Було йому зле. За ці три дні немов спорохнявів, недавно ще такий кремезний старець. Тепер же, немов десятки літ перелетіли над ним, а перст Божий ніби діткнувся його обличчя. Повіка лівого ока не підіймалася. Куток уст упав додолу, а все обличчя викривилося… Ледве вимовляв, наче розжовував беззубим ротом слова, що по довшім шуканні знаходив їх у пам’яті.
Перед хвилиною мало не вмер з обурення і, проклявши, вигнав з хати лікаря Сафатію. Бо Сафатія сказав, що хворому князеві князів священичих[239] треба виголити голову[240]… Мовляв, інакше марні будуть усі холодні обклади.
Тепер Каяфа лежав обкладений подушками. На голові мав доставлений з гір свіжий сніг.
Уже вдруге пускали йому жилою… Нічого не помагало.
Обмотаний биндами, важкий і здебільшого нерухомий, первосвященик тільки в хвилини великого роздраження мотав головою, неначе кінь, що його б’ють мухи на пасовищі.
Лікарі наказували найповніший спокій. Головне — жодних відвідин! Тим більше — жодних нарад!
Які вже там справи!
Таж Каяфа не знав ні сну, ні млості.
Лікарям і домашнім звелів вийти геть із його спальні. А слугам — негайно покликати його намісника Гайана.
Уже більше як годину був Ганан у Каяфинім палаці. Але ж Єгонатан, зустрівши Гайана у вестибюлі, мовчки попровадив його до своєї робітні.
— Доведеться відкласти сьогоднішнє побачення… Дуже кепсько йому… І, казали лікарі, дуже небезпечно його турбувати. Проклят будь сім разів безбожний язик Сафатії. Подумати тільки: виголити первосвященика!.. Це ж позбавити його навіть звичайного священства! — немов вичитував із законника Єгонатан.
Ганан шарпнув рукою, аж із столу злетіло кілька шматочків сухого атраменту, мелану[241].
Був схвильований до дна, як Генесаретське озеро в час великої хуртовини.
— Таж небезпека стала повітрям нашим, що ним дихаємо, хлібом, що його їмо щодня!.. Що ж, не знає первосвященик, що учні… "його" ходять на волі й навчають?..
— "Його" учні!.. Але ж і вони не були певні його воскресіння…
— Не були певні! — сердито відштовхнув Ганан коробочки з фарбами та клеєм для мелану.
Схопився й почав ходити по діагоналі великого Єгонатанового покою.
Єгонатан обережно прибрав із столу коробочки з фарбами.
— Тут ніхто не чує нас, і чи ми обидва не правовірні? — смикав слова Ганан.
— Що ж, не скажемо самі собі у вічі: маємо ми підстави не вірити бодай найкоротшому його слову? "Мертві не воскресають!" Але ж чи в IV розділі книги пророка Ісаї викреслиш слова: "Як поява світанку вранішнього, таким певним є воскресіння його"… Так будемо й себе морочити пустими словами?.. Треба чину! І то негайно!
Єгонатан затис зуби й розклав руки:
— Говоримо, як ти хотів… — промовив крізь зуби. — Адже Голгофа, здається, це був "чин"?.. А хворий Каяфа? Що він тепер може? Схвилюється й помре…
— А хто ж, як не він сам, казав на нараді цими днями: "Ліпше, щоб одна людина вмерла за цілий нарід"…
Ганан постукав собі в чоло, ніби в зачинені двері:
— Таж увесь нарід в небезпеці! А без наказу первосвященика не можна почати діяти…
— Ну-у, — протяг крізь зуби скриб. — Є то істина, але…
— Істина! Істина!.. Істину лишім Пилатові! Нам важлива не "істина", а щоб вибраний богом нарід таким лишився й надалі!.. Таж нікому не тайна, що назаретська отрута вже й сьогодні робить між нашими страшні спустошення. "Всі рівні!" "Всі однакові", "ближні", "брати"! Тож і римляни нам "брати"? Може, ще й "старші брати"?.. В мене аж голова тріскає від думки: як було не збагнути, як не скористати?! Адже таки він — з роду Давидового!.. Адже таки він, — кажу це цілком свідомо! — таки він Месія! Дійсний Месія! І, замість того, щоб з поміччю Божою вдарити на гнобителів, що сьогодні мають якусь там одну та ще й неповну Германську легію[242]…
— "Любов"!.. "Ближні!".. "Цезареві — цезареве"!.. Ні! Ти поведи нас до бою! З’єднай і поведи! Як Гедеон! Як Ісус Навин! Тоді, коли б і вмер у борні, ми б самі "воскресили" його!.. Але запізно підкладати до багаття, коли вже вивернено казанок!.. Піди поглянь! Коли старий дійсно в безнадійному стані, тоді мушу перебрати відповідальність на себе. Гаятись неможливо!
