1 А р і й (помер 336 р.) — александрійський священик, основоположник релігійної течії аріанства, яке церква визнала єрессю.
2 Святополк Окаянний (бл. 980-1019 рр.) — руський князь, що в усобній боротьбі за престол убив своїх братів Бориса, Гліба, Святослава. Убитий Ярославом.
3 Ахав (917-895 рр. до н. е.) — ізраїльський цар, що ввів культ Ваала і Астарти, засуджений у релігійних книгах.
С в і ч к о г а с
(не підводячись, добродушно).
Та годі-бо акафіста 4 читати,
А то ще горло з крику заболить.
Хильни-но краще чару в добрий час.
Адже ж весілля — то коли ж і пить.
(Наливає срібну чару і простягає Сильвестрові).
4 Акафіст — церковна хвалебна пісня-молитва.
С и л ь в е с т р
(в гніві).
Та як ти смів подумати, проклятий,
Що я, монах і княжий духівник,
З тобою буду чаші вихиляти,
Немов я сам безбожний єретик!
С в і ч к о г а с
О боже ж мій... Для чого глум і чвара?
Ну, вип'ю сам.
(П'є).
Ех, отче, то хіба
Я єретик, що вип'ю зайву чару?
Така уже, мабуть, моя судьба...
Був свічкогас, монах, списатель книжний,
Перехилив... іди свиней пасти...
Покривдили... не міг цього знести
І став варягом чудом дивовижним...
Багатий... вільний... цілий світ пройшов.
Але в душі нема спокою знов!
(Схлипує).
Не можу я! Не хочу мандрувати!
В оцих шовках... Який я там варяг!
Стужився я за цвітом рути-м'яти,
За Києвом знудився у сльозах...
Ладен я свині пасти в цих ярах,
Ладен свічки гасити по церквах,
Ніж рицарем вельможним і багатим
Розкошувати по чужих краях!
С и л ь в е с т р
(розчулений).
Добро, мій сину. Не сумуй, зажди.
Подумаєм, як нам з тобою бути.
Хто вип'є раз дніпрової води,
Тому ніколи Київ не забути,
Хоч би в яку забрався далечінь.
Благослови господь тебе святий
І нині й присно... хоч і дурень ти...
П'яниця ти... во вєки вєков, амінь.
Благословляє Свічкогаса, який встає і поштиво цілує йому руку. Сильвестр виходить.
С в і ч к о г а с
(сам, знову сідає на лаву).
О боже ж мій! Як важко вибрать шлях
Серед шляхів поплутаних усіх!
Все крайності — розбійник чи монах.
Пиши книжки або свиней паси.
А іншого не жди і не проси...
(Замислився).
ІІ
З-за дерев виходить Журейко. Він у рибальському одязі, єдиною ознакою його мандрування є пов'язана шовковою хусткою голена голова і засмагле обличчя. Поверх рибальського одягу він закутаний
в легку чорну кирею-бурнус 1.
1 Кирея-бурнус — довгий з вовняної тканини плащ з капюшоном.
Ж у р е й к о
(тихо до Свічкогаса).
Гей, Фоко!
С в і ч к о г а с
Хто це? боже мій, це ти!
Чого ти знов, безумче, в зашморг лізеш!
Насