Кіндрат Антонович. Спасибі вам, що провідали, давненько у нас не бували.
Вчитель. Все не було зайвого часу: спершу екзамени були в школі, а потім сам лагодився до екзамену, але не спромігся і відклав на той рік.
Кіндрат Антонович. Що таке? Тобто хочете ще вчитись? Здається, вже й так добре вчені?
Вчитель. Ге! Такими вченими, як я, можна багато гребель загатить.
Кіндрат Антонович. Жонаті і діток тройко маєте, про що б інше дбати, а ви про навуку; дивно!..
Вчитель. Кожен дба про те, що йому любіш.
Кіндрат Антонович. Треба дбати про те, що доход-ніш. Ах-ха-ха.
Сідають.
Так-так. Може, покурите? (Дає порт-табак.)
Вчитель (робе цигарку). Ого-го! Пішли, як кажуть, наші вгору, по два разом на верьовку! Ви вже второй сорт курите, он як?
Кіндрат Антонович. Не можна... Знаєте, на такій вже линії...
Вчитель (закурює). Линія — це велика сила. Годилося б первий сорт купить.
Кіндрат Антонович. Не рощот, тепер ціна висока на турецький тютюн... Не рощот.
Вчитель. Як же Олеся пожива?
Кіндрат Антонович. Спитайте, як я поживаю, а Олеся що, їй байдужісінько!.. Откровегіно кажучи, я вже й ума не приберу, як на це діло й дивитись. Чи то Господь нас нею покарав, тільки не знаю, за які гріхи? Чи, може, раптом світ пішов навиворіт, так що ми, старики, не зогляділися і через те нічого не розчовпимо? У нас тепер в дому просто смішеніє язиків!..
Вчитель. Мені і здалось з першого погляду, що ви дуже стурбовані...
Кіндрат Антонович. Як же тут не стурбуватись, коли зовсім з ніг збився? Вірите, ночей не сплю, їжа не йде на думку. Оце вже днів з десяток сам не свій: схоплююсь уночі, хожу-хожу по хаті, думаю-думаю, аж голова почне колесом ходить. І стара моя зовсім знесилилася, сердешна, цілісінькі ночі теж не спить; все охає... Прямо, откровенно кажучи, скрутила нас дочка-єдиначка, як бублик.
Вчитель. Що ж трапилось?
Кіндрат Антонович. Взича і корить мене щоразу, що не так роблю, що не так з людьми повожуюсь, не так міркую, не так дивлюсь, не так балакаю... Все не так!.. Всім людям я таким здаюсь, як і треба, а дочці моїй іншим. Вірите, що іноді своїми розсужденіями доведе до того, що аж зубами заскрипиш, і коли б на той час трапилась під рукою палиця або батіг...
Вчитель. Що це ви, як то можна?
Кіндрат Антонович. Вона таки доскоче свого!
Вчитель. Це вже посліднє діло.
Кіндрат Антонович. Вона на те веде!
Вчитель. Звичайно, що непорозуміння в сем'ї—це неабияке лихо... Послухайте ви моєї поради! Благає вона вас, щоб відпустили її вчитись, ну і ввольніть її волю.
Кіндрат Антонович. Щоб, як ще більш вивчиться, та тоді вже плювала батькові межи очі?
Вчитель. Як то можна? Ніколи цього не може вчинитись.
Кіндрат Антонович. Ні, не треба нам ніяких иавук! Нехай сидить дома, схаменеться. Я цілий вік труждався, навко-люшках повзаючи, увесь вік злидні годував, не доїдав, не допивав... А вона всього того не хоче зважити?
Вчитель. Ні, вона добре все розуміє і зважа, тільки знаєте, палка натура, молода ще... Нехай спершу до всього придивиться, може, й погляд інший виробе. А вам треба потерпіть...
Кіндрат Антонович. Добре вам розсуждать, а побули б ви у моїй шкурі... Краще б вона не знала азбуки та почитувала б батька-матір.
Вчитель. А хіба й таких мало, що ні "аза в глаза" не тям лють І2, а витворяють ще гірш?
Кіндрат Антонович. Та воно, положим... Іменно, що світ перевернувся!.. Вірите, що іноді серце так заболить, як не розірветься. (Помовчав.) Оціми днями мужики почали, знаєте, налопом лізти до мене за позикою, на попередній відробіток; я ховаюсь від них, а Олеся нарочито вишука мене та й пошле їх до мене, мов навмисне прямо нацьковує!
Вчитель. А до кого ж мужичкам і обертатись, як не до вас? Мухи завжди до патоки лізуть.
Кіндрат Антонович. Так помилуйте ж! Як же я йому позичу, коли я бачу, що не сила його відробить; інший, може, й радніший би, коли ж напозичається аж до зав'язки, а як прийде час відроблять, тоді його і рвуть на всі боки... Навіщо ж мені та рахуба? Я за свої гроші скрізь заблаговременно знайду робітника... Інший набереться тієї позики, як реп'яхів, та гляди, ще заслабне в робочу пору, тоді годі йому вже й дихати, зразу злидні його стріскають... Треба знать, кого и слід рятувать, а порятунок без товку все рівно, що жбурляти гроші через голову або заплющивши очі...
Вчитель. Практично, цілком практично!
Кіндрат Антонович. А як же інакше?
Вчитель. Якяі скажу вам, як слід інакше, то все рівно ви не зробите по-моєму.
Кіндрат Антонович. Ви все з книжок? Ті, що книжки пишуть, не тямлять нічого... Конешне, робочі руки потрібні нам, без них у хліборобстві не обійдешся; але й мужик наш так вже тепер спаскудився та змошенничився, що не знаєш, якого вже й способу до нього добирать. Віддаси руками, а не виходиш ногами.
