Кіндрат Антонович. А придивіться ви до цього діла з іншого боку, не засмієтесь. Мужикові нічого більш не треба, щоб йому тільки тютюн, полотно, ремінь, а у свято півкварти, він і задоволений. Я оце недавно завів моду, щоб робочі пили кирпичний чай. Мужик як нажлуктиться цього чаю, як розіпре йому живіт, то йому й горюшка мало, тільки, знай, обдувається та посвистує... І за обідом вже він зовсім менш їсть, а воно, як розміркуєш, так і виходить рощот, ще й який рощот!..
Леонід Петрович. Разумеется. Как тут не нажиться?
Кіндрат Антонович. Теперечки я виписую газету "Свєт" 9.3 неї я все бачу, що у миру коїться, і годі з мене науки, і не треба мені більш ніяких книжок, та й ніколи мені їх читати. Я не знаю, навіщо так багато книжок пишуть. Якось в городі зайшов ненароком у книжну лавку, як глянув, так аж здивувався: усе книжки та й книжки!.. Прочитавши "Свєт", я продаю його на цигарки робочим по копійці за лист; от та газета мені неначе й даром обіходиться.
Леонід Петрович (тим часом знов задивився у вікно і, не слухаючи Кіндрата, промовля):
І широкую долину 10,
І високую могилу,
І вечірнюю годину,
І що снилось, говорилось,
Не забуду...
Кіндрат Антонович. Це, либонь, списано у господина Шевченка. У мене є така книжка — "Кобзар". Семінаристик подарував. Господин Шевченко, вони теж з мужиків були і потому дуже понятливо описують і чувствительно; тільки іноді зразу як крутнуть у бік або за хмари-облака... Забалакався з вами, а там мене чабан дожида. (Пішов.)
Леонід Петрович. Какое-то неведомое чувство овладело мной, когда я стал вглядываться в эти рельефно выделяющиеся на фоне дальней синевы безмолвные курганы, просто не хочется глаз оторвать, все бы смотрел .и смотрел... Как сжимается сердце при мысли, чтр все это видишь в последний раз... Здесь могилы отцов и дедов... (Швидко відходить од вікна.) Как, однако, все это глупо, очень глупо!.. (Почина ходить по хаті і підійма папір.) Что это? (Передивляється.) А, что-то вроде биографии. Да-да! Это автобиография Кондрата. (Чита.) Уж не мне ли он ее готовил в презент?
ЯВА 6
Олеся і Леонід Петрович.
Олеся. Ви сами тут?
Леонід Петрович. К вашим услугам!.. (Кладе тетрадь на стіл.) Ваш папа был здесь, он сейчас вышел... О л е с к. Коли ви від'їздите від нас?
Леонід Петрович. Вам желательно, чтобы я поскорее уехал?
Олеся. Ні, я не про те... Я хочу прохать вас, щоб прислали мені програму для поступлєнія на х-вершалські курси,
Леонід Петрович. Вы и до сих пор мечтаете об этом?
Олеся. Чим людина хворіє, об тім вона й маріє... В Петербург поїдете?
Леонід Петрович. Да, разумеется!./ Куда же больше?
Олеся. Нате вам гроші і вишліть мені програму.
Леонід Петрович. Зачем же деньги?.. Полагаю, что эта вещь недорого стоит?..
Олеся. Я не знаю, скільки... Ось два карбованця!..
Леонід Петрович (не бере грошей). Не беспокойтесь, у меня хватит на покупку... Так вам непременно хочется резать людей, потрошить?..
Олеся. Я хочу вчитись; хочу буть корисною сільському людові... В селі дуже потрібні лікарі і хвершали...
Леонід Петрович. Да-да... Понимаю!.. Но я бы... Позвольте вам предложить один вопрос Почему вы теперь не так ко мне, как прежде? Сначала вы были как будто расположены ко мне; не прочь были иногда побеседовать со мной... И вдруг такая резкая перемена...
Олеся. Правда, я охоча була розмовлять з вами, доки ви не почали глузовать наді мною.
Леонід Петрович. Я глузовал над вами?
Олеся. Авжеж... Почали компліменти говорить, залицятись. Потім завдали питання, котре цілком образило мене... Все те ні до чого!..
Леонід Петрович. Я вас не понимаю...
Олеся. Ви, певно, думаєте, що я з таких, котрі, не роздумуючи, раді вийти заміж за дворянина, за поміщика, за чиновника чи за охвицера?.. Ні, я бачу добре ту прірву, ту безодню, котра лежить межи мною і вами і, мабуть, довго ще лежатиме.
Леонід Петрович. Для любви преград не может существовать, тем более преград сословных!..
Олеся. Може... Десь, в якійсь книжці, я щось подібне читала. А то ще читала на канхветі такий вірш: "Для любви одной природа нас на свет произвела"!.. (Усміхається.)
Леонід Петрович. Вы, значит, не верите, что я вас люблю?
Олеся. Скількох ви вже на своїм віку завіряли в любові? Мабуть, їм і ліку нема!..
Леонід Петрович. Разумеется; что я, как и всякий молодой человек, увлекался... Но я ни в одной еще не встречал таких...
Олеся (затуля вуха). Не треба, годі, не кажіть!.. Бог з вами і з вашою любовію!.. Я, може, заміж ніколи не піду. А як і піду, то тільки за рівню, за простого; за такого, котрому я буду і першим другом, і першою думкою, і першим залицянням!..
Леонід Петрович. Да? Вот как!..
Олеся. Скажіть по правді, я єй-єй не розгніваюсь,— ви шутковали зо мною? Правда, шутковали?
Леонід Петрович. Нет и нет!.. Я нисколько не шутя говорил и готов снова повторить...
