— Ех, братця!… До цього вечора годиться казка, як сало до гороху!
Херонімо розповідав чергову пригоду й спокійний, що його "Карліто" тепер іще під певнішим доглядом закоханих до нього моряків, сам себе вмовляв у день:
— То ж спи, старий джуро! Спи "на запас!" Бо хто знає, що чекає мандрівника по Яфі?
І таки справді, твердо спав Херонімо, коли "Естрелля" затрималась коло Тріполісу напроти питної води.
Простояли недовго. Тільки кілька годин.
І бриґ поплив далі.
Увечері ж Херонімо з цікавістю придивлявся до казкових, чужих гір, що тонули в далечіні, мов блискуча хмарка, обіцюючи швидкий кінець морської мандрівки.
А душу сповнювали поважні думки. Знав Херонімо, скільки сміливих лицарів християнських пройшло цими місцями, скільки з них поклали своє життя тут, а проте:
— Не відібрали Гробу Господнього у невірних! — із сумом повторював плавцям.
— Бо марні всі людські зусилля, коли нема волі Божої на їхнє здійснення! — притакував керманич. — Та ж у Бога більше легіонів Янголів, як усіх лицарів на світі! Як би схотів! А то, знать, треба тому соромові тривати…
Профіль гірського пасма зник у фіялково-рожевих далях. Херонімо випростував з-під плаща руку, дістаючи сховану на грудях вервичку.
— Гей, камараде, — озвався баскієць, — бачу що хочеш нам заступити "босого брата"…
Тривожне передчуття шпигнуло джуру в серце. Затримав руку з вервицею:
— Як кажеш, брате? Чому ж це: заступити?
— Хіба ж ти не знаєш? Подався ж бо прочанин побожний із Тріполісу піхотою! Так не один прочанин робить: навпростець! А цього видко, набожність гнала в пустиню, як спрага з пустині виганяє…
Херонімові видалось, що небо скручується чорним сувоєм, а море провалюється в глибінь передвічної безодні…
Затремтів і зблід, може вперше в журбі. Вхопився руками за поручні, непевний, чи встоїть…
— От так! — кували молотки в скроні,— проспав! У найнебезпечнішому місці проспав!
Тимчасом присмерк огортав дон Карльоса вже далеко за межами людських осель та за полями й гаями понадбережної долини.
Нестерпно боліли незвиклі босо ходити ноги. У вухах гуло від утоми й спеки, плечі й спину розломило, немов ніс на собі, як святий Христофор: — "Не тільки землю, але й Створителя її". Припікав неспокій і душу.
Чи примарилось на кораблі? Чи міцніш, як гадав, тримали за серце коріння минувшини?.. Не в одного ж Хероніма такий низький бас!..
Але ж… той знайомий тембр! Тільки самий тембр збудив і розбурхав вир болю й радісних згадок…
І враз ніби розірвалась чи розсунулась та запона, що виткало її спокійне море між теперішнім та минулим…
І знов, — ніби з мертвих повстало! — все, що було вже так докладно поховане, стало живим, близьким… дійсністю, а не минулим…
— "Кіт має сім житій, гад — сімдесят сім",— згадалась стара приповідка. — А скільки ж їх мають спогади минулого?
Ні, геть із спокусою!…
Ще тоді, як вирятовано з моря наварця, вирішив Карльос не плисти аж до Яфи, щоб іти звідтіля караваною…
Яка ж бо, і від кого може грозити йому — безмаєтному! — небезпека?
Не чувши гамору портового міста, перейшов у поля.
Біло-загорнені жінки й півголі чоловіки вибирали на ланах зеленкаві барвою, але достиглі, довгасті запашні дині — останні в цьому році, бо вже кінчалась весна[97].
Доспівав перший ячмінь. Докошували трави.
Чиясь милосердна, кощава рука простягла Карльосові овочі та яєчний корм.
Відвічна пошана східніх людей до "діткнутих Божою рукою" викликала зітхання:
— Може, щоб полегшити муки, відібрав Всемогучий розум людині цій.
І неодна пара чужих, чорних очей задумливим поглядом привітала високого, блідого прочанина, що видавався ще вищий у довгій, рівній сорочці.
Дон Карльос не відштовхнув руки, що подавала йому — вперше в житті! — милостиню. Хоч і здрігнувся мов опечений.
Схилив покірливо голову: — Хай буде благословенне наймення Боже!
"3а "Люцибелів гріх" — гордощі, — пригадались слова патера Інніґо, — Господь посилає впокорення"…
Хіба ж думалось колись, що рука, котра тільки давала, простягнеться за ялмужною?
Довго відпочивав під пальмами, в гаю, що був останній подорозі в долині.
Далі починалася пустиня.
Помаранчево-червона імла проковтнула сонячну, вогненну кулю й розстелила фіялковий серпанок, який покрила ще синім оксамитом.
