Обертав на пальці повернений бедуїнами Каталінин перстень,
— Чому, чому не міг покохати ту чисту, гарну душею й ясну серцем Каталіну?.. "Мелей мой пнос"[112] — згадалась грецька фраза й палила серце й душу…
Упав знову на подушки. І бачив, як стоїть у небесній славі свята Катерина, Патронка його нелюбої дружини… Стоїть над цим, на-пів зруйнованим манастирем і щось говорить до нього…
Та ж хмари клубляться між ним і нею і шелестять, мов поле під вітром… рвуть слова й відносять їх у повітря… Ледве вловив: — не в світі знаходить думка людська… чого шукає… Ще звучали у вухах ті слова, але не розумів їхнього глузду.
Чи ж не чув він уже щось подібне: — втрачене знайдеш, коли гадатимеш, що втратив його на віки…
Як це зв’язати? І чи це — те саме?
Вранці Карльос почув себе бадьорим, аж сам здивувався. І з того дня швидко й помітно став видужувати.
— Ласка "нашої" Святої! — тішились ченці. Незабаром немічний уже сам зводився з ліжка й, підпираючись патерицею, виходив аж поза манастирські мури.
Одного дня подався так далеко в пустиню, що ледве вистачило сил повернутись.
Набряклі ноги тремтіли. Здавалося "понаростали" в своїй шкірі, що стала їм затісною. Приліг на кам’яній лаві біля "Колеса Святої". Заплющившись чекав на вечірній дзвін.
Чув, як потихеньки прийшов біля нього брат Дженаро по воду й дуже обережно крутив коло, щоб якнайменш рипіло. Почув, як потім брат кухар, що сік щось ножами в пекарні, стишив стукотіння ножів, що його було ледве чути.
Знав, що брати жаліють його й думав, чи зможе колись їм віддячитись? Чим?
Відчув, що на нього впала тінь і розплющив очі:
— Лежи, лежи, сину! Чи не зашкодив собі? — питався патер Ліберат. — Сильно ти охляв…
— Мабуть від суму, отче!
Абат присів біля нього:
— Святий Отець Василій Великий, патріярх і отець усіх монаших чинів, — бо ж усі чини чернечі, як рясні листя з нього, мов із коріння міцного виросли! — сказав велику істину, що мусиш її пам’ятати і ти, мій сину: "Пам’ять на давнє життя — найбільша нагода до гріха".
— Не хотів би згадувати, отче всечесний! Не хотів би… Але… гнітить і засмучує мене ще й те, що обітниця моя… Обіцяв бо я принести свічку, в Еспанії засвічену, до Гробу Святого… Знаєш, отче, обітниця лицарська… А отже: буду живий, а слова дотримати не можу…
— "3а свічку ногам моїм — слово Твоє", — каже Співець у псальмі 118-ім. То ж, аби в серці світило Слово Боже!
Карльосові очі заіскрились: — Ти, отче, завжди вмієш потішити! І — правда Твоя! — в пустині вашій чую я, змінилось і окріпло в душі моїй Слово…
— Це — чудо пустині, сину! Чудо постійне й вічне. Ніщо не росте в ній, крім духа! У самітності зростає душа, могутнішає й дужчає. Вловлює вона в пустині мовчазний голос Божий, що в містах великих заглушений рухом великим…
Прозоро-скляними іскорками розсипався чистий, рівний голосок малого дзвіночка: скликав братію на "цену" — вечерю, що в дійсності була за обід, бо опівдні діставали тільки по яшному коржеві та кухлеві води з оцтом чи вином[113].
Мало коли давніше зазнавав Карльос такого великого спокою, як тепер у години монашої вечері.
Непомірно простора на вісім осіб кімната рефектара, з камінною підлогою,— яку скісне проміння сонця перетворювало на мозаїку, — мала завжди холодніше повітря, ніж було надворі.
Довгий, стемнілий від часу, стіл, при ньому довгі лави. Біля дверей — мідяна, величезна посудина з рушниками при ній, скидалася на обстанову тієї "світлиці великої і ясної", де Христос спожив Свою Останню Вечерю.
Не здивувало б, коли до цих семи простих ченців у довгій одежі, прибуло б іще шість інших, а злотисті хлібці, що їх у біленьких кошиках розставляв на столі брат Дженаро, поблагословила б замість Лібератової, найсвятіша рука Богочоловіка…
Брат кухар розносив полумиски з густою, темно-червоною сочевичною юшкою. Посередині ж поставив цяцьковану миску повну січеної цибулі та домашньої зеленини.
Брат Кандид за високим аналоєм помалу вичитував життя чергового святого. Карльос не вслухався: вбирав очима й серцем спокій манастирського дня, простого і ясного, як побите віспою лагідне і просте обличчя ігуменове, як прості й чисті монаші ідеали й прагнення. Погоджувався з життєвою мудрістю брата Дженаро, що хоч і розповідав про часті, вимушені "пости" та що втратив у випадковім бою з гієною три пальці й часто трусився від пропасниці, та проте був твердо пересвідчений в істині що: — Побожному нічого не бракує! І в пустині!
