— Так, от ми всі й помирилися,— задоволено сказав, сміючись, Аврелій.— Ану, Масторе, покаже нам, які ти там печеш цезареві "тістечка"? Чи, може, маєш щось іншого для втомлених диспутантів?
Тепер уже в розмову встряв і Мастор. Говорили як старі приятелі, задоволені тим, що зібрались докупи.
— Сиди, сиди,— затримав Аврелій Ізі, що зірвалась було помагати Масторові, коли він ввійшов з повними руками посуду.
— Привчайся, щоб тобі служили!.. Може, придасться тобі,— пожартував він.
В середині вечері, коли Ізі жваво розповідала про своїх цокотух-цесарок, у бокових дверях тихо відслонилась заслона, а за нею з'явилась частина білої, високої постаті. Аврелій підніс на неї очі і враз поставив Ізі й Стробусові кілька питань, бо Адріан поклав собі пальця на уста. Уважним поглядом цезар огорнув дівчину, що сиділа під лампою, вся освітлена на тлі темного килима.
Август простояв хвилинку, вираз задоволення перебіг його обличчям, і завіса спустилась.
— Отож, філософе, будь уважний до найменших дрібниць,— казав Аврелій.— Бодай щось найменше буде тобі здаватися непевним, у кожну хвилину мої двері...
— Що з тобою, Ісмено? — стурбовано наблизився до Ізі Мастор і підхопив її під руки. Дівчина-бо, цілком бліда, заплющила очі й хитнулась.
Її поклали на ложе, напоїли вином, дали освіжуючих пахощів. А Стробус вперше усвідомив собі, як за останні дні схудла й виснажилась його вихованка.
"Як з алебастру! Блискуче почалась її кар'єра гістрії, але най би дали боги, щоб вона сама і якнайшвидше скінчилась,— подумав Стробус.— Таке життя — для якоїсь сильної фізично нубійки, не для неї. Вона майже не спить, бігає пішки з одного кінця широкої Александрії на другий — як не кожний верблюд пустинею. І то не сміє— бо перед танцями,— то не має часу наїстися,— і закінчив уголос філософ своє міркування:
— Тому й кажу: пильніше доглядай її, аж поки...
Але не доказав.
Немов вихор звів запону біля дверей, і крізь них хуртовиною внесло... Антіноя. Став, як укопаний. Не опанував, однак, собою. Метнувся до Аврелія, потім до Ізі, що також зірвалась на ноги. Але юнак зробив до неї тільки знак привітання. І відскочив до свого вихователя:
— Це переходить всі межі! Так роблять не приятелі, а...підглядачі! Маєш справу з мужем... не з дитиною... яка не розуміє, що чинить...
Ледве говорив від схвилювання, і голос його обривався. Уста тремтіли.
Аврелій розтулив було рота.
— Мовчи! Говоритимеш з цезарем! Не бійся, Ізі! Я враз повернуся! А ви — ні з місця!
І так само вихорем зник, як і влетів сюди.
***
Адріан спокійно працював над своєю "Александріадою", коли Антіной, відштовхнувши рабів, ускочив до цезаря. Не розрахував руху, і кілька аркушиків папірусу полетіли зі столу на підлогу. Та юнак, мов сліпий, нічого не бачив нічого собою і кричав, як у порожній простір:
— Цезаре! Я вимагаю, щоб не було більше передо мною тих шпигунських облич!
Адріан стривожився. Ніколи ще за все своє життя не бачив, ані уявити собі не міг, щоб його "хлопчик", "мрійник", тихий і спокійний, впав у такий шал.
Але що пливли дальші скарги, цезареві очі відбивали більше й більше задоволення. Щоб приховати усміх, він нахилився до підлоги й почав збирати розкидані аркушики.
"Хай боги благословлять тебе, моє дівчатко,— думав радісно цезар.— Ти показала мені, що криється в цій "тихій воді". Хто так наказує імператорові, зуміє наказувати і з імператорського трону".
Антіной виговорився. Гнів його спадав. Але пекла його образа.
— Я для тебе зроблю все. Ти це знаєш,— почав лагідно Адріан.— Скажу кинути Мастора муренам, Аврелія ти, мабуть, дозволиш вигнати в Іберію. А тепер сядь, спробуємо поговорити спокійно.
Антіной метнув іскри:
— Мені здається, що й ти глузуєш з мене?
— А стривай-бо! Як я зроблю тебе принаймні консулом, тоді, може, пошлеш мене до Дакії. Але поки що цезар — я. Тож сядь, випий води і говори спокійно.
Адріан немов підслухав, що говорив перед хвилиною Аврелій Ізі, бо повторив те саме Антіноєві.
— Дійсно, я погарячився,— згодився Антіной.— Вибач мені... і я піду перепросити Аврелія...
— Визнати провину тяжче, як стримати гнів. Я звелю покликати сюди Аврелія.
— Ні... Ліпше я піду сам. Там Ізі! Вона стурбувалась, коли я зчинив той дурний бешкет.
Цезар засміявся й заплескав у долоні. Увійшов Скавр.
— Попроси прийти сюди патриція Аврелія, а його гостей попроси, хай трошки затримаються.
Коли раб вийшов, Адріан обняв юнака.