Але з протилежнього боку вже викочувався місяць і згортав синю пітьму, увільняючи від неї шовково-блискучі піски, хвилясті як море. І, як море при березі, повні темних, кам’яних брил.
Дихнув іще раз, востаннє гарячий, денний вітер. Зачепив незримі струни порожньої землі й умер у нічній прохолоді…
— Так ось вона, та невідома пустиня! Яка ж вона несподівано… проста!
Голос африканського континенту, ближчий Еспанії, як європейські простори, немов покликав до себе свого сина…
Карльос відчув, що діткнувся ніби й справді не чужого краю, а — рідної землі[98].
Бадьоріше ступали відпочинуті ноги. Холонучий пісок ніби "співав" на тон вище.
І раптом, у тому співі — десь дуже далеко!— прорвався й згубився в безкраїх просторах не то зойк, не то — хлипаючий сміх…
Ось уже ніч перекинула місяць — немов зів’ялу, велетенську квітку! — ген за гори!,.. Як квітку, що готова вже обсипатись.
Холодні в холодному сяйві верхи відбивали легкий відблиск. Невиразна стежка — дорога караванів гадючим рухом тікала в далечінь…
— "Мандрувати до Яфи" — означає пройти низкою небезпек, — згадує мандрівник стару приказку.
А от, може й Еспанією не пройшов би так спокійно, як іде цієї ночі в пустині! Мабуть уже швидко почне зеленіти на сході!…
Здалеку почувся немов істеричний плач[99]. Насторожився. Пізнав бо: це виє шакал. На перший голос хроматичною ґамою відгукнувся цілий хор подібних. І за короткий час чорні тіні пересунулись по пісках. Були, мов архаїчний малюнок зі старовинної вази.
Свічка в Карльосовій руці остерігаюче затремтіла й раптом зашкварчала. Немов на вогник впала невидна сльоза…
І, мов голкою, вколола думка:
— Беата!… Це — її сльоза… Там, у манастирі! Зоре моя провідна!
Нічого не поможуть їй, нічого не змінять для неї його мандрівка, відречення, страждання…
І ця коротка думка немов випила всі сили.
Ноги підгинались, ніби пісок хапався за них і не пускав іти далі.
Затримався. Оглянувся й відчув, як йому тісно в цьому просторі між пустинею й безкраїм небом…
І знову хитнулось полум’я свічки. А зовсім близько, за групою невисоких скель, відривчасто й неначе злорадісно засміявся шакал… Немов тішився з того, що передчував.
За скелями, сріблястою смугою, пів-аркою вигнув спину міст. Мабуть колись тут був глибокий рівчак, або розколина…
І знову тривога й сум передрозсвітних годин налягли на Карльосову душу.
Відмахнувся від згадок, від сумнівів, розпуки. Але не міг скинути думок, що обступали його, як прозорі тіні в потемнілій ночі. Мислі, звужували простір, заповнювали все довкола… людьми, образами, словами, речами…
Як у працівні дона Фернана..— і перед очима встав небіжчик "еl Sabio", що так хотів стати його тестем…
І раптом відгукнулись у пам’яті, немов іще сьогодні вчуті слова тієї прозорливої циганки, що її тоді припровадив Херонімо:
— Бажає недосяжного… Але знайде втрачене, коли гадатиме, що вже втратив його на віки…
Це була остання Карльосова думка: гострий удар ззаду, під плече, різко пересік міркування. Лясерда зробив кілька квапливих кроків уперед, немов намагався вловити кінець тікаючої думки. Затримався, хитнувся й упав на обличчя власним тілом згасивши свою свічку.
Загорнена в темно-синє постать мовчки схилилась над ним.
Угляділа на руці перстень і метким рухом зірвала його.
Друга — висмикнула свічку з-під тіла. Зломила її, жадібно шукаючи в стовбчику воску блискучих монет[100].
Ще двоє виросло зі скель "уеду"[101]— вузького й глибокого, немов проритого потоком річища.
І раптом відступили. По самі очі накинули сині загортки й зникли, як тіні в ущелині.
Мандрівник лежав нерухомо, уткнувшись обличчям у пісок. На грубім рядні покутничої сорочки розростаючись розцвітала червоним маком кривава пляма…
На сході простягалась смужечка зеленавого сяйва: ранок починав розплющувати очі…
Мала, темна сильветка шакала виткнулась із-за скелі. Піднесла вгору гостру морду, втягла повітря й наблизилась до людського тіла…
За нею приплазували ще дві… потім три… й ще одна…
Швидкі, боязкі, метушливі, жадібно злизували теплу кров… Помалу сміліли при безсилій нерухомості жертви й почали відривати шматки закривавленої тканини, шукаючи відкритої рани.
Та, зголоднілі й завидющі, загризлись на тілі — за тіло і забули про здобич.
Небо вже ясніло дужче. З гір потягло вранішнім холодком.
(Продовження на наступній сторінці)