— Але ж у всіх на устах, що Антіной — колишній раб. Син рабині-християнки й твій. Ти привіз його зі своєї улюбленої Бітинії. І ти насмілюєшся накидати народу римському за цезаря — раба? Колишнього раба? Нешлюбного свого сина від рабині? І нема нічого дивного, коли, будучи твоїм сином, дістав він від свого батька його родинну "чесноту": нахил до "демосу". Чого ж йому зважати на шляхетну поетесу Бальбілу-патриціанку? Коли він може почувати себе добре лише у "своїм" оточенні, в передміських попінах, між флейтистками!..
— Та невже? — з робленим здивуванням запитав Адріан.— А я гадаю, що — чи є він цезарів син, чи ні,— а вина має досить і в палаці, а флейтисток? Таж їх "замовляють"... як квіти, як вино, як коней...
Але Сабіна завзялась "допекти" цезаря.
— Ну, припустимо, що й так... але є версія, що... Антіноєві байдужі жінки, бо... він захоплює своєю "божеською красою"... самого цезаря. Недурно ж повигадували Платони чи то Зенони, свої... паскудні "мудрості".
На обличчя Адріана набігла тінь, але він опанував себе.
— В цьому відношенні про мене говорять ще гірші речі. Але я й на те не зважаю.
— Що ж може бути гіршого? — злосливо усміхнулись її уста, помітивши, що дійсно зачепила за живе.
— А хоча б те, що скрізь, де світ бачить римських орлів, мене цілком поважно називають твоїм чоловіком.
Це вже було занадто на Сабіну. Вона впала на подушки, де лежав забутий Бальбілою сувій з віршами, й заридала, хлипаючи, як побита дитина. Штучні кучерики повипадали з її зачіски, сльози розмазували на щоках рум'яна. Сабіна була переможена. Це обеззброїло Адріана. Він ніколи не був жорстоким до переможеного.
Не відчував ані до Сабіни ні ненависті, ні ворожості, вона лише безмірно набридла йому своєю нетактовністю та вмішуванням у державні справи.
— Вернімось, однак, до нашої теми й закінчім цю неприємну розмову. Я знаю, що при всіх твоїх здібностях, у тебе нема пам'яті на одну річ: що наш шлюб був лише політичним кроком. Я ніколи не вкривав від тебе, що як жінка ти для мене не існуєш... ані перед шлюбом цього не крив. І ніколи не ставав тобі на дорозі в цьому відношенні. І ти так само не крила, що не маєш найменшого бажання бути "Каєю" там, де я буду "Кай". Згадай-бо: ти ж присягала перед virgo maxima й святим вогнем Вести, що задовольнишся титулом августи. Тож чого ти хочеш? Для світу ти — августа, і біля твоїх ніг — уся Римська імперія. І "божеською августою" залишишся до смерті, якщо — видима річ — не присилуєш мене вдатися до такого засобу, як вигнання... разом із твоїм Вером, з яким я тебе не хочу розлучати, але який тебе до того приводить. Ти, даруй за щире слово, мені цілковито байдужа. Отже, послухай мене один раз: споживай всі особисті вигоди твого високого становища, впорядкуй розумно й відповідно до свого смаку своє особисте життя. Але відмовся від одного: не втручайся у справи політики й не мішайся до палацових інтриг.
Сабіна розтулила було уста для відповіді, але цезар затримав її рухом руки:
— Не потребую ні сперечатись з тобою, ні чути твоїх зауважень до моїх слів. Наскільки я тебе знаю, ти не така, щоб у державних справах мала визначні власні думки. Але ті, що тебе оточують, використовують ім'я августи і вплутують тебе в свої плетива. Не перешкоджай мені зводити мої рахунки для потреб імперії так, щоб те не доторкалось тебе особисто.
Сабіна підвелась і тремтячими устами прошепотіла:
— Августа! Для натовпу я августа! А в палаці цезаря зі мною поводяться, як з невільницею.
— Може. Але зрозумій: коли ти сама поводишся не як августа, а як невільниця, переповнена плітками, то як же можуть до тебе ставитись? Коли ти на цьому щось виграла?
— Я взагалі програла все,— хлипаючи, промовила августа в розпуці.
— Ні, ти тільки хочеш програти, тож кинь свою гру. Вона безнадійна.
Цезар знов пройшовся по покою, став перед Сабіною і цілком лагідно промовив:
— Не плач. Роздумайся. Навіщо викидаєш за облавок своє щастя? А Верові порадь... від себе... нехай негайно десь відпочине. Негайно! Особливо в зв'язку зі смертю Пріска. Я віддав наказ, щоб його урочисто чекали в Паннонії.
— Так це... вже вигнання? — тремтячим голосом запитала августа.
— Н-н-ні!.. Це... мала пригадка, а там буде видно. Але придивляйтесь добре — обоє.
Цезар круто повернувся і, перекинувши ще по дорозі стільця, на порозі сказав:
— На добраніч!
X. НА НОВИЙ ШЛЯХ
Я добре знаю: не може статись це...
Але тужу...
Сапфо
Перед Ізі, донедавна непомітною танцюристкою, постелився новий, як чарівна казка, шлях. Ясний, як мрія.
Вчора вона чула — чула цілком ясно — як "він", помагаючи їй сісти в лектику, сказав потиху: моя августа.
Це вона, цикада з Мареотіса, або, частіше "муха мареотійська", як каже Батил, вона —"августа"? Ох, аж страшно! Жахливо почути на собі волю бога, хоч би й найліпшу волю й наймилішого а богів. Повторювала собі слова небіжчика татка: "Треба приймати життя таким, яким воно є".
Ще тоді, при першій зустрічі, Антіной був здивований, коли вона сказала йому це з переконанням.
! все те щастя принесло їй чарівне намисто-амулет, що його подарувала їй Хризіс. І враз вколола думка: а отже, вчора,— саме вчора! — вона, Ізі, відмовилась від цього чарівного амулета. Аж провіяло всю холодом від цієї думки.
Сіструми цесарок цокотіли під самими вікнами: птахи не звикли так довго чекати на снідання.
Ізі накинула м'яку туніку й босоніж вибігла на подвір'я.
Під перголою, біля розстеленого полотна, сиділа Афра i вилущувала стручки цеглястої квасолі. Ізі сипала цесаркам, а з серця, мов легка імла, підносився жаль.
Таж і це життя було гарне. Не буде вже всього того, до чого так звикла. І домик її рідний, і мешканці його любі, і той басейн, що на ньому вперше з ним сиділа вкупі. Не буде й милої Афри.
Підійшла до матрони і з ніжністю обняла її.
Сказати? Але ж Аврелій попередив: нікому.
— Мила, люба Афро! Навіщо стільки смутку заплетено в щастя? Коли б ти знала! Коли б я могла тобі сказати!
Матрона відсунула сито з квасолею. Сухі стручки засичали, як гніздо гадів, що їх необачно торкнувся прохожий.
Здалося, що Афра була обрадована Ізіною ніжністю. Обняла дівчатко й глянула їй у вічі.
— Чи не той хороший юнак, що сидів вчора з тобою в нашому садочку, приніс тобі, дитино, те щастя й той жаль?
Ізі відсахнулась.
"Правду казав Аврелій. Усім діло до "нього". Навіть Афрі".
— Чому ти? Навіщо? — не могла враз опанувати себе. Але перемогла себе й викликала на обличчя спокійний усміх: — Чому ж би саме він? І навіщо ти про нього питаєш, Афро?
— Тому питаю тебе, доню, що хотіла б знати, де ти саме зустріла його й хто він?
Ізі схвилювалася ще дужче. Хотіла встати й втекти, але Афра тримала її за обидві руки:
— Почекай, дитино моя. Хочу не випитувати твої таємниці, але знати, тому...
Ізі втопила в неї майже суворий погляд.
... що сама хочу сказати тобі таємницю,— продовжувала Афра.— Не раз говорила ти мені, моя ластівочко, що любиш мене, як свою покійну маму любила. І я тебе люблю, як доньку. Отож хай моя таємниця лишиться між нами, бо ти мусиш знати, що той гарний юнак — християнин, як ми з Антонією.
— Галілеянин?! Він?! Ні, ні! Ти помиляєшся, Афро. І звідки ти це взяла? Мені це аж смішно! Таж він римлянин! А не жид!
Усміхнулася й Афра:
— А хіба ми з Антонією жидівки? Ти ж нас добре знаєш. Але звуть нас "галілеянами" тому, що наш вчитель походив з того краю.
— Бач, яка ти, Афро,— враз заспокоїлась Ізі.— Чому ж ти раніше ніколи не казала про те, що й ви з Антонією студіюєте мудрість, як Стробус, маєте вчителя. Могли б робити це вкупі зі Стробусом. Він же таки справжній філософ, вчений. Мав і свою школу.
— Наша, як ти кажеш, філософія цілком інша за Стробусову.
Але розмова увірвалась, бо на подвір'я вступив дуже поважний пан у супроводі раба. Мав на собі оздоблений вишиванням плащ і був так міцно напарфумований, що аромат розходився на кілька кроків від нього. Меткими очима він швидко перебіг по постатях Ізі й Афри і, не привітавшись, запитав:
— А скажіть мені, жінки, чи справді тут живе шляхетна доміна Ізі?
— Ха-ха-ха! — зайшлася сміхом дівчина: це її так величають —"доміною" та ще й "шляхетною"!
Але втрималась і не сказала, що вже було на кінці язика:
— Та це ж я,— а натомість спитала:
— А нащо тобі та доміна?
Гість легенько скривився:
— Не слід бути такою цікавою, дівчинко. Коли тебе питають старші, слід чемно відповісти на питання. Якщо справді вона живе тут,— недовірливо розглянувся по скромному подвір'ї,— скоч і повідом її, що прийшов ювелір Марк з Канопійської вулиці. Може, вона ще спить?
Афра підвелась і пішла до свого полотна.
Ізі трохи збентежилась. До неї? Незнайомий ювелір з найгарнішої вулиці?
— Це непорозуміння, пане. Гістрія Ізі — це я. Але я не така багата, щоб...
(Продовження на наступній сторінці)