— Тоді… біжи сама… скажи йому… конче скажи… Я прошу! Хай нічого злого не зроблять тому праведному!.. Так багато перетерпіла я цієї ночі, у сні, за нього…
З того дня три дальші доби пробула матрона без свідомості. Часами здавалося, що вона не живе…
Але хвороба піддалася. Чи лікарським знанням, чи кадилам жерців, бо й одні та другі пробули весь той час при ліжку дружини прокуратора.
— Таж, мабуть, — як казала Аретуза, — "чарами недуга прийшла, чарами й відійшла!"
Прокула видужала.
Однак спочатку ніби густа мла затягла перед нею світ.
— Немов я поза межами його! Або… поза межами життя!.. — дивувалась із свого стану матрона.
Жила без болісті. Але й без бажань. З порожньою думкою, з безвиразним поглядом очей, відзвичаєних від сну.
— Немов голос кличе мене… Але слів не чую… Не знаю, чий то голос і куди він мене кличе…
Часами їй здавалося, що то голос Кая…
Тоді тривожилася. Бо від часу, як Кай відплив до Таррагони, ще й досі не було гінця з листом… Ані звістки з дороги через зустрічних мореплавців!
— Може, Кай не ступає вже по землі живих? — думала, але мляво, як крізь сон…
І тільки чомусь про єдину справу не могла згадувати байдуже: навіщо послали разом із Каєм малу Гелу?
Ліпше було б лишити тут цю таємну істоту! Може, тепер була б "попередила"… якщо загрожує якась небезпека. Але малу муринку відіслано до Таррагони в дарунок богові-покровителеві, романізованому іберійському богові світла Абеліонові[258], що став "паладіумом" там, у тій Таррагоні, давній Преторії й оселі роду Понтіїв.
Було це бажання Пилата, щоб Кай передав Гелу Аполлодорі, жриці Абеліоновій.
— Єдино жриця-пітоніса цього бога, Аполлодора, зможе пробудити дух цієї дивної дитини! — гадав Пилат.
Але минали дні… А з ними минула й Прокулйна отерплість…
Дух її, твердий римський дух, знову набирав властивої їй незламності.
Стала знов урівноваженою Юстіцією…
— … Не тільки Пилатової оселі, але й цілої провінції! — любив жартом говорити Понтій.
Однак по дивній недузі лишилася не менш дивна пам’ятка: незрозумілий знак на Прокулиній правиці! Зверху на руці з’явилася немов свіжозагоєна рана, у блідому німбі білішого за шкіру круга[259].
Надаремно лікарі, жерці та чародії пробували різних молитов, заговорів, мастей, навіть припікання розпеченим залізом… Знак не зникав. Виглядав уже таким самим, як з’явився вперше.
Тоді Прокула сховала його під ювелірною варварською оздобою: великою гемою[260] у філіграновій пряжці.
Закриваючи собою той дивовижний знак, пряжка трималася ретязьками, що прикріплювали її до двох перснів угорі й до браслета на руці. Робили її таким способом нерухомою, нездібною зсунутися із свого місця.
"Кожний з нас має свою таємничу рану!" — з гіркістю думав Пилат щоразу, коли його погляд торкався тієї Прокулиної оздоби.
І це була правда.
Клавдія Прокула мала рану на руці. Пилат — у серці. Тяжко було судити, чия була важча.
За той час прокуратор змінився до непізнання. Навіть найближчі до нього особи не могли збагнути, що сталося з ним так раптом.
— Чари! — шепотіли невільники Пилатової фамілії[261], перелякані могутністю жидівських заговорів та ворожбитства…
"Утома… І огида до цього народу!" — мовчки вирішила в дусі Прокула.
"Страх! Уперше в житті прокуратор злякався!.. Злякався своїх ворогів тут та їхніх доносів у Римі!" — з глибоким сумом пояснював собі намісників стан сотник Корнелій. І не підіймав на Пилата очей, щоб не прочитав у них прокуратор недобре приховане співчуття та невтаємний сум…
Злякався!..
Злякався погроз підкупленої ідумейцем вуличної юрби, мстивої злоби гебрайських священиків…
Злякався чергових доносів… Ніби мало їх було раніш? Немилості цезаря, що в найгіршому випадку примусила б його витримати ще якийсь час на почесному вигнанні в тій самій Юдеї…
Здригнувся духом і відступив від своїх життєвих засад він — Пилат Справедливий! — як писав про нього у своїх листах-доносах навіть його запеклий ворог, легат Вітелій[262]!..
І було найдивніше, що цей страх не минав… Навпаки, з часом ніби розростався, насідав на прокуратора, відбирав йому сон, малював різні небезпеки, що їх, здавалося, ніяк не буде можливо усунути…
Цей страх тримав Пилата в Єрусалимі, хоч уже давно був час повертатися до Цезареї. Бо Ірод починав уже нову інтригу.
Але Пилат не уважав ще за цілком зліквідований процес Пророка Назаретського.
