Спершись на поручні, вдивлявся в далечінь, таємну, як життя, німу — як смерть. Блукав поглядом у світляній сітці зір. А в душу падала свіжа роса, ткала дивну мережу заспокоєння й тиші, що наступала по недавній хуртовині.
І те мереживо, хоч іще й настільки прозоре, що крізь нього добре прозирали образи свіжого минулого, ніби з кожним днем усе більш густішало й певніше відділювало зломаного духом лицаря від цього, що було — але ніколи вже не буде! — його життям…
За тією запоною все більше зникав той давній, — колись рідний! — світ для Карльосових очей…
Зате ж сам Карльос не зникав із Херонімового погляду, що невтомно його пильнував. Не тільки вдень, а й у нічній темряві намагався джура не втрачати з очей свого "Карліто". Одначе вдень око-в-око ні разу з ним не стрічався.
В ті сині ночі з усе наростаючим теплом, як діти ласощів, чекали знуджені довгою подорожжю плавці оповідань "старого кондот’єра"[83], що ним назвався Херонімо, вступаючи в Тортозі на корабель, поперед дон Карльоса. Не крився, ніби не знає пілігрима: бував по світах, то доводилось здибуватись де з ким!
— То ж хто бо він є? І що вчинив? — не вгавала цікавість моряків. — Кажи все, камараде, що знаєш!
Допомічна варта на кормі[84], завжди готова заступити когось із дійсних вартових, уважала Хероніма за свого. Бо ж і він — якщо не вартував увесь час з допомічниками, то майже щоночі сидів із ними. Тут бо "Карліто" ніяк не міг помітити свого джуру.
— Та, що там казати? Знаю, що й ви догадуєтесь! Побожний християнин! Та ще — лицар бездоганний, як має бути! А питаєте: чи багатий? Певне, що вдома мав що на ноги взяти!… А тепер — такий багатир, як і ми всі: три свічки, що коло труни розсвітять — ото і все майно!
І зводив мову на щось інше. А камаради бачили, що "на тому вогні обіду не звариш", і переходили теж на інші теми.
Та ж того вечора теми шукати не довелось.
Закресливши небо світляним півколом, зірвалась із пітьми велика зоря й упала в море, здавалось, так близько за облавком, що аж дивно було, що не чути шипіння, як від гашеного водою смолоскипа.
— Оце, братця, булькнула!
— Чисто, як той бідолаха "Мореніто"[85] — згадав товариша молодий моряк ґренадинець[86].
— Втопився, сердега? — кинув сильного свого баса Херонімо.
Але враз ніхто не відповів. Згадка про смерть, коли не веде до молитви, тінню тягне за собою поважне скупчення думок.
— Хворів, — відповів по хвильці мовчання баскієць-стернач. — Довго й тяжко мучився. В Саїді, — як питну воду брали, — впала на нього повна бочка. Ну, ноги — на скалки! Обидві…
— Добрий був парубійка! Тихий… Ягнятко!
— Ягнятко, правда!… Але з тих, що коли б таких двоє, то якого хочеш вовка загризуть!
— Ну щось ти… того! Як правдивий андалюзець![87].
— Андалюзець — затям собі те, чоловіче!— не бреше!..
— Тільки не вміє бачити правди… за своєю буйною уявою!..
— Е, братця, — позіхнув баскієць, — бреше чи правду мав, а кінець нам усім однакий: камінь до ніг і — бульк! Он, як та зірка… у море, замість у землю освячену…
І знову сум терпкою хвилею залив душі, немов зловісна птиця війнула м’яким крилом…
Замовкли надовго, пірнувши хто в згадки, хто — в молитву…
— Ге-ей!.. Не дрі-ма-ай! — побігло вздовж корабля з його "носа".
— Вар-ту-у-є-м! — відгукнувся баскієць і задивився на зорі…
— Ох, зорі, зорі!… Божі очі… Кажуть, братця, хто праведний, як морями мандрує, в таку зоряну ніч, може побачить острів[88]… грішним не видний. А на острові тім — гора свята… Еге ж! А на горі тій росте "дерево вічного життя"… А з неба — над тим деревом, — келих таємний ллє на те дерево Божу благодать, що нею вся земля наша держиться. Он воно що…
— А так… Дивні дива є на світі! От, хоч би й у нас, — притакнув верховинець з Піренеїв— У наших таки сторонах, — близенько від Гори Спасіння Монсеґюру, — озеро є таке… високо в горах! Глибоке та чорне, як добре "vino tinto". І є те озеро "колискою громів". Сидять вони там, під водою тобто… І не дозволь, Боже, комусь туди камінцем жбурнути! Вмить громовиця збудиться — та яка! А того, хто каменя кинув, хоч і без наміру злого, — тільки з глупоти тяжкої, — рано чи пізно, а таки неминуче блискавкою сколе[89].
— Ге-ей!… Пиль-нуй!.. Дивись!
