— Пане мій! Якщо тобі однаково, подаруй мене, як рабиню, Маріам з Магдали! Будь певен: її накази, як і твої, Хеттура виконає справно…
І з прегарних очей, з яких ніколи не могла витиснути сліз ані терпкість доброчинної байдужості, ані глуха й німа самітність, що її зазнала дитина-сирота, полилися теплі сльози…
Тверде й непоступливе серце тануло, мов сніг під подихом теплого вітру… Світ видався Хеттурі гарним і надійним, затягненим кришталевою запоною тих добрих сліз, що змили образи й біль…
Схилилася перед Йосифом, схрестивши на грудях руки, як справжня невільниця:
— Хай кволість моя, предобрий пане, буде тобі за подорожню палицю на шляху життя, коли побачиш, що я терпеливо зношу всі труди… Служитиму в пам’ять Раббі — до смерті!
VIII. ТАЄМНИЧА РАНА
Минули голгофські дні, дні суду й смерті… Погасили будні й екстатичний вир днів воскресіння… До Єрусалима помалу вертався спокій.
Але з Пилатового палацу він зник. І виглядало так, що вже більше туди не повернеться він ніколи.
Завжди ясна духом, незмінна й поважна Прокула занедужала на дивну недугу. Впала та недуга на прокураторову дружину, як чари, саме в останній день суду над Галилейським Раббі.
Почалося тієї ночі з четвертого на п’ятий день септими.
Прокулі марилося, що йде вона рівним, але дивним якимсь шляхом під міцними предовгими склепіннями. Вони просторі й такі певні, як фортеця.
Прокула добре знає: тут ніхто й ніщо не може їй загрожувати. Знає також, що той шлях, яким вона йде, провадить її безпомилково й цілком певно до "спокою між двома блакитями…"
Ці не зовсім зрозумілі або ж, певніш, цілком незрозумілі слова звучать у її душі, немов слова оракула, вимовлені невідомо ким. Може, долею?.. І в них — не сама таємнича загадка, але й тривога.
Бо коли Прокула намагається збагнути їхній сенс, їй уявляється, що "між двома блакитями" можлива тільки повна самітність, той стан блаженних, якого на полях Елізіуму[251] зазнають тіні усправедливлених, неосуджених померлих…
Самітність тіні. Самітність мерця. Без сподівань, без надій на зміну. Але й без туги, без болісті й суму. Може, це вона бачить духовим своїм зором кінець власного життєвого шляху?
І Прокулі робиться так тужно й порожньо на серці, немов уже дійсно скінчилося її життя… але ще не прийшла смерть…
Щоправда, цей стан без гострої муки. Але й без тіні радості… Навіть без утіхи, що її дає приязнь інших, чужих людей…
Вернутись? Це неможливо! Вона мусить іти вперед! Туди, де он, у далині, розгоряється червона заграва… Звідти ледве долітають уривчасті звуки…
Вони стають щораз виразніші, стають подібні до звуків від ударів бича по живому тілі… І з кожним Прокулиним кроком звуки посилюються. Бо Прокула до них наближається… Але ж вона не хоче йти туди! Навіщо, коли вона не зможе припинити це бичування?
Прокула не хоче жодної болісті! Ані своєї, ані чужої. Тому й вибрала вона, щоб керувала всім її життям, науку стоїків. Бо ця наука звільняє від страждань…
Але немов непереборна сила несе матрону вперед…
Так, це удар бича… І завдає їх не Пилатова рука, ні. Але… Пилатів наказ… Пилатове слово…
Бо Пилат Справедливий ще більш і стисліш, ніж кожний римський урядовець, дотримує римських законів. А вони залишають кожній римській провінції її закони, лише під наглядом римських урядовців.
Закони ж юдейські проголошують:
"По першому допиті обвинуваченого, хоч ще не визнаного винним, дати бичувати. Коли ж по бичуванні відповіді його будуть ті самі, що й перед бичуванням, визнати їх правдивими"[252]! Прокула майже у млості бачить, що частина цих ударів падає й на самого Пилата. Його штовхають, спихають… І нарешті збивають із прокураторського крісла… Понтій летить у прірву, що не має дна…
На мить Прокулиною уявою пролинув образ Кая…
"Як добре, що Кай від’їхав уже й цього не бачить!"
Але Кай зник… Натомість перед нею інша постать. Під цією постаттю Прокула могла б підписати лише: "Ясний спокій…"
Таж це Кай так говорив про того, кого звав "своїм Раббі", Вчителем! Прокула пам’ятає заяву Кая:
— Не приймаю стоїцизму, бо ж стоїцизм — це витривалість тіла, духа, але — без серця!
Пилат озвався тоді:
— А чи не гадаєш, сину, що наука твого Галилейського Раббі — само серце… без тіла?
Так… це було "тоді!" Тепер же довкола Прокули — мертва тиша.
