Жалобі ж та смуткові тісно й у всесвіті. Бо сум безмежний, як безмежні ці блакитні пустелі, небо й море…
І Прокула не залишилася в Таррагоні.
Дотик руки збудив матрону з глибокої задуми.
Аретуза схилилась над своєю пані.
— Ні, ні, Арете, не болить ніщо. Але говориш правду: час уже йти на ложе…
Ціла безодня розділяла ці дві жінки: невільницю й патриціанку. Однак не мали вони нікого ближчого, як одна одну. Зжилися, мов сестри-близнята.
Цілим їхнім світом стала ця "Мізенська самота". І в цім світі пані й невільниця перетворились на товаришок і подруг…
За стародавнім звичаєм, тут день починався купіллю й купіллю кінчався.
Мудрість-бо давновіка навчала: "Повторюючи купання, подвоюєш собі життя".
Тому і в Прокулиній віллі, як по всіх інсулах чи віллах багатих людей, що хотіли мати якнайменше взаємин із зовнішнім світом, на домашні терми звернено особливу увагу.
Щоб зберегти якнайдовше силу та пружність тіла, Прокула потребувала довшого, хоч і неприємного, масажу, що його робили кожного дня під ніч. Тривав він більш години. І матрона не могла б цього стерпіти без-лектури, співу або музики.
Так поєднували також забаву з користю і в публічних термах у Римі. Тож такий звичай напевно добрий і корисний.
І на Мізенській косі не занедбували цього звичаю.
Але цього вечора матрона враз відпустила співачок і лекторку.
Крім гурту невільниць ипсігіх[437], в атріумі Флори — як називали унктуарій[438], прикрашений статуєю Флори, — лишилася тільки перська казкарка Паренді та немолода жінка поважного вигляду, взута у білі сандалі.
При ній стояла молоденька псалтрія[439] з лірою.
Матрона дивилася на пружні, здорові тіла молодих масажисток.
"Немов позичають мені своєї молодої життєвої сили, — перебігла думкою.
— Махнути рукою, щоб відійшли? Чи махнути рукою на цю невдячну боротьбу з віком? Піддатися без бою?"
Ні, донька квіритів не вийде з життя нарікаючи, як немічна бабуся! Треба впасти в бою, мов воїн, що б’ється навіть тоді, коли бачить, що виграти бою не може!
— Аполлодоро! — звернулася Прокула до жінки в білому взутті. — Ти знаєш не тільки ліки, але й таємниці Аполлона-Сотера[440]. Скажи мені: чи людина повинна вмерти від недуги? Чи людському вікові є межа, якої переступити не можна?
Аполлодора зробила кілька кроків до матрони.
Рабиня поставила фотель з подушками біля широкого столу, на якому розтирали Прокулу.
— Аполлон-Сотер, доміно, провадить духа людини, яка вибрала собі цього бога за вождя, мандрівками іспитів та шляхами відкуплення. Тому й називаємо Фойбоса-Аполлона Сотером, тобто Спасителем. Але, крім духа, що є сином безсмертя, людині дано ще й тіло, дитину землі. Спочатку обидвоє мають однакову силу, і кожне тягне до того, що йому близьке. Але дух повинен дозріти аж до увільнення з тіла. Тоді він слабше тримається землі й могутніше прагне до безсмертності. Ми це називаємо: до просторів Вічного Світла. Тоді дух розірве пута, що в’яжуть його з тілом. Такий сильний дух вже не потребує помочі від недуг, щоб визволитись із тіла. Він просто скидає його, як зношену одежу, та одягається у світло… у вічності[441]…
— Сильний дух визволяється від зношеної одежі-тіла… — повторила Прокула Аполлодорині слова.
Але, як хмарка хмарку, накрила ці слова нова думка:
— Усе ж таки, як добре почувати, що наше тіло ще здорове, міцне й бадьоре! Хоч би вже воно давно перестало бути для духа оздобною, святковою одежею, toga ferialis[442], що її беремо в свято життя… Однак ще довго може воно служити бодай за добрий та зручний похідний плащ для дальших життєвих боїв… коли вже святкова доба життя, молодість, давно відлетіла…
Масажистки зручно обернули тіло матрони й продовжували свою працю. Але одночасно немов перегорнули й сторінку Прокулиних міркувань.
Добре вчинила Аполлодора, що з Таррагонської Преторії прибилась, як посвячений лебідь Аполлонів, на цей Мізенський ріг… Жаль тільки, що не привезла з собою Гели!.. І ту малу профантиду, як і все інше з Прокулиного минулого, життя віднесло безповоротно!..
Але чи ж тільки малу Гелу-муринку втратила Прокула? Чому ж уболівати більше над цією втратою, ніж над іншими, важливішими?..
І понесли Прокулу спомини…
Різнобарвні, ясні й темні, загойдалися на хвилях пройденого життя… Пливли в безкраю блакить колишніх мрій та сподіванок…
Та мало було тих, що допливли до самого берега… Скільки їх утопилося в морі!.. Іноді й при самому відплитті!..
За давнім звичаєм, що його Прокула так любила й точно дотримувалась у всьому, мізенську віллу було вибудувано так, що з неї скрізь було видко море. Навіть із пісціни[443] домашніх термів.