Шукав і нищив усякі сліди цього процесу, переслухував запізнілих свідків. Найбільш же шукали, з його наказу, такої незначної на вигляд речі, як дерев’яна табличка, з написаними на ній різними мовами словами:
"Ісус Назорей, цар юдейський".
Цією табличкою, написаною з наказу Пилатового, на думку його ворогів, відверто задокументовано "виклик Римові"[263], цезар якого був одночасно й володарем, тобто "царем", юдейським. Прокуратор тим написом, мовляв, вчинив злочин образи цезаревого маєстату, поставившись глумливо до освячених титулів божественного Тиберія[264].
Але, здавалося, нема в світі людини, яка б знала, хто й куди сховав цю табличку.
Здебільшого по страті хрести разом з тілами страчених закопували на Голгофі. Так було вчинено і з хрестом Пророка Назаретського, але без тіла страченого, бо воно було видане Йосифові Ариматейському. А він про табличку нічого не знав.
На відкопаному хресті таблички не було. Не було її і в Матері Пророка. Найімовірніше, що зберегли її як реліквію найближчі приятелі Ісусові, брат і сестри витанійські.
Тоді думка Пилатова зверталася до Витанії.
Але підбурена юдейським духовенством чернь зруйнувала до основ Лазарів хутір, знищила й кедронську інсулу Магдалини руками чужинців подорожніх, що затримувалися з караванами нижче Витанії, коло Йордану, в місцях, де ще не так давно хрестив Пророк Йоканаан, прозваний Хрестителем.
— Про Витанію питаю! — вчув нетерпеливе, звичайно, вже повторене питання центуріон Корнелій. — Що ж там?..
— Зволь вибачити, кляріссіме! Я гадав, що доніс тобі все, навіть і на письмі… Ось…
Корнелій вийняв сувій із бронзової вази.
— Усе знищено до каміння. У звалищах усе перешукано… Тільки у схованці, що залишилася нерозкритою погромниками, знайдено дорогоцінний келех. Ти сам, кляріссіме, звелів повернути його власникові, якому він належав, радникові Йосифові з Ариматеї. Та ще вчений, відомий тобі книгознавець Гамаліель, вчасно захоронив частину цінних скриптів із славної й багатої Лазаревої збірки. Решта — попіл і порох. Навіть гробницю, що з неї вийшов живим Лазар по слову Пророка, завалено камінням. Звичайно, хотіли її цілком знищити й не могли… — не знати, який раз оповідав сотник.
— Чому не боронилися? Таж не було кому! Про погром наперед повідомлено Лазареву родину. Вони не хотіли, щоб заколот іще тривав. Тож усі, до останньої рабської дитини, покинули хутір… Маю відомості, що нині всі перебувають у Тирі. Про табличку — ніде жодних відомостей… Але одно певне: у первосвящеників її нема… Радник Йосиф знає це напевне. Він-бо має змогу знати все, що діється в домі Каяфи…
На хвилину впало мовчання. Корнелій чекав на дозвіл відійти.
Тепер обом не хотілося продовжувати бесіду поза службовими розмовами, як це бувало раніш…
Щоразу, по зустрічі з Корнелієм, Пилат гостріше згадував процес Раббі Назаретського. Догадувався, що сотник Корнелій, як і Ариматейський, цілком схилялися до науки Галилейського Раббі… Цей процес, дійсно, не був такий, як багато інших, таких численних, що поставали з негоди між людьми, які заселяли цей край. Скільки ниток в’язало його з особистим життям Пилата!
Тепер уже видно неприховану гру Ірода, що бажав собі здобути титул царя єрусалимського! От кому по праву належала б табличка… над хрестом!..
Пророк Гапилейський сам себе назвав "сином Бога" й перед Пилатом. І Понтій не міг вбачати в цьому, як юдеї, ні блюзнірства, ні злочину. Для нього, римлянина, не були новиною випадки, що сини богів перебували серед людей. Міг римлянин не вірити, що Ромул і Рем, які заснували Рим, предки римлян, не були синами бога? Міг він не вірити, що не були божественного походження брати Діоскури?
— А втім, — міркував Пилат, — хіба мене обходять боги підбитих Римом народів? Рим воює з народами, не з їхніми богами, яких цим народам лишає!..
І це розв’язувало справу. Яке ж бо міг мати значення суд над "богом", чи "сином бога"?.. "Син бога" чи "бог" при всіх умовах переможе!..
У воскресіння Пророка Галилейського Понтій повірив без вагання. Чи ж давновікі ще єгиптяни не навчали, що воскрес їхній світлий бог Озіріс, не тільки вбитий, але й розшматований Сетом? Чи ж не встав із мертвих Діоніс, якого священні містерії називають "втіленим Словом Отця"? Кожний, хоч трохи ознайомлений з Елевзинськими[265] містеріями, це знає!
— Воскресати є привілеєм усіх богів! Чи ж не помститься, однак, цей "бог" за те, що я не оборонив його?
(Продовження на наступній сторінці)