Старшина. Такого коліна люде, а нікоторої образованості!
Роман (однявши пляшку у Самрося, пха його). Геть, п'яне барило!
Самрось. Не хочеться тільки заходжуватись…
Роман. Не хвались!
Настя. Ой Зіню, душко моя, як же таки так?
Зінька. Мовчіть, мамо! До серця доходе, все виявлю, все!.. Привселюдно виявлю!..
Настя. Господь з тобою, моя дитино!
Писар. Ну, мир! З чортзна-чого неприятності! Роман Сафронович, подайте друг другу руки — і амінь!
Роман. Ви що тут за мировий?
Писар. Я по-родственному!
Роман. Під три чорти!
Настя. Ну-ну, ти, болване! Це мій гость!
Роман. То й цілуйтеся з ним.
Настя (з ляком). Що?
Самрось. Сказав би я тобі слово!..
Роман. Відкашляйся, коли в горлі застрягло!
Самрось. Аз-буки-буряки, печеная редька!.. Тьху на твою вченість! (Пішов).
Старшина. Ходім, ходім!.. Люде образовані, а таку необразованість заводите, нікоторої прибавки!.. Краще потанцюємо кандреля.
Писар. Отлічно! Акціос!.. Братєц будуть ваш візовой… Амбажуйте мою мамашу. Пішли.
Роман. Коли вже я злишуся цього гармидеру?
Зінька. Знов оборонив? А я не дякую, бачиш, яка я незвичайна?
Роман. Покинула б ти Самрося абощо; чи куди-небудь втекла б від нього!..
Зінька. Втечу від людей, тільки від себе не втечу.
Роман. Яка ти, сестро, безталанна!
Зінька. Мовчи! Боляче!.. Іди геть з очей!.. Роман, похилившись, пішов.
Ох, і жалю ж мій, жалю, тяжкий не розмаю!.. (Заломила руки). Ох, як тяжко-важко!..
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
Село. Посередині кону хата Степана Реви, котра виходить причілком до авансцени. Далі город, тік, садок і т. п.
ЯВА 1
Степан (сидить на призьбі). Що то, подумаєш, весна: сонце світе ясно та ласкаво і наскрізь пронизує тебе теплом; жайворонки щебечуть… Вже, либонь, скоро й соловейко затьохка?.. В полі хлібець людський зеленіє, а на панському почав рунитись: інша справа й спроможність, то й хліб кращий. Як вдивишся, що як та царина зеленіє, то ніби чуєш, що й кістки в тобі починають лускотіти, неначе почувають, що ось-ось прийде їм невгавна робота… Весна-красна! (Глянув вгору). Сонечко на полудень звернуло і, мов те дівча молоде, усміхається; і сам, дивлячись на нього, несамохіть усміхнешся.
ЯВА 2
Харитон і Юхим виходять з своєї хати.
Харитон. Я тобі дам нову кухвайку! Це прямо розбой, калавур!.. Хоч з села втікай; збирай збіжжя та й їдь на Амур!..
Юхим. Що ж, тепер тільки й погуляти: уосени візьму жеребка, тоді я царський, а не ваш; тоді мені вашого нічого не треба.
Харитон. Де ж я тобі візьму грошей, де?
Юхим. Мало де? Позичте!
Харитон. Напозичався вже по саму зав'язку!
Юхим. Тепера промеж парубків ходять двірські кавалери: лакей, кучер, повар, машинистий,— співають городських пісень. Може б, і я якої навчився? Як же ж я, хазяйський син, та піду у свиті, щоб мене підняли на глум? Дайте вашого дзигзета або руб серебра на ситцеву рубашку!
Харитон. Це ти мені хочеш засліпити очі? Мабуть, кортить тебе у "заборонку"? Програв на перший день празників два злоти?
Юхим. Програв якраз!.. А ви не грали?
Харитон. Так я ж виграв! Аж тринадцять копійок виграв… Бо я всі карти наскрізь бачу, знаю, коли можна замирити… Чорт не видав, завели моду у "заборонку" грати!..
Юхим. Як з таким батьком, то краще на гілляку!
Харитон аж одскочив.
Степан. Що, сусіде, легко слухати від сина таку промову?
Юхим (убік). Ну й чого та бормота раз по раз чіпляється?
Харитон (до Юхима). Та я тебе!.. (Присікується до нього).
Степан. Та візьми його за чуба!
Юхим. Овва!
Харитон (скида жакета і віддає Юхимові). На, подавися ним!
Юхим хутко зодягся й пішов.
Що ти вдієш з ним?
Степан. Чув пісню, що каже:
Ой мамцю моя,
А я доня твоя,
Було б мене вчити-бити,
Як маненька була!
Харитон. Він, сказати, тепера вже не мій, а царський!
Степан. Намацав одне слово: "Він царський!" А ми чиї? Доки дома, він твій, а піде в службу,— буде царський! Повернеться з служби, знов не чий же буде, як твій. Треба дітей дома вчити, то вони і в царській службі шануватимуться!
Харитон. Як його вчити? Таке розпутство завелося!
Степан. Змалку-лозиною та батогом, а тепер вже й дубина не поможе.