Це вже не був звичайний оклик, як попередній. Він оповіщав про можливу небезпеку.
В порожній пустині моря, залитій облудним місячним світлом, здалеку вимальовувалось на темній, нефоремній масі — кілька зірочок-світелок…
Були такі дрібні, такі погідні… Але усі плавці захвилювались.
Незабаром, легко, — мов танцюючи кокетливу "паванну", — на розпущених парусах-вітрилах підходив ґалліон[90].
Уже означились форми високих, заокруглених боків, чорне плетиво такеляжу, а на біліючих вітринах показалися знаки[91].
Відлягло на серці: коли є знаки, то нема небезпеки, бо корсар не світить, не має знаків, а прикриває своє хижацтво чорними вітрилами.
Світляним жучком поповз угору на щоглі ліхтар.
Те саме повторилось і на "Естреллі". Заграли пригашені барви прапорів:
— Noël, compagnons![92] — озвалось із ґалліону.
— Соп Dios, hermanos! З Богом, браття! — злетіло приязно з "Естреллі".
Шелестливий шум щільніше присунувся до облавку бриґа. Хвиля колихнула спочатку злегка, вдруге вдарила міцніше. І нагло мов камінь від скелі, вирвався з бриґа ґвалтовний вигук:
— Людина за облавком!
За тим покриком, немов кинені у море меткою рукою, злетіло додолу з облавка кілька людських постатей.
Спускали линви, мотузяні драбини… Посеред помосту, де над широкою посудиною з водою, цілу ніч горить прикріплений до неї великий смолоскип, топлючи у воді свої іскри, заметушились розсвічені ліхтарики. Різка свиставка кликала "всіх на гору"[93]. Озвалася й завмерла, немов затоптана тупотінням босих ніг.
Галліон уже зник у серпанку ночі. Біля спиненої "Естреллі" лежала спокійна, чорна поверхня моря.
— Гей! Тримай у руці! — підносилося з води.
— Пресвята Діво del Pilar![94] Охороно плавців!… Лясерда швидко обернувся: цей голос, що кличе до Святої Діви?… Чи вчулося йому, чи справді він уже чув його… І нібито це голос…
Та ж уже й вигук, і голос упірнув у гамір і стерся в ньому…
— Il Navarrete! Малий Наварець!
— Першорічник!… Задрімав у вартовому коші на щоглі, а як хитнуло…
— Mamarrocho![95] Дурний, як хрущ, хлопчисько! Булькнув із щогли, мов тобі через поріжок перестрибнув!
— Fray descalso[96], дай розгрішення християнській душі!.. Міцно потовкся хлопчина! Навряд чи витримає!
— Люди добрі! — боронився дон Карльос. — Я — тільки прочанин! Жодних свячень не маю! Я — не священик!.. Грішник, такий самий, як і кожний інший!.. Хіба що… — і урвав мови. Бо ж готове було зірватись:
— "Як лицар, на ранах розуміюсь і можу перев'язати".
І залишився при пораненому до ранку.
Херонімо кинув погляд на схиленого свого "Карліто", під смолоскипом і зійшов крутими сходами під поклад.
Вузенька вуличка, тьм’яно освітлена олійними ліхтарнями, дрімала порожня й тиха, заплющивши мов повіки на втомлених очах, усі двері кают.
Херонімо обережно відхилив дверцята Карльосової кабіни — найменшої, при самих сходах. Перед невеликим, гебановим хрестом, що на ньому біліла різьба розп’ятого Христа з грушкового дерева, рівно горіла висока восковиця в дерев’яному свічнику, поставленому в великій мисці з водою.
Жбан із водою, біля нього жовта, пілігримська тиковка, зв’язані білим мотузом запасні свічки, на маленькому столику… Стілець із солом’яним сідалом, темно-гнідо-сірий плащ на гаку… Високий, простий костур та привісний гамак із дебелої ряднини, без подушки й без ковдри… Це було все, що мала в собі Карльосова каюта.
От і все майно еспанського Гранда!., лицаря… багатого графа!.. — зітхнув старий джура.
Наблизився до свічки, зірвав пучками нагорілий ґніт і повним віри й ніжности поглядом глянув на дерев’яний хрест. Прикро було йому ще й досі при думці, що його "Карліто" хотів був іти сам, без свого Херонімо…
Необережний "першорічник" однак не вмер… І з того часу моряки ще нижче схилялися в поклоні при зустрічі з "босим братом".
Дехто намагався цілувати "благословенні руки, що втримали душу в тілі наварця.
Щоб обминути ті ознаки пошани, Карльосові лишалось одне: майже не виходити з каюти…
Спокійно минали — вже на гарт розпечені — дні…
Спокійне море, спокійні люди…
Плавці "всміхались до Ангелів", підносячи до неба голови, позіхаючи з нудьги та безділля…
Щоразу, як сонце поринало в свою вечірню купіль, хтось, — прикриваючи рукою рота, — кидав із корми:
(Продовження на наступній сторінці)