Круто повернув і глянув скрибові у вічі:
— Чи ж я не був первосвящеником перед ним? Він лише продовжував те, що я розпочав!.. То й ніхто, як я, не продовжуватиме того, до чого приклав руку він…
Ще раз перейшов покій і став близько перед Єгонатаном:
— Ґрат, прокуратор зсадив мене[243]… Тепер моя черга вкупі з тобою зсадити прокуратора Понтія Пилата!.. Піди поглянь на хворого!
— Первосвященик кличе найдостойнішого! — сухо промовив Єгонатан, повертаючись до робітні. І притримав запону, щоб Ганан не зачепився.
— Без-по-мил-ко-во! — насилу виплутався Каяфа з неслухняного слова, що не хотіло сходити йому з язика, який немов розпух і наріс йому в роті.
— Ввви-ло-ви-ти! Всіх мудріших… освічених, — пробував ворушити рукою хворий, щоб помогти язикові.
— Ззз-зни-щити! — грюкнув дужою рукою по бильцю ліжка.
— Лишити ту н-н-на-уку його… самому темному м-м-мот-ло-хові!
Ганан притакнув головою.
Йому імпонувала ця ясна думка в лабетах явно невиліковної хвороби, цей ясно закреслений дух, що не хоче і в останню хвилину життя відступити від своїх планів.
— Знищити ворога! Без книгознавців не буде це жодна "наука", а лише забобон темних мас.
— Щоб не було кому в-в-вес-ти!
Ганан кивав головою і в думці відмічав:
"Насамперед Варфоломія… цього юдея "без лукавства"… Йоана, філософа… Луку, лікаря… Але найстрашніший Лазар! Та й сестри його!"
Не витримав мовчати й, аж захлинаючись, перелічував уголос головніших учнів…
— Але найстрашніша ота… мідянокоса!.. Хоче до Риму! І не сама, а з сином прокуратора! Це ж усім відомо!
— А чи зна-зна-є Ірод? — аж шарпнув собою немічний.
І раптом розплющив своє єдине здорове око. Над ним тремтіла повіка, бліда, аж зсинявіла, як молюска, що конає на морському березі. З-під неї горіло ненавистю, мов роздмухана жарина, око:
— Втопити! А ту "науку"… сам би при-прибив ррр-укою власною на хррр-ест! — прохарчав цілком виразно.
Виснажений упав на подушки. Падаючи, смикнув і зсунув холодну пов’язку. Єгонатан і Ганан кинулись її лагодити.
Обидва були однодумні:
— За всяку ціну треба рятувати цього великого мужа… справжнього патріота! А ця зграя "служителів Всемогутнього" вже б хотіла зіпхнути його!
Чутка, що Каяфа втратив мову й скалічений на обличчі, схвилювала все єрусалимське священство.
— Ця чутка неправдива! — умовляв усіх, а разом з ними й себе Єгонатан. Знав-бо добре закон. А там ясно сказано, що "… недійсна перед престолом Всевишнього неясно вимовлена молитва". А також "… хто неясно вимовляє, не сміє бути священиком, так само, як і той, хто має фізичне каліцтво"[244].
"Поки що буде, найліпше лишитись Каяфі первосвящеником!" — думав і Ганан.
Намагався швидше полагодити збиту пов’язку та зручніш підперти хворого подушками.
— Треба його рятувати!..
Але не призвичаєні руки не слухалися: бинди сковзали. І це дратувало хворого, вже й так зіритованого до краю.
Мотнув головою і цілком зірвав пов’язки. Але палке бажання вдягти свою думку словом допомогло. Каяфа підвівся на лікті й виразно прохарчав:
— На дно моррря!
— Втопити? — діловито запитав Ганан.
А сам, майже з радістю, відзначив собі в пам’яті:
"Таки ж можу по правді присягнути, хоч на Закон, що висловлює свою думку цілком ясно й виразно!"
Промінь вечірнього сонця кинув золоту стьожку світла на червоно-білу мозаїку долівки.
Звуки храмових сурем, заклик до вечірньої молитви, простяглися блискучі та ясні, як продовження сонячного проміння. І, немов блискавкою, підрізали вершок сикомора, що навалився на вікно спальні й затулив його отвір.
Ніхто-бо не знав, що це священне дерево розчахнулося ще під час землетрусу останніх днів[245].
Єгонатан і Ганан кинулися до вікна. Але через віти не було як заглянути додолу, відкіль вчувався тихий стогін…
— Чи не привалило когось деревом?
Обидва поглянули на первосвященика: він лежав нерухомо. Тільки губи ворушилися, великі й білі, неначе пухирі з водою.
Ганан став на молитву в Єгонатановім покої.
Але сам Єгонатан швидко вийшов довідатися, що сталось із сикомором і хто потерпів від його падіння. Був незмірно здивований, не бачачи ніде на подвір’ї жодного слуги. Але його здивування стало безмежним, коли знайшов під стовбуром сикомора непритомну Хеттуру.
Підняв безвладне мале тіло дівчатка. На місці, де лежала Хеттура, була кривава пляма, і кров стікала в неї по ногах.
На обличчі не було познак життя. Лише дрібні рівні блискучі зуби дивно вишкірились і в млості немов саркастично посміхалися.
(Продовження на наступній сторінці)