Харитон. Ну, така роззява мій Юхим! Як я, дак я всі карти наскрізь бачу! Інший хвабриться, з маненьким козирьом жене… А я оце думаю кинутись до мирового. Помилуйте! Знаєте, купив я своєму Юхимові хвинельову кухвайку, сказать, достометну німецьку! Аж любо було глянути на нього: панич! одним лицем панич! Ну, вже й чортова роззява!.. Пішли ми у церкву на страсть! Ото ж як вже дочитували дев'яту чи десяту ванголю… Ба таки десяту, бо я вже дев'ять пуп'янків наліпив на своїй свічці. Звичайно, почали люди куняти,— сказать, народ потомлений! — дехто вже хріп, інший носом клював… Зашкварчали чуби і почали шмалятиною тхнути, як і повсякчас воно бува на старость. Титар походжа по церкві та розбуркує парахвиян. Тільки що пройшов повз нас, ще до когось промовив стиха:
"Що ви, спати в церкву поприходили, свинота!.." Соломія Гаврикова стояла позад мого Юхима, задрімала, псявіра, та й притулила свічку до Юхимової кухвайки: геть спина так і зотліла!.. Хіба на це є закон, щоб руб сімдесят три копійки як у воду жбурнути?
Степан. На кого ж ти скаржитимешся мировому?
Харитон. На неї! Яке вона має положеніє палити чуже добро? Дай їй путивочку, вона й хату мені спале!.. Таке розпутство!..
Степан. А хто ж і заводе те розпутство, як не ми самі? Гедзети, плюндрі, чоботи, бляшками та цвяшками обліплені!.. Ну, чи пристала ж така одежа до чорної роботи?
Харитон. Коли ж дивишся, як другі, то й собі потрапляєш…
Степан. Не біжи за прудким, коли певен, що не доженеш; скільки ворону не квітчай у павине пір'я, а нарешті вона таки зостанеться вороною — чув?
Харитон. У гедзеті якось акуратніш! В городі, на базарі, то вже кожен тобі каже: "Поштенний!" А як напнеш сірячину — "Ти, мужик! Хамло! Мазепа!.."
Степан. Видко пана по халявах. Ти ж мужик і є?
Харитон. Та… Ну, все ж таки… І скажіть, на милость божу, що воно за знак, що дощу нема?
Степан. Доведуть людей гедзети та бляшки до злиднів.
Харитон. Тепер би, празниками, саме б йому йти! Щодня хмариться, супиться, а не йде!.. Ото відьми так починили?
Степан. Чи буде дощ, чи не буде, а ти таки не вважаєш на врожай, синові купив гармонію?
Харитон. Купив, за два з половиною, з дзвінком!.. Ну й ловко ж він гра "бариню"! Ви не чули? Звичайно, він вже царський!..
Степан. Розпутство, розпутство!..
Харитон. Та що ви все гарчите? Ну, а скажіть: як воно мусить бути? Ви ж читаєте того… псалтиря, що там воно показує?
Степан. Там багато не про нас писане.
Харитон. Сказать так: ми бачимо вгорі — небо, а під ногами — землю! Ну, а що там вище або нижче, чи втнемо ми своєю головою?
Степан. Думаєш, що земля не дає нам пораду? Як щиро помолишся та припадеш до неї, то й чуєш, що вона таки промовля до тебе… Тільки ми недоумки — нерозсудливі, незугарні зрозуміти сієї поради.
ЯВА 3
Ті ж і Роман.
Харитон (побачив здалеку Романа). Ото ж і Роман Жлуденко? Він, він!.. Куди це простує? (Гука). Сохронович, куди бог несе?
Роман (підходить). Христос воскрес! З празником!
Харитон і Степан. Воістину!
Харитон. Куди це?
Роман. Кожен свого шука. До ваших парубків прийшов, дома занудився.
Харитон. Навряд чи здибаєш їх! Де-небудь по кручах у "заборонку" грають; бо в селі не можна, урядник велів соцькому забороняти!
Степан. Присядь, парубче, та побалакай з нами. Чи, може, куди хапаєшся?
Роман (сіда). Прихапок, як і вхапок: лизнув — не вхопив, сьорбнув — не наївся!.. Де люде, там і розмова; а де розмова, там і розум… (Помовчав). А ви ж про віщо тут балакали?
Степан. Та… Переливаємо з порожнього в те, що без клепок. (Сміється). Пустословимо!
Роман. Коли б з кожного слова виростало діло, то не було б слів, а саме діло.
ЯВА 4
Кирило, Пилип, Свирид і ще деякі люди, проходячи вулицею, шапкуються.
Кирило. Кажу вам, що нема, нема! То все брехня! Нема: ні Лондуму, ні Парижу!.. Тільки є Питербург, бо там цар живе; та Київ, бо там мощі святих!.. (Побачивши Романа). Вже тут той мудрій, що ще молоко не обсохло на губах!.. (Пішов).
Роман. Дід Кирило знов розказував якийсь сон?
Степан. Такому старому то й не диво.
Пилип (підходить). Про нього, либонь, вже й на тім світі забуто.
Свирид. Ні, там на нього пайок іде.
Пилип. Началники наші розгулялися: ціла юрба гостей набігла до старшини,— з дзвінками, з талабончиками, з музиками!..
Роман. Це вони тільки що вибралися від нас.
Свирид. На те вони й пани, щоб панувати.
Роман. Хто ж їх панами настановив, як не ви? Хіба старшину на те вибирають, щоб він п'янствував та зневажав мирян?
ЯВА 5
Ті ж і Денис.
Денис (під чаркою). А що, коли б оці слова та урядникові в вуха?
Степан. Що це ти, неначе злодій, підійшов крадькома! А де ж твоє "з празником"?
Денис. Хоч і не треба!
Роман. Може, я не правду кажу?
(Продовження на наступній сторінці)