не міг заховати, та присягався тяжко, що вже більше в нього нічого немає; тоді Тетеря почав його мордувати, то Фвесько з того і помер. Незабаром одначе Дрозд переміг і вигнав Тетерю з України. Але й Дроздові треба було грошей так само, як і Тетері, то ж він і заходився коло Хвеськової вдови, списав їй спину нагаями, допитуючись, де вона поховала гроші чоловіка, та, нічого не дізнавшись, замкнув її в тюрму.
Проминув після того місяць, і Дорошенко, перемігши Дрозда, звелів одвести того в Чигирин і там розстріляти. Хвеськова вдова визволилась із тюрми, але боялася, щоб і Дорошенко не зробив із нею того, що робили Тетеря й Дрозд; не гаючись, викопала вона із землі червінці, що ще чоловік її закопав, та вкупі з сином та з дочкою перейшла на лівий бік Дніпра. Два Феськові брати ще раніше перейшли туди з жінками та поселилися десь у Слобідських полках, — тоді туди, мов у землю обітовану, ринули пересельці з того боку Дніпра. Вдова Феськова Молявчина-Многопіняжна не пішла шукати оселі собі далеко, послухалася поради від родичів своїх та й притулилась у Чернігові: випрохала собі двір і поставила там добру хату. Дочку віддала за Булавку, що потім став сотником у Чернігівській полковій сотні; син був за сестру на кільки років молодший, — вона віддала його вчитися письменства, а як виріс, — записано його в козаки. Не всі козаки були тоді письменні, одначе письменство поважали, тим і Молявка-Многопіняжний через те вже, що знав письма, міг сподіватися дослужитися до чогось на козацькій службі.
Йому йшов уже двадцять перший рік, коли він побачив Ганну Кусівну та й надумав оженитися на ній. Яцько був до пари Ганні, — чорнобривий, кучерявий, ставний, гарний, як намальований; люди казали, що й не бідний: у Чернігові був у нього тільки двір, але поміж народом ішла чутка, що в його матері були гроші, а скільки саме було, того ніхто не казав, та й син не міг сказати. Зазнавши стільки лиха через ті гроші, стала його мати скупою та закритою. Тільки почне хто з нею говорити, зараз уже вона бідкається та жаліється, що така вона бідна, що так тяжко вдові жити, — ніхто не оборонить; кожному розказувала, як Тетеря відібрав у її чоловіка гроші, а самого замордував.
Коли сказав син, що хоче оженитися, мати спершу не дуже те вподобала, але як довідалася, що Кус — козак заможний і дочка в нього одиначка, то не стала супроти синового рішення. Мати Молявчина пішла в гості до Кусихи та швдко породичалася з нею, бо Кусиха була завжди весела, спокійна, добродушна, то хоч кого прихилить до себе. Обидві свахи сиділи разом, коли Кус із Молявкою-Многопіняжним уступили в хату.
— Ану, що, — кинулася до них моторна, балакуча та вередлива Кусиха. — Чи з перцем, чи з маком?
— По-нашому сталося. Чого ходили, те й добули! — відповідав урочистим тоном Кус. — А чи з усім до душі те буде нашому коханому зятеві, про те вже у нього запитайте.
— Не залишають весілля грати? — запитала Молявчиха-Многопіняжна.
— Нізащо! — відповів Яцько. — Полковник аж розсердився, грізно глянув на мене та й каже, що коли будете докучати, то не дозволю тобі й ожениться.
— Як-таки він не дозволить? Де такий закон є, щоб не дозволив жениться полковник козакові? — аж розсердилася мати.
— Із панством не зволодаєш[11], — вимовив Молявка. — Що скаже панство, нам те й робити, бо як не послухаєш, то що з того буде? Тоді хоч заздалегідь п’ятами накивати треба, а коли у місті залишишся під панською владою, то пан коли не тим, то цим тебе дошкуляє. От і мені так: ти, каже, у виборі стоїш записаний! А я кажу: "Це коли твоєї милості ласка буде, так вельможний пан може...", — і не договорюю, тільки кланяюся низько. А він зупинив мене та й каже: "Що може вельможний пан, про те не тобі розважати, бо ще молодий, а вельможному панові те не подобається, щоб ти залишаєшся тут, а хоче пан, щоб ти з іншими вибірними йшов у поход". А що ж? Має свою рацію. Скачи, враже, як пан каже!
— Правда-то, правда, сину! — потакнув Кус. — Підвладне діло наше. Повинність наша — слухати влади. От, наприклад, хоч би і я. Мене вже давно не вписують у вибори, а здумалося би так панству, сказали б: іди, Кусе, то Кус, чи хоче, чи не хоче, а мусить іти.
Молявка сів біля молодої і почав із нею розмовляти стиха так, що іншим не чути було їхньої мови. Молода, слухаючи його, то всміхалася, то кивала головою, потакуючи. Хоч би й можна було почути їх розмову проміж собою, то розписувати на папері розмови в молодого з молодою таки трудно. Часом так щось без ладу говориться, а воно буває до речі і
(Продовження на наступній сторінці)