Галя. Плачуть.
Влас. Бач, як мати за нами бідкаються, а от ти матері не слухаєш. Певно, мати веліли тобі що-небудь робить, а ти у ляльок сіла гратись. Ти б подумала, що нас скільки, а мати одні, вони за всіма нами пеклуються. Покинь ляльки та приймайсь за роботу.
Галя (насупилась). Щодня тільки роби, все роби...
Влас. А хто ж на нас робитиме, як не ми самі? Батько померли, а нас на матір зосталось п'ятеро, ми з тобою старші, то й мусимо і матері допомагати, і на себе заробляти та і дрібноту доглядати. З Андрія тільки ще через год буде яка-небудь поміч, тоді наймемо його куди-небудь гусей або гиндичат пасти; а тепер він тільки їсть хліб та одежу таска. А потім і Хве-дось підросте... А там ще год пройде і з. тебе вийде дівка. Тоді нам всім легше буде робить у гурт... Так, кажеш, мати плачуть? (Помовчав.) А та... Олександра Кіндратовна не приходила?
Галя. Учора навідувалась.
Влас. Та те я знаю, а сьогодня?
Галя. Сьогодня ще не була. Мати кажуть: "Коли б Влас оженився, була б у мене помішниця".
Влас. Бач, бо ти лінуєшся матері допомога™, от мати і бідкаються.
Галя. Еге, якраз лінуюся!.. А хіба я винна, що не можу вимісити хліба, що не здою корови гаразд?.. Влас. От бачиш?..
Галя. Що "бачиш"? І води наносю, і страву всяку зварю, і сорочки поперу, і всяку роботу... А що у мене нема сили... Всі люде дратують мене сухореброю, кажуть, що я в батька вдалась. Чи правда, Власе, що татко померли від чахотки?
Влас. Хто це тобі наплів?
Галя. Я чула, як баришня казали матері, що у татка була чахотка.
Влас. Яка баришня? Цебто Олександра Кіндратовна?.. Може, й від чахотки, Бог його зна!
Галя. Чи вже скоро буде год, як татко померли? Влас. Після другої Пречистої 1Х. Галя. Скільки тобі, Власе, годів?
Влас. Двадцять. А тобі тринадцять.
Галя. Який ти розумний, все знаєш.
В л а с А ти балакай, та йе забувай і пір'я дерти, а то мати... Ти тільки умієш зуби заговорювати. (Помовчав.) Що ж, і оженюсь... На все прийде своя пораї
Галя. Бери тільки таку, щоб добра була, матір почитувала та поважала.
В л ас. Це мати так казали?
Галя. Авжеж.
Влас. А в мене така думка, щоб зовсім не женитись... Не знайду собі до мислі, стало бить, нема навіщо й женитись...
ЯВА з Ті ж і О л е с я. Олеся. Хліб та сіль!
В л ас. Милости просимо. Садовіться в нас.
Олеся (дає Галі лоскутики). На тобі ще на ляльки.
Галя. А Влас гримає на мене, що я в ляльок граюсь.
В л а с А ти вже й скаржитись? Ач, яка! Звісно, у неділю можна гратись у ляльок, а не в будень. (Усміхається.) От і вдовольнився. (Прийма миску і ложки.) Сідайте ж бо!
Олеся. Що це ти, полуднував?
Влас. Ба обідав. Хліб-сіль та вода — то козацька їда! А по-вашому, ця страва зветься, мабуть, совусом? А наш брат часто і замість цього совусу тільки посовається по лаві, умне цвілого сухаря, та й... спасибі Богові за хліб та сіль.
Олеся. А хто в тім винен?
Влас. Звісно, хто. Звичайно, ми самі винні. Ви з книжок мені казали, а я так, як бачу промеж людьми, то так і обміркував. Виходить, що всі злидні від того, що кожен з нас тільки про себе турбується; а коли б ми в спілку завели які ремества, щоб у нас на селі були всякі майстри, крамниці свої гуртові, всякі товариства... Та я перший усім ремествам навчився б. Я гарячий до діла. Я бачив, як у німців робиться по колоніях, нарочито туди, ходив... Вони все самі: і хургони роблють, і плуги, і віялки, і усякі машини... У них свої шевці, кравці, столярі, ковалі, слісарі... А главне діло, не сидять, склавши рук, завжди робота іде своїм порядком. А наш брат обмолотився, обсіявся — і зараз до монопольки, бо дома сидіть, не знаючи ніякого ремества, нудно... Через те ж німці і в достатках, а наш брат пухне з голоду. Кажуть, грім не гримне, мужик не перехреститься... Це, положим, правда, що нашого брата треба підштовхувать. Але ж мужик наш чоловік темний, неосвічений... Ось де вся біда і все горе!..
Олеся. З яким ти палом це говориш!
Влас. Я холодно не вмію.
Олеся. Розпалився, а тепер як важко дихаєш...
Влас (здорово дихнув). Фу-у! От і відсапнув. (Зареготав.) Он де наше горе!..
Олеся (помовчала). Чом ти не ходиш риби вудить?
Влас (не дивиться на неї). Ніколи було.
Олеся. Вже й не співаєш, як перш, було, щовечора співав.
Влас. Доспівався... Коли б можна було вернути минуле, пережити життя наново!.. (Зітхнув глибоко.)
Олеся. Хіба минуле краще було теперішнього?
Влас. Легше жилось, легше й дихалось.
Олеся. Бач, не послухав мене, а скільки разів тобі радила піти до лікаря у містечко?
Влас. Я не про те... Навіщо мені той лікар? Не поможе мені ніякий лікар... Я здоровий, як дуб!
Олеся. Чого ж тобі так важко?
