Прокулі не хотілося ні ворушитись, ні розплющувати очей. Але ж слово "стовп" завжди хвилювало її. Завжди такі трагічні образи привертає воно з того часу, як у Єрусалимі ненаситний ідумеєць Ірод з отруйно-підсолодженою посмішкою показував їй "стовп бичування", говорячи:
— Це стовп бичування, до якого твій чоловік велить прив’язувати й бичувати…
— Так. Але по закону твоєї землі! — відсікла Прокула, завжди така стримана.
А здалека лунає, як тоді, у тім гарячковім сні під час першого нападу хвороби: "Ecce Homo!"
Прокула чує, як тоді, Пилатів голос… бачить, як постать Пилатова, немов із сивого диму, звивається над безоднею…
І Прокулі хочеться нестримно, шалено простягти йому обидві руці…
Але вона може витягти лиш одну.
Друга-бо, та, що з неї вже давно зникла "таємна рана", — та друга рука прикута до стовпа. Прокула не може її ані звільнити, ані відірвати…
За мить знову з’являється Пилат… Але тепер він уже стоїть за безоднею, на другому її боці. У руках у нього келех, обгорнений світлом, як місяць буває оточений світляними колами.
— Клавдіє! — ніби чує Прокула голос. — Помиляється той, хто в житті своєму шукав і шукає істини… Як би ти її могла знайти, коли ти її ніколи не шукала? І ніколи, ні в чому не помилялась?
І Прокулі вже здається, що вона не в атріумі Флори, але в садах Йосифа Ариматейського…
Сидить вона на скелі перед розщелиною, зарослою пасифлорою. Сидить невблаганна, як скеля, бо дорогу їй перегородили ті пурпурово-фіалкові квіти, що ворожать смуток і біль…
А були то лише квіти! Квіти, що не думають, не знають і не ворожать! Ні в чому не повинні квіти! Німа рослина!
В уяві, в задумі своїй, у думках Прокула схоплюється з виступу скелі й, не оглядаючись уже на "зловісні квіти", йде до тієї дикої розщелини, в якій зникли Йосиф з Пилатом.
Але… загубила стежку! Та, якою вона ступає, цілком інша, рясно засіяна фіалками, великими, темними, запашними… Квіти дивляться просто в Прокулині очі глибоким, сумним, фіалковим поглядом. Неначе ось-ось промовлять до неї…
І Прокулі згадується все, що в її житті могло назватись "ніжністю"…
Як же хочеться торкнутись рукою цих фіалок! Погладити їх, перепросити, що раніш не помічала їх…
Прокула схиляється до землі. І її вільна рука дотикається… прозорих, блискучих, фіалкових, холодних твердих гем… Це вже не фіалки, лише аметисти…
Ніжних, запашних квіточок уже нема. Натомість є дорогоцінні[451] й нев’ялі, але прозорі й холодні, як сльози, самоцвіти…
Чиї ж то сльози? Не її! Вона не знала їх… Ніколи не знала й вибачення ні для інших, ні для себе самої…
Але там далі, на луці, знову стеляться фіалки довгою дорогою-килимом… Перекидаються рівним шляхом над безоднею…
Але як тільки діткнеться їх Прокула, вони знову стають лише самоцвітами… А ці самоцвіти стають аметистовим мостом… Ступаючи по ньому, Прокула, мабуть, могла б перейти цю страховинну своєю порожнечею прірву…
Розплющила очі й ясно відчула: марні всі самозапевнення, філософічнґ висновки, фікція зовнішнього спокою. Марне товариство натхненних богом Світла істот!..
Все це не може їй замінити… Понтія Пилата, якому заприсяглася на все життя бути "Понтією, де він Понтій".
Для неї, унівіри[452], чоловік, як її власна душа, може бути тільки один. Роз’єднавшись із чоловіком, вона віддалилася й від власної душі… Живе без душі…
І знову блискавкою мигнула згадка минулого:
"Така я сьогодні глухоніма для життя, як колись була муринка Гела!" Тільки ж Гелу врятував від крокодила Прокулин наказ… А хто ж урятує її саму, Клавдію Прокулу, від тієї страшної потвори, Великої Порожнечі, що мовчки роззявила на неї свою пащу?..
— Гела!.. Якби вона тут була!
Думка-туга сама вирвалася з уст і втілилась у слова.
Аполлодора схилилась над матроною:
— Хочеш, доміно, спитати її ради?
— Хотіла б довідатись: де ж заблукала моя душа? І де стежка, що нею можу вийти з цих темних страховинних хащів? — мов крізь сон, відповіла матрона.
Бліде Аполлодорине обличчя стало цілком білим, аж прозорим і ще поважнішим. Жриця випростувалась і знаком наказала псалтрії вийти.
Паренді і собі зробила повільний рух, щоб устати. Її численні прикраси на шиї, у вухах і на руках озвалися мелодійним дзеленчанням. Але Аполлодора дала знак, щоб вона залишилась.
— У тобі дух ясний, просвітлений Святим Світлом. Він бачить інші світи. Ти мені поможеш силою свого духа прикликати сюди Гелин "Ка"[453].
І пояснила матроні:
— Дух, що вже підлягав моїм наказам, — кажуть священні книги Аполлона та Асклепіядів[454], — не може не відгукнутися[455], коли знову покличу його для помочі хворому духом. Бажаєш, доміно, щоб я спробувала?
Прокула ледве помітно кивнула головою.
— Але світла доміна не буде гніватися, коли б той дух мене не послухав або сказав би щось дуже смутне?
— Ні. Ти знаєш мене, Аполлодоро!
Жриця пригасила світло. Залишила тільки вогничок на невеличкому переносному жертівнику перед статуєю Флори. Насипала на нього ароматів.
Дим розпустив свої кучері й розгорнувся аж понад море… як сувій-епістола, послана жрицею у невідоме.
Сама Аполлодора стала між колонами обличчям до моря. Місячне сяйво огорнуло її зеленавим серпанком.
Паренді стала навколішки й притягнула прозору загортку так, що закрила собі долішню половину обличчя, уста й ніс, щоб при молитві не осквернити земним диханням дороги духа, що його має прикликати[456] жриця.
Прокула знає, що викликати духа можна[457]. Але ніколи ще не бачила цієї містерії…
Чує, як її охоплює хвилювання. Але урочистий настрій бадьорить її й пориває…
Тихий мелодійний[458] голос Паренді вимовляє перські слова молитви.
Прокула, що навчилася цієї мови[459] від своєї перської казкарки, зрозуміла, що це звернення до фероверів[460], чистих духів.
— Боже Світла! — благає Паренді. — Поможи мені! Віджени кволість духа мого! Не дай упасти у пригнобленість! Віддали від мене духа порожнечі та слів марних! І дай побачити мені славу твою світлосяйну, Передвічний[461]!
Аполлодора підіймає вперед руки, немов простягає їх назустріч комусь невидному.
Три пари очей, схвильованих, палаючих, сплітають свої погляди та стелять їх до срібної стежки, що її місяць скинув, як сходини на море.
Матрона починає відчувати, що її непевність минає, напруженість зменшується. Але відірвати очей від того срібного шляху Прокула не може: на нім-бо має з’явитись Гела…
І ось, легка тінь, як зоряна імла, зарисовується на місячній стежці… Пливе, мов квітка, що її хвилі перекидають одна одній.
— Не для марної забави кличу тебе! — схоплює Прокула Аполлодорині грецькі слова. — Але щоб помогла ти знайти здоров’я духові стурбованому, що втратив шлях свій, а віднайти сам не може. Поможи, коли можеш!.. Хай це станеться!
Тепер Прокулі тільки дивно, що так просто відбувається ця велика містерія, без ритуальної одежі, без офірної крові.
І мимоволі, самі собою, уста зашепотіли:
— Хай же Святе Світло освітить бодай мою могилу, якщо не освітило мого життя!
А в тишині лине:
— Клавдіє… Слухай мене, Клавдіє!..
Як же давно ніхто не вимовляв цього наймення! Тільки інколи в сні чула ще його Прокула…
Невже могла б бути Гелою ця… тінь, коли в ній видко тільки блискучі очі?
Вони мерехтять, ллють погідне сяйво, як шматочки струхлявілого дерева в лісовій пітьмі, але живуть власним, окремим, таємним життям!
Торкаються серця й думки… як струн ліри. Вони сумні, але такі добрі, лагідні! Здається Прокулі, що таких ще не бачила у житті…
І ось три білі стежки побігли в далечінь… розгорнулись… стали білими шляхами, що губляться на обрії. Це шляхи їх усіх трьох: Прокули, Аполлодори й Паренді.
Аполлодорин — увесь світлий, сповнений лише прагненням пізнати "таємниці духа", щоб помогти хворим, що терплять. До цього вона не потребує ні особистого щастя, ні прив’язаності до людини, ні приязні інших.
Шлях Паренді — барвиста мрія-казка. Вона їй заслонила все на світі. За казкою зник земний світ. Паренді не бачить ані людей, ані дійсності. Їй вистачає світу прекрасної уяви.
Шлях Прокули веде до Великих Сходів Досконалості.
Прокула поставила ногу на першу сходинку, що на ній написано: "Правда й гідність".
Але переступити цю сходинку, що зачарувала її своєю чеснотою, Прокула не має сили… Шукає поглядом написів на вищих сходинках, але не може їх прочитати! Занадто вони високо… далеко!.. А затриматись не можна, бо ж, коли не йдеш угору, злетиш із сходів униз. А там — безодня!..
Гелині очі світяться… хитнулись у повітрі та, мов човники, попливли до жриці.
Аполлодора швидко добула з туніки диптихон і стилос. Завжди їх мала причеплених до пояса, готових, щоб записати на них таємну мову Аполлона.
Ледве діткнулася натовщеної поверхні, стилос немов сам побіг…
(Продовження на наступній сторінці)