Ізі не обличчя залили сльози. А крізь цю запону сліз заклубились імлисті образи... Хаос примар... неясних... різноманітних... Вони звиваються, мов клуби диму... Ось — августа... Біля неї — Вер. За мить Вер зникає... але очі Сабіни дивляться на Ізі, злющі й колючі, із зів'ялого обличчя августи... А під тим поглядом вже гойдається невеликий човник... До човна поспішає якась постать... Як би ж Ізі не впізнала її відразу? Це ж Антіной! На нього кидаються двоє... обмотують йому голову плащем... в'яжуть йому руки й ноги... і, розгойдавши, кидають у воду... Ізі чує, що вона вмирає, розпливається в блакитній імлі, в нестерпному болі...
Але на тому місці, де вперше поцілував її Антіной, стоїть він сам! Темні кучері спадають йому на чоло. Очей не видно. Вони заплющені. В руці тримає квітку лотоса,— і чує знов той звук, мов завмираючий голос розірваної струни... Одно лише незрозуміле слово: Беза... Бе-за... І все зникає в імлі...
Ізі з несамовитим криком кидається вперед і хапає повітря. її обнімають теплі руки Фаніон:
— Ізі! Ізі! Що тобі? Ізі!
— Там... там... бачиш? І Фаніон справді бачить тінь людини, що зникає в імлі...
Хвилину дивляться одна одній у божевільні від жаху очі і з шаленим криком, немов не своїх, а чужих голосів, мчать по луці до заграви смолоскипів. Вітер свистить їм у вухах, все поле біжить їм навпроти. Кривавою плямою росте заграва смолоскипів. .
Раптом, немов холодна, тверда рука хапає Ізі за туніку... друга вчепилась за шию... Вирвалась від першої... Але чує, довкола шиї огорнула її холодна гадюка... Ізі вхопила її і щосили жбурнула від себе...
Фаніон майже впала на Стробуса...
Божевільні з жаху очі дівчат, розірвана Ізіна туніка, закривавлена шия зірвали всіх з місця. Фаніон ледве здобула з себе:
— Пан! Пан! Ми бачили Пана!
Божевільний страх охопив відразу всіх дівчат. З криком, вищанням, збиваючи одна одну з ніг, метнулися, як птахи, підхоплені ураганом. Раби затримались на мить і кинулися за ними.
Стробус гукав вернутись. Але його голос тільки підганяв тікаючих у пітьмі. Філософ стояв самітно серед палаючих смолоскипів. Намагався опанувати себе. Кілька сухих листків зашелестіло. Стримався, щоб не оглянутись і почув ніби дотик. Раптом у тому шелесті немовби вчулися легенькі кроки, що обережно підкрадались. Мертва, порожня тиша наповнила Стробусові вуха. Прудко глянув назад...— не побачив нічого. І від цього стало ще моторошніше,
Виставив вперед руки і, мов клаптик папірусу, що його тягне розігрітий електрон-бурштин, панічний жах потяг його вперед. З прудкістю, з якою не бігав від дитячих літ, підстаркуватий філософ летів за дівчатами, як на перегонах. Плащ тримався одним кінцем на його плечі, пристебнутий фібулою. Другий кінець волочився. Раптом зачепився за пакіл, залишений козячими пастушатами, сіпнув... І Стробус важко впав...
Дихати не було чим, серце стукотіло аж під горлом. Груди боліли від удару. І це вернуло Стробуса до тями.
— Фі-ло-со-фе! — переривчасто, мов гавкаючи, промовив пересохлими устами,— опа-м’я-тай-ся!
Охаючи з болю підвівся і сів на піску. Розглянувся. Вищерблений місяць випливав з-за тамарисків, вкриваючи напівпрозорою сивиною білозірчасте поле. Дуже здалеку ще лунали дівочі крики. Їм відповідали гавканням пси.
Опам'ятайся, філософе! — І, не знати чому, пекучою іронією стали перед очима слова Піндара: "Людина? Тіні сон" — Виплюнув пісок, що набрав його в рот, падаючи, і з намаганням підвівся.
Безпідставний жах для тебе дужчий за твій мізерний розум, що ним хизуєшся? І ти — людина? "Тіні сон"!
Відчепив розірваний плащ, обтрусився, полагодив на собі одяг і ще тремтячими ногами замірився додому. Ззаду, під горбком, червоним чадом ще курили смолоскипи. А над ними, дійсно, немов танцювали "танок тіней" примари німф, закінчуючи "свято Харит".
— Пан з наядами? Скажім для прикладу...— Але не докінчив, лише махнув рукою і, припадаючи на одну ногу, повільно пішов додому.
XII. "БЕЗА"
Жалоба, мовчання і жах панують в палаці.
Елевзінські містерії
Довго довелося чекати Стробусові з осляром Юстусом біля зачиненої на ніч міської брами. Бо на небі ще не розвиднювалось.
— Я ж казав, нема чого квапитись,— своїм звичаєм висвітлював Юстус.— Ще мали стільки часу шукати того намиста. А вони: "мерщій та мерщій"!.. От і стовбичимо тепер під брамою. Нащо? І пощо? А таке намисто...Хоч би й не чарівне. Але й за самі камінчата з десяток добрячих ослів купити можна було б. Та куди вже там! Я собі міркую, що на придачу ще й хатину непогану можна було б придбати. На придачу! А от: "Мерщій! Мерщій!"Тепер, завидна, якийсь форункулюс-паскудник положить собі у саквичку. І тільки й бачили. Хіба ж не так? "Мерщій!.. Мерщій!.."