Вчитель. Кажуть, який піп, така й парахвія. Кіндрат Антонович. Що?.. Це ж ви у який бік штрикнули?
Вчитель. Ні в який, я прямо кажу. Нічого в світі не чиниться без прикладу, на все мусить бути примір. Самі кажете, що мужик тепер зопсувався і змошенничився; стало бить, перш він таким не був?
Кіндрат Антонович. А не був, ні!..
Вчитель. Так хтось же його зопсував і змошенничав?
Кіндрат Антонович. А хто ж такий?
Вчитель. Ви, либонь, до цього діла ближч стоїте, вам би і годилось пошукать виноватого.
Кіндрат Антонович. Я вже міркував над цим ділом, не раз міркував...
Вчитель. Поміркуйте ще... Мало міркували.
Мовчанка.
Кіндрат Антонович. Так-так,.. Давненько, давненько ми з вами не бачились. Може, чого-небудь перекусите?
Вчитель. Ні, спасибі. Я по ділу до вас зайшов.
Кіндрат Антонович. По якому?
Вчитель. Оце тижнів через двії у нас мають бути вибори попечителя школи, і мало не всі показують на вас; священик теж радить вас прохати...
Кіндрат Антонович. Спасибі за честьГ Конешне, це довжность почотна...
бчитель. До цього часу вибірали у попечителі з дворян, а тепер пора і з другого сословія.
Кіндрат Антонович. А звичайно. Та й, откровенно кажучи, у нас в окрузі і дворян, як кіт наплакав, званіє від дворян тільки й зосталось... Мене просять, щоб я й за старосту церковного... Перш старостували повковники, копитани, а тепер де вони поділись? Довжность теж почотна, тільки багато одіймає часу.
Вчитель. А попечительство не важка обязанность. Пожертвуєте скільки там десятків в год...
Кіндрат Антонович. Прожертвовать?.. Так-так... Чому й не прожертвовать, а тільки яка мені з того користь?
Вчитель. Благодарность від вищого начальства, подяка від школярів.
Кіндрат Антонович. Положим, але видимости від тієї подяки, щоб, стало бить, кожен бачив, який я доброді-ятель, так і нема. На лобі не буде у мене написано про мою добродіяльність.
Вчитель. Награждають часом медаллю.
Кіндрат Антонович (хутко). Справді? А за віщо швидш можна медалю получить: за церковного старосту чи за попечителя?
Вчитель. Де ваша служба буде корисніш, там і получите.
Кіндрат Антонович. Так-так! Та таки, мабуть, при-йдеться і церковним старостою бути, і попечителем.
Вчитель. І чого доброго, дві медалі получите.
Кіндрат Антонович. Ні, я не то, що... Воно, положим, і медалі відзнака... А то, що обидві довжності почотні... Опріч того, нехай вже всі знають, що я не скотина і не скнипа як другі, і знов не зажеря який-небудь...
Вчитель (встає). То, значить, можно вас сміло вибірать?
Кіндрат Антонович. Та вже вибірайте. Воно ж таки це діло і спасенне?
Вчитель. А як же? Прощавайте до якого часу
Кіндрат Антонович. Куди ж так скоро?
Вчитель. Та мушу тут ще декуди зайти.
Кіндрат Антонович. Може, по чарці? Га?
Вчитель. Та воно не шкодить...
Кіндрат Антонович. А як не шкодить, то чому ж нам і не чокнутись?..
Пішли. ЯВА 2
Олеся (одна, іде з-за баркана з вудками і скільки рибин на кукані). Шукала скрізь Власа, не знайшла. Взяла вудки, пішла на річку, думала, там знайду його, і туди не прийшов. Як скучно мені! Неначе без Власа і світ нудний. Куди ж він подівся? (Помовчала.) І день сьогодня, мов на злість, якийсь невеселий, нахмурений, ніби зовсім осінній: пташки в саду вже не щебечуть, і лист на дереві поблід, і травиця не красується вже і пахощів не розпуска... Ще ж, либонь, тільки що обробились в полі; де ще та зима, а навкруги неначе почина все дрімать... Хоч листу на дереві ще й рясно, та вже той лист млявий, сонний, пожовклий; травиця, як килим, густа, та не так вже вона зеленіє, як зеленіла ще позавчора... Вчора якась пташка, отам у кущах, щебетала невмовкно, а сьогодня і вона гласу не подає. Вітер помеж очеретами шумить і своїм не-вмовкним, рівним гулом наганя сумоту... Не змогла на річці і півгодини висидіть: очерета шумлять, виють, лози гнуться, похиляються, стогнуть. І тут не весело!.. Сумно всюди, всюди тихо, немов перед яким лихом... (Помовчала.) Чого Влас, як спитала його, чому не жениться, втопив спершу очі в землю, а далі так глянув на мене, немов загадав нерозгадану загадку!.. В погляді його я неначе постерегла заразом і горе, і одчай, і злобу!.. Чому він не хоче оженитись? Скільки разів розмовляла з ним одверто, щиро, як друг, невже ж таки не промовився б хоч словечком, коли б у нього було що на думці? І навіщо б таївся від мене? Порадився б зо мною, розважив би свій смуток... Либонь, він щось задумав?.. Завжди був веселий, гострий, жартовливий, а оце зразу немов переродився, неначе зовсім не тим став. Яка ж причина?..
За лаштунками чутно Власів спів, Олеся упустила вудки і ніби остовпеніла.
(Продовження на наступній сторінці)