Вона причаїлася, мов жива істота, тримає Прокулу й несе її вперед, до величезної, важкої, замкненої брами… Що ж за цією брамою? Небезпека чи порятунок? Замість відповіді брама помалу відчиняється… Її половини беззвучно роззявляються, мов щелепи потвори, що позіхає.
Прокула бачить, хоча лише уламок хвилини, в чадному світлі каганчика:
Перед нею — Людина… Він!.. Каїв Раббі, улюблений Пророк[253] Галилейський.
І він має судити Пилата… Понтія Пилата Справедливого, Понтія Пилата Прокуратора, найвищого суддю[254]!..
Однак самого Понтія Прокула не бачить. Тільки в тишу всмоктується спочатку ледве чутний, але далі все дужчий Пилатів голос…
І Прокула раптом розуміє жахливу правду: так, цілими століттями, довгими— предовгими віками, лунатиме той дорогий їй голос над світом… Повний розпуки, безнадії, лунатиме він не заглушений ні крикамto болесті, ні вигуками глуму й ненависті, ні реготом, ні прокльонами…
— Ecce Homo! Ecce Homo![255] — все те саме розпачливе слово гукає Пилат.
І Прокула знає чи то серцем чує, що цими словами Понтій Пилат не благає справедливості для когось… Але цим виправдовує себе самого…
Так, тільки людина! З усіма людськими кволостями! Тільки людина. Витривала, прудка, шляхетна і не зла… Справедлива, але… Й лукава при нагоді!.. Міцна… але може захитатись!..
Справжнього… реального, живого Пилата, того, що його знала й щиро любила Прокула цілих двадцять літ, того Пилата нема на світі.
Його тіло давно зітліло, обличчя стерлося з людської пам’яті… Залишилося навіки тільки кілька його слів, що неясно, бо лише уривками, переказують його думки…
Та залишилося ще його ім’я без обличчя, без форми, без тіла…
Але той вигук, той голос ширяє над безоднею вічності, кричить, квилить… І все повторює ці два слова: "Ecce Homo… Ecce Homo…"[256]
Прокула чує, що її наповняє такий безмежний жаль, такий безкраїй сум, що далі жити вона не зможе… І все, що було Клавдією Прокулою, розсипається попелом і летить у космічному гурагані за Пилатовими словами…
Матрона прокинулася від власного несамовитого крику. Угляділа себе на ліжку в кубікулумі[257] єрусалимського палацу.
Скрикнула вже свідомо:
— Геть звідси, з цього повного випарів фанатизму й безмежної злоби Єрусалима!.. Швидше до Цезареї!..
Побачила над собою обличчя смертельно зляканої Аретузи…
Але лише на мить. Упала знов на подушки: кошмарний сон не випускав її й ніс далі, як вихор…
Ось уже б’ється вона у хвилях пронизливої, стуленої імли… Впала ніби в якусь повінь хмар… Власне, впасти вона не може. Бо та прірва імли не має дна… Але ж не може й виплисти з неї…
Бо Прокула більше не має тіла! Вона стала сама тільки вогкою холодною імлою…
Тіла нема. Лишився самий зір. Зате ж сягає той незгаслий зір і торкається аж безкрайої порожнечі. Вхопити нема за що й нема чим! Але ж, он щось стоїть… Мармурова одинока колона…
Вона розколена. Але ж стоїть певно… Їй можна довіритися! На неї можна спертися! Її не звалять і сотки людей! Ані століття її не звалять…
Але Прокула ні за що в світі не сягла б до тієї колони.
Це ж бо той стовп бичування, що його якось показував їй ідумеєць Антипа у дворі замку Антонія, в тій ненависній Прокулі єрусалимській Преторії, де вкупі з Понтієм мусить перебувати і Прокула в час урядових відвідин Єрусалима Пилатом.
— До цього стовпа прив’язують ще не осуджених обвинувачених, бичують їх і по бичуванні знов допитують. Коли й по бичуванні відповідь та сама, її визнають за правдиву. Це наш закон… — пояснює іронічний голос ідумейця.
Але ж інший голос, переляканий, хлипаючий, голос Аретузи, будить Прокулу…
— Боги великі! Це ж тільки сон!.. Надворі вже білий день!..
Єрусалим повен ще голоснішого крику… Але до Прокулиного кубікулуму долітають бризки того розбурханого моря.
— Що там? — питає матрона схвильовану рабиню.
— Сьогодні, світла доміно, останній день суду над Галилейським Пророком, — говорить Аретуза, а її очі повні сліз.
Плаче над моєю хворобою? З переляку?.. Чи над тим Раббі?.."
І рід слова "Раббі" свідомість вертається до Прокули.
Жах, що пережила його у сні, знову обхоплює її:
— Арете! Біжи! Скажи панові, щоб прийшов негайно…
Невільниця здивовано і злякано підіймає очі:
— Таж світлий прокуратор чинить суд, ясна доміно…
(Продовження на наступній сторінці)