— Скажи ж мені, мій хлопчику, по правді: дуже вона тобі люба? І що ти гадаєш?
Антіной притулився до цезаря.
— Скажу цілком щиро: ліпшої дівчини я не зустрічав і... не зустріну. Не борони мені, щоб вона стала моєю дружиною.
— Гадаєш, що вона може бути августою? Римською імператрікс?
Антіной встиг тільки мовчки хитнути головою, коли до таблінуму вступив Аврелій.
— Вибач, приятелю, що я тебе потурбував. Тут Антіной потребує пильно з тобою поговорити,— сказав цезар і вийшов.
Мастор розшнуровував цезареві сандалії і розповідав про Антіноїв вибух. Адріан сміявся. Сміялись і раби.
— Нема дива,— озвався Скавр.— Йому вже ввижаються, щоправда, не червоні миші, що їх бачить по півночі патрицій Семпроиій, але шовкові метелики, що співають і мають зображення мертвої голови на спині.
— Як? — перепитав цезар, і його обличчя враз спохмурніло.
Скавр розповів слово за словом все, що знав. Був здивований, що така дурничка занепокоїла цезаря. А ще більше, що цезар звелів обшукати всі Лохіаські сади, щоб знайти того метелика, якого Адріан назвав: "Атропос".
Більше цезар не промовив ні слова ні до кого. Мастор вернувся навмисне, ніби поправити загнутий ріжок килима. Цезар сидів на ліжку, впершись руками в коліна.
Таж лише перед кількома днями найславніша александрійська віщунка, профантида, віщувала про смерть Антіноя. Пророчиця Скитської Діани в Немі, про помилки якої ніхто ніколи не чув, сказала цілком ясно, що смерть Антіноя прийде з його першим — і єдиним — коханням. І от лише заклепало в серце кохання, а вже стукає в двері й смерть!
Підніс голову. Вперся поглядом в освітлену місяцем стіну. Біле світло місяця повільно сунулось по прекрасній копії Апеллесового образу "Офірування Іфігенії".
— Як вимагають Парки, то й ти, дівчатко прехороше, що прийшло сюди як Іфігенія — прекрасна й безвинна,— муситимеш стати офірою богам. На Зевса! Я цього не хочу! Але Антіноєве життя дорожче тисяч дівчат! Афродіта ж завжди вимагає найдорожчого,— міркував Адріан.
Цезар ліг. Але не спав. Ще раз поглянув на образ. Місячна смуга посунулась до підлоги й упала на очі Аргусові. Несподівано пес підніс голову й протяжно завив...
Занепокоєний Мастор почув сумний Аргусів голос і тихо відтулив запону.
— Візьми пса, Масторе! — сухо звелів Адріан.
Мастор вийшов з Аргусом на терасу. В саду побачив Скавра.
— Чого виє пес? — спитав той.
-— Віщує біду. Цезар це чує також. Не спить.
Скавр стиснув п'ястуки:
— Ці кляті єгиптяни! Я знав, що вони його зурочать! Той Серапеум не минеться без біди! Це вони підкинули того метелика!
— А що ж то за метелик? Чому так враз зажурився "наш", коли почув про нього?
— Я винен, старий онагр! Але ж, як би я це знав, що зветься той метелик "Атропос"!
— Не розумію,— покрутив головою Скавр.
— Бо ти не грек і не римлянин. Існують три Парки... чув?
— Ні...
— Богині такі. Вони прядуть нитки людського життя. Дві прядуть, а третя, що зветься Атропос, та ріже нитку. Це смерть. Зрозумів?
Увійшли до палацу.
"Смерть... Кому?" — думав Мастор. А пес знову тихо заскавчав.
— Мовчи, друже! Це не врятує! — ніжно погладив пса Мастор.— Парки! Це ж наші Долі-Рожаниці!—розмотував у пам'яті імлисті, далекі згадки.— Тільки ж наші Долі, здається, не прядуть і не втинають, і лише матері бачать їхнє світло, що вони несуть біля колиски...І в нас — добрі, а третя лиха... А ходім-но, друже, до пекарки,— звернувся до пса.
Збудив кухаря й звелів миттю зварити молочної каші. Чекаючи, згадував широкі лани, срібну річку... і стару бабусю Авену, що виносила "Долям" за поріг хатини мисочку каші молочної, политої ситою з меду.
IX. РОДИННА РОЗМОВА
Не маю, цезаре, бажань я особливих
Тобі сподобатись. І не цікаво знати,
Чи грішник ти, чи... може, Бог?
Гай Валерій Катулл.
Туга й блискуча, мов чорний баклажан, муринка з віялом на високому, золоченому держалні уважно заслонювала світло бронзової лампи, щоб промінь її не вражав чутливих очей Сабіни. Світло падало лише на сувій і обличчя читачки.
Те обличчя з дрібними рисами, маленьке й ніжне, нагадувало пташину голівку й видавалося ще меншим від монументальної, як і в августи, зачіски. Воно навіть губилося в хмарі кучериків.
Сабіна неуважно слухала Катуллову епіталаму, подібну до сотки інших римських весільних пісень, що на всі способи повторювалися принаймні протягом шести століть.
(Продовження на наступній сторінці)