Олеся (затуля вуха). Я не чую, не чую!.. (По паузі.) То вишлете програму?
Леонід Петрович. О да, обязательно!..
ЯВА 7 Ті ж і Л ь о в к а.
Л ь о в к а. Барин, там покупатели явились. Леонід Петрович. А, хорошо... Ступай!
Льовка пішов.
Олеся. Як пришлете, то буду дуже вдячна вам! (Пішла.)
ЯВА 8 Леонід Петрович (сам).
Леонід Петрович. Итак, Олеся не захотела выйти за меня... И хорошо сделала. К чему? Зачем? Поскорее отсюда!.. Умно поступила — и для себя, и для меня — для обоих умно!.. Да!.. Зачем, однако, она деньги оставила?.. Впрочем... (Хова гроші в капшучок.)
ЯВА 9
Леонід Петрович і Льовка.
Льовка. Там жиды явились покупать мебель.
Леонід Петрович. И отлично. Пора нам, Левка, отсюда уезжать, не ко двору мы здесь пришлись.
Льовка. Да-с, страна необразованная. Не место нам здесь! (Заклада руки в кишені.)
Леонід Петрович. Не место? А где же мое-то место? А ты знаешь, где мое место? Л ь о в к а. Да где же-с?
Леонід Петрович (показує власно рукою). Твое в передней, потому что ты лакей, как и Кондрат!.. А мне нет уж нигде места!.. (Хутко виходить.)
Завіса.
ДІЯ IV КАРТИНА І
Середина Марининої хати. Стіл, лави, піл, образи, скриня і таке інше, як звичайно у хаті незаможного кріпака.
ЯВА 1
Марина (перемива біля порога ложки), Галя (колише в люльці дитину), на печі сидять два невеличких хлопчика.
Марина. Гляди ж, доню, як прийде Влас, то всипеш йому у миску щерби з галушок; скажеш, що галушок не стало. Щерба ондечки, у печі. Нехай візьме шматок хліба та дрібок солі та й пообіда. А я збігаю до куми Гапки, позичу борошна, доки наше змелеться.
Галя. Чую, мамо.
Марина. Я не буду там Гаятись. Часом Влас прийде і захоче знов куди піти, то скажи, що я звеліла йому мене підождать. Чуєш? А ви, лобуряки, чого позлазили аж на черінь? Геть на двір! Ідіть лиш у поле та нарвіть бабок, какешу, козельців... Та не поїжте всіх, а й додому принесіть, і ми з Галею трохи посолонцюємо. Ну, геть швидше! А ну ж хутенько! Чуєш ти, Андрію? Хведосе? Та висякай-бо, капосна личино, носа!.. А гидкий, а замазура!..
Хлопці злазять з печі І йдуть ліниво з хати.
Знаю-знаю, чого мнетесь. (Дає по шматку хліба.) І коли ви натріскаєтесь?
Хлопці хутко побігли.
Галя. Мамо! А як дитина прокинеться, мені можна буде піти за ворота?
Марина. Підеш. Та тільки не кидай дитини. Та не бий його, як плакатиме, зараз зроби йому соску. Та гляди мені, засни отамечки біля колиски, то я тебе засну... Взяла б пір'ячко скубти або вовну перебирать... І сидить, склавши ручки, неначе проти неділі або проти празника. (Дає їй сито з пір'ям.) На! (Пішла)
Галя. Якраз стану я дерти пір'я! (Встала і пішла хутко в куток.) Краще зроблю ляльку з тих тряпочок, що мені баришня подарувала. (Взяла тряпочки.) Ось червоненька. Ой, які ж гарненькі!.. Це буде хвартушок. А з ції синьої — кохта. (Почина співать.)
Ой на горі гречка, Сидить зайчик, Він ніжками чеберяє! * Ой, якби я ніжки мала,
То б і я так чеберяла, Як той зайчик!.. Ой на горі просо, Сидить зайчик, Він ніжками чеберяє і т. д. Ой на горі ячмінь, Сидить зайчик, Він ніжками чеберяє і т. д.
ЯВА 2 Входить В л а с.
В л а с. А де мати?
Галя. Пішли до куми Гапки борошна позичити. Будеш обідати?
В л а, с. А що ж там є?
Галя. Щерба з галушок. Галушок було мало, ми всі поїли. Влить щерби?
В л а с. Не треба! (Здійма з полиці шматок хліба, бере дрібок солі, ложку і миску, у котру налива води, і почина їсти.)
Галя. Мати, Господи, як журяться, що ти все кудись ходиш.
Влас. Журяться? І дуже журяться?
Галя. Авжеж, дуже. Жалібних пісень все співають. І я однії навчилась; така жалібна-жалібна! (Почина тихо співать.)
Де ти, хмелю, зимував, Що й не розвивався? Та де ти, сину, кочував, Що й не роззувався?..
Сьогодня аж плакали.
Влас. Плакали?.. І чого?.. Я Гарасимові в'ятіри лагодив: він прохав...
Галя. Коли б, кажуть, здужав, нехай би вештався, де хоче, а то хворий. Замість того, щоб полежати, а вік десь ходе.
Влас. Зовсім я не хворий. І хто це наплів матері, що я хворий? Певно, які-небудь баби? Я здоровий, як бик, як втроє налигач! Чого я лежатиму?.. А робити хто за мене буде? А що я трохи кашляю, так це через те, що простудився... Простудився, через то тепер і риби не ходжу вудить. І тепер сила вудіїв сидить на березі, а я дома... Сьогодня, мабуть, таки не втерплю, зараз після обіду візьму вудки та на вечерю ловкої риби впіймаю. День сьогодні чудовий, тихий... Так, кажеш, мати плачуть?
(Продовження на наступній сторінці)