Стробус не слухав, не відповідав. Вкупі з Юстусом і двома рабами вони обшукали при світлі смолоскипів всю площу веселого свята, всі місця, відкіль бігла Ізі. Амулет безслідно зник.
Ізі не знала, що то саме він видався їй холодною гадюкою, яку вона зірвала з шиї й далеко закинула від себе.
Та філософові було тепер не до амулета. Він зітхнув і додав у думці: "Правду сказала Сафо: "що стало минулим — зітханням не вернути..."
Подивився на схід: небо ще не зеленіло.
Згадував подробиці, щоб розповісти про все докладно Аврелієві. Коли доплентався додому, Гелене й Фаніон сиділи біля ліжка Ізі, якій було дуже зле.
Лежала з розплющеними очима, уста ворушились і з перервами вимовляла незрозумілі слова: "Беза... Беза...— І сама відповідала собі:—Таж таки "Беза"!.. А не "Безу". Бо ж моя богиня—Афродіте... А не єгипетський бог-малюк, нефоремний Безу, що його тільки єгипетські танцюристки й гістріони вважають за свого бога-покровителя". Раптом з широко розплющеними очима Ізі зіскакувала з ліжка, не помічаючи присутніх, і тяглась до свого вівтарика.
— Де ж вона? Хто взяв мою богиню? Куди її винесли?
І, вириваючись з рук присутніх, щоб втекти перед страшним видінням, кричала:
— Рятуйте! Рятуйте його! Вони в'яжуть його! Антіноя! Двоє їх...
— Ізі... Люба дитино! Дивись: богиня ж всміхається тобі. Будь спокійна... Поверне й Антіной... Ляж. Випий вина...
Ізі падала навзнак і стогнала:
— Нема моєї богині. Відцуралась мене. А мій бог, мій "Ерос", відлетів на небо. До зірок...
Видавалось незрозумілим, що дівчина пізнавала всіх, бачила все біля себе, не бачила тільки статуї Афродіти, навіть не пізнавала обмацуванням. Була це форма духовної сліпоти, що примушувала її повторювати:
— Нема її... Нема й його... Що ж значить "Беза"? Скажіть це мені?
І впадала в непам'ять. Стробус журно хитав головою:
— Тричі повторюю тобі: доглядай її як члена цезарської родини,— звучали ще йому слова Аврелія.
От і доглянув.
З думкою довідатись, що ж то є та Беза, Стробус пішов до християнок. Стукав. Виглянула стурбована Афра, і нічого не кажучи, пішла до Ізі. Про жодну "Безу" ніколи нічого не чула. Ні!
Стробус дивився на небо. Там тремтіла ще єдина вранішня зоря. Була як віконце, в якому забули згасити світло аж до ранку. Не міг витримати й поїхав на ослі на Лохіас. Поспішав надаремно. Довелось довго чекати, щоб добитися до Аврелія.
Щохвилини, однак, переходили нові люди, бігцем летіли раби, входили й виходили вояки у зброї, в шоломах. Дужий центуріон рвучко й лаконічно давав накази.
"От як тут господарять, коли цезаря нема вдома,— подумай Стробус.— При ньому тут священна тиша, мов у храмі, а без нього — як на форумі".
Спробував зачепити когось. Від нього відмахувались, як від настирливої мухи. Час минав...
Стробус не знаходив собі місця. Підійшов до вікна, що виходило па море. На спокійній блакиті води вишикувалась ціла флотилія. До човнів поквапно сідали вояки. Декуріон на білому коні літав берегом, його червоний плащ, миготів, мов полум'я, з якого виблискувала зброя.
— Ця метушня не аби з чого,— вирішив філософ.— Або щось сталося, або чогось важливого чекають. Може, несподівано повертає цезар?— Вхопив за плече першого раба, що перебігав біля нього:
Повідом шляхетного Аврелія, що його потребує бачити, скажім для прикладу, філософ Стробус. Маю сказати, що... трапилась біда...
— Таж ми всі про неї давно знаємо,— повернувся раб і побіг далі.
Стробус стривожено оглянувся. Вже не так певно перепинив двох урядовців:
— Панове, будь ласка... Мені треба пильно поговорити зі шляхетним, скажім для прикладу...
— Сьогодні не приймають прохачів! — різко відрубав один.
— Я не прохач... я філософ...
— Хоч би й сам Платон... потім! — докинув другий.
Стробус безнадійно сів у крісло.
— Ще вчора ці раби плазували передо мною... на цьому самому місці.
Зненацька відчинились двері саме в тому місці, де сидів Стробус. А з них виглянув, когось шукаючи очима, Аврелій. Обличчя його було бліде, стурбоване, змінене.
— А, це ти, філософе. Кажеш: біда? Це більше, як біда. Нещастя, що йому нема назви в людській мові.
Стробус на мить скам'янів. За своїми думками не помітив, що слово "біда", яке він кілька разів повторив, літає у всіх напрямах по палаці. Неначе спросоння мигнуло: "Як швидко все знають. І як дивно, що їм так на тому залежить". Аврелієві ж сказав:
(Продовження на наступній сторінці)