Патер Ліберат підвів очі на брата кухаря, що їв укупі з усіма, бо всю трапезу подавалось на стіл заразом.
Брат немов би й не бачив, а тільки відчув настоятелів погляд, встав тихо, пройшов рефектарем і зник за дверима.
Як добре вже знав, Карльос цей погляд і ті рухи! І як незмінно зворушували вони його… А брат кухар уже ставив перед немічним гостем "пітанцію", додаток до звичайного чернечого столу, поліпшення. Часом це були свіжі, в меду зварені овочі. Іноді — кухлик козячого молока, варені голуб’ячі яйця, м’який, свіжий, овечий сир…
Брат Кандид читав.
Ухо вловило слова лектури й уява побігла барвистою стежкою минувшини, прозорої, мов кольоровий вітраж, запашної, як квіти з "дитячого Раю". Було це описане Іваном Дамаскином життя святого Йосафата — князенка індійського, магараджі, пильного учня брамінів.
Довго не турбувався ні бідою, ні смертю, щасливий, юний магараджа Йосафат, оточений розкошами й успіхами долі. Та якось углядів на вулиці прокажену людину.
І зник із душі спокій у Йосафата… Не міг знайти відповіді на тяжкі питання, що заполонили його розум. Аж поки не прийшов із далекої, нубійської землі мудрець Варлаам. — Приношу тобі, князю, — сказав він, — зацний самоцвіт. Він привертає зір духово сліпим. Лікує душевні немочі, відганяє лихих духів. Але побачити цей самоцвіт може тільки і єдино той, хто має сам чисту душу а серце праведне й добре. Кожний бо інший, як гляне на цей самоцвіт — неминуче осліпне!..
У Карльосовій думці барвними хмарками линуть образи тих, що прагнули скарбу того…
Чи ж не є це вічно-притягальний, таємницею сповитий, вічно-незнаний і вічно для людства бажаний самоцвіт святого Ґраля?
— У серці нашому мусить він бути! — говорив патер Інніґо. — "…і вирікшись трону свого та володарства земного, таємно відійшов із мудрцем Варлаамом Йосафат-магараджа й остав при старому вчителеві своєму, навчаючись мудрости й служачи Богові…"
Карльосів погляд з безмежною ніжністю обіймає фіялкові далі — там! — за вікном… і голі стіни простого рефектара, і злотисті, малі хлібці на виплетених із польових волокон кошичках… і постаті милих йому братів, і отця ігумена Ліберата…
— Лишитись тут!.. На завжди?.. Чи ж не кличе мене голос Божий словами проказаними до учнів Емауських: "Mane nobiscum, quoniam adves-perascit…"[114]. Може ще далеко до "вечора"… але ж ясний "день" мій пригас уже, враз по світанку… От, так спустити на очі, — і на душу! на серце! — каптур мовчання й забуття, як ті ченці, що ось устають з-за стола?..
— Сьогодня зайшов я далеко, за стежку караван… Аж до горбка, де лежать руїни маленької фортеці з розколеними білими стінами… — оповідав, по вечері, на рекреації Карльос.
Півколом-вінком посідали ченці у дворі, на землі. Мимохіть перейняли вже дещо зі східніх звичаїв…
Ледве тріпоче срібними листочками оливка над колесом святої Катерини. Коло вежі-каплиці з перервами обзивається червоний вогник лямпади: "Серце моє світ возлюбило, і ось Я з вами до кінця світу!"
— А! Це ж — "Мертва Оаза"! — відзивається брат Дженаро. — Зблизька то тільки купа каміння. Але в скелі — висічені келії…
— Так! Ще тримаються рештки дверей, з вирізаними хрестами замість віконець…
— Так давно це було, що вже ніхто живий і не пам’ятає, — забирає голос ігумен. — Жив там пустельник… Зберегла про нього пам’ять людська тільки те, що міг одним рухом утихомирити кожного хижого звіра.
— Кажуть люди: досить було, щоб учинив знак хреста, а лев ставав спокійний і тихий, як овечка.
— Як підеш, гостю наш, у дальшу мандрівку, — радить брат Евзебій, — візьми з собою каміньчик звідтіля. Побачиш: звір не підступить до тебе!
— Не чув я там жадного слова, — задумливо продовжував Карльос, — але ж якось так дивно було! Ніби ясно в душі відзивалось кілька разів усе одно й те саме слово: "Почекай!.." кілька разів усе одно й те саме слово: "Почекай!.." І таким спокоєм повіяло на мене від тієї купи каміння…
— То ж піди туди ще, сину, — поважно порадив отець Ліберат. — Піди! Візьми з собою їсти, пити. Пробудь там трохи. Місця, де довго молились праведні люди, овіяні їхнім духом… Побачиш, що й на тебе пішле ласку свою незнаний людям Божий Святий.
(Продовження на наступній сторінці)