Лагідно всміхалося воно з-поза колон, поміж полами розсуненої котари, заглядало до атріуму Флори.
В теплий, аж душний вечір, срібні хвилі моря, що тихо дихало, підіймались і опускались ритмічно, як груди могутнього велетня, закутого в сріблясту зброю.
Прокулині думки линули в світи мрій минулого, як хмарка ластівок, що відлітають у вирій.
Без жалю й без болісті, з лагідною меланхолією відмітила:
— Моїм мріям уже не потрібно ні надії на здійснення, ні очікування, як це потрібно мріям юності… Снам зрілого віку, як і дитячим казкам, вистачає, щоб вони були лише барвисті й гарні…
Однак спомини занадто розхвилювали сьогодні Прокулу. Душа розм’якла, стала майже елегійною…
Незвичайний це стан для матрони! Такий незвичайний, що аж помилилася: прийняла його за ознаку хвороби!
І враз визнала за слабкодухість піддатися їй. Цю безформну кволість слід розігнати живим і пружним словом!
Глянула з вдячністю на Аполлодору й Паренді.
Це мої духові лікарки!.. І обидві вони відзначені божественним натхненням!
Рабині перенесли матрону на вигідне ложе.
Легке вовняне покривало обвило відсвіжене купіллю тіло.
Збуджені життєві сили й приємна втома робили ще лагіднішим передсмак нічного відпочинку.
Прокула відпустила всіх рабинь. Залишилася тільки Аполлодорина псалтрія коло своєї жриці, а коло фонтана — Паренді, занурена у світ своїх казок.
Матрона уважно прислухувалася до Аполлодориних вияснень про хвороби духа[444].
— Найлегше недомагання духа враз може змінити всю психіку людини. Буває, що таке недомагання підштовхує людину до вчинку, цілком тій людині невластивого. А от же майже всі ті, навіть і лікарі, що прислухаються до сухості в носі при звичайнім нежиті, ні на хвилинку не потурбуються станом хворого духа. А та хворість, часами й найлегша, може знищити все життя, та ще й не лише хворому, але й найчастіш найближчим людям[445].
Прокула перевела погляд із жриці на казкарку.
"І от, усе товариство моє, — думала, — ці дві та ще Арете, моя "втілена тінь". Правду каже Аполлодора: тіло моє, хоч і постаріле, здорове. Хворий мій дух… Він, як інвалід, що повернувся з довгих походів скалічений, увесь у шрамах. І як Одіссей не знайшов дома нікого й нічого з минулого… Лише руїни того, що колись було!.. Мовчання й самітність — це доля тих, хто надовго покинув рідний дім… рідний край… Але чому ж кожен, як Одіссей, прагне бодай у думках своїх, у згадках та мріях повернутися до тієї своєї Ітаки[446]? Навіть і добровільно покинутої?"
— Аполлодоро! Чому люди найбільше вірять тим, хто говорить про щастя в іншому світі? Тим, хто обіцяє їм досконале блаженство — але не тут, на землі, а десь в Елізіумі[447]?
— Мабуть, тому, доміно, що дух досконаліший за цей видимий світ і все, що є в ньому. Тому вірять, що найдосконаліше мусить бути поза межами цього недосконалого світу!
Прокула знову поглянула на казкарку:
— А ти, Паренді, також віриш у мандрівки вдосконалення чи відкуплення?
Прокула ласкаво всміхнулася до Аполлодори:
— Чи ти знаєш, посвятна діво, що Паренді, як і ти, визнає Аполлона? Бо її бог — також Святе Світло!
— Святе Світло — одно, ясна володарко! — обізвалася, не зміняючи пози, Паренді. — Воно — єдине, як єдиним нам здається місяць на небі!
Вказала рухом голови на місяць, що вже сяяв на небі й сипав своє проміння на землю й море. Зачерпнула води з басейну й помалу випускала її з долоні розтуленими пальцями.
— Але ж, поглянь! У кожній з цих краплин відбивається цілий місяць! У кожній! Хоч у небі він єдиний. Так відбивається й Святе Світло в душах людських… Але воно — одно… Що ж до мандрівок удосконалення, то дух міняє своє тіло, як міняємо одежу, доки, одягнений у світло й сам світлий, не дійде до своєї Світлої Мети… щоб остаточно вдягнутись у Святе Світло[448]… й напитись із келеха Обнови[449]… — закінчила Аполлодора та додала, немов для самої себе:
— І келех, вічним світлом налитий, Любов на стовп поставить[450]…
Голос жриці затремтів такими глибокими модуляціями, що псалтрія прийняла це за початок посвятної пісні й обережно, ледве-ледве діткнулася струн.
Однак жриця мовчала.
Тоді й псалтрія рукою притишила-приспала збуджені струни.
Стало чути дужче голос моря, що зітхало біля вілли, завжди присутнє, хоч і невидне.
І здавалося, що не були це хвилі прибою, а хвилі вічності, що б’ються об серця цих старіючих жінок, замкнених у коло власної самітності…
(Продовження на наступній сторінці)