Влас. Чого? Годі допитувать. (Встав і бере з полиці книжку.) Нате вам цю книжку, не до вподоби вона мені. ^ Олеся. Чому?
Влас. Не цікавить мене те, про що там провадиться. Пишеться про якесь село, що які там всі люде гарні та як живуть промеж себе люблязно, що одне другому допомагають, не лаються... Навряд!
Олеся. Як ти похмуро почав на все дивитись... Якийсь неймовірний став!
Влас. А я думаю, що я скаженим став!'
Олеся. Отакої!
Влас Зовсім спантеличився!.. Коли б я вимовив перед вами все те, що у мене отут, у грудях, самі б сказали: "божевільний"!., ч
ЯВА 4
Ті ж і М а р и н а.
Марина (до Власа). Насилу тебе принесло додому.
Влас. Хіба що? Одну ніч не ночував дома, то вже й гніватись? Я лагодив Герасимові в'ятері: він не зугарен... Ну, забалакався, засидівся, потім попрохали повечерять...
Марина (поклала клунок з мукою на лаву). О, я й не бачу! Здрастуйте!
Олеся. Як поживаєте?
Марина. Та, спасибі, дихаємо. Я, сину, не про те. Ти вже парубок, то й ніч вся твоя, такий вже закон... А хоч би навідався додому.
Влас. Ну, та вже більш так не трапиться.
Марина. Подумай, що ти, сину, недужий...
Влас (скипів). Всі в один голос: недужий та й недужий!.. Я дужчий від дужого!..
Марина. Отак і твій батько все, було, каже: "Не бідкайся, стара, я ще й тебе переживу..." Еге, пережив. Зоставив мене з дріб'язком, як вутку з вутятами на безкраїм морі. (Хлипа.)
Влас. Це вже ви й плачете? Мамо, ви знаєте мене, що я радий перерватись у праці, тільки б вас задоволнити, а сліз я не хочу бачити... (Хутко пішов з хати.)
Марина. Он яке у нього серце! Оце як сказав, що радий і перерватись, то так колись і зробе. Слухайте, серденько, чи не вговорили б ви його, щоб він оженився; він вас, Господи, як шанує, то я певна, що він вас і послуха. Знесилилася я, серденько, змучилась... їх п'ятеро, а я одна на них робітниця в хаті...
Олеся. Вговорювати не берусь... А спитати можу.
Марина. Спитайте. Скільки йому не кажу: оженись! — мовчить!.. Ось я зараз закличу його в хату. (До Галі.) А ти вже й заснула? От капосна дівчина! Піди лиш у подвір'я та трохи 'провітрись, занудилася в хаті... Піди вже, піди!.. (Галя хутко побігла з хати.) Пожалуста, порадьте йому. Тут одна дівчина є у мене на прикметі, така ж ввічлива, така окуратна...
Олеся. А Влас же як з нею?
Марина. Хіба парубкову думку вгадаєш? Сьогодня од іншої одхреститься і одмолиться, а завтра візьме та й посвата... На котру ж здавалось, що певно важив сватати,— гляди, і залишить. (Пішла.)
Олеся. І навіщо я сказала, що спитаю його... Як я його спитаю? Одначе Влас зовсім не такий став, як перш був!.. Де поділась жартовлива, гостра розмова? Чи давно безпечно та весело розмовляв? Що з ним починилось?.. Невже болість так пригнітила його?.. Мене обходить. Ні вчора, ні позавчора і на берег не навідався, а перш сам казав: як іноді не піду з вудками, то цілий день нудюсь. Як ожениться Влас, з ким тоді я буду над вудками сидіть, з ким буду розмовлять?.. І не співатиме вже він щовечора...
ЯВА 5 Входить Влас.
Влас. Я знаю, чого мене мати послали в хату. Ну, радьте, совітуйте, вговорюйте!..
Олеся. Твоя мати прохала мене, щоб я тебе спитала, чому ти не женишся.
Влас Чом? (Потупив очі.) І вам не скажу, і матері, і нікому!.. (Помовчав.) Ну, а ви радите мені женитись?
Олеся. Мати твоя... Влас. А ви? Олеся. Що ж я?
Влас (зиркнув на неї). Ех, Олександро Кіндратовно! Не бралися б ви мене вговоряти, краще б було...
Олеся. Я тебе не вговорюю. Як сам собі знаєш, так і роби!..
Влас (дивиться на неї). А я вас вговоряю: не ходіть ви більш до нас, бо піде слава про вас і про мене! Гаразд, оженюсь!.. Ви так і матері скажіть: "Вговорила, і на котру покажете, ту й посвата"!.. (Хутко пішов.)
Олеся. Власе!.. Стривай!.. Гнівається!.. За віщо ж?.. Так чудно глянув мені в вічі і так глибоко пройняв тим поглядом, що аж моторошно зробилось, і мов мені заціпило! Не змогла йому нічого й сказать, немов оніміла!.. В погляді його таке щось блиснуло, від чого любо робиться на серцеві і заразом аж страшно!.. Яка я безсердечна, яка я черства, яка злюка!.. Дома розпалилась і сюди принесла отруту на язиці... Навіщо казала йому, щоб оженився?.. Яке мені діло?.. Сказала — і розгнівала його!.. Дожену його зараз і перебалакаю!.. Як же мені жаль стало В ласа!.. (Хоче бігти і зупиняється.) Серце так стисло, аж коле в грудях!.. Ох, як мені жаль тебе, Власе!.. (Хутко пішла.)
Завіса.
КАРТИНА II
Сад. В глибині кону баркан з хвірткою. За барканом далеко видко село; на першім плану ґанок будинку.
ЯВА 1
Кіндрат Антонович і вчитель ідуть до будинку.
(Продовження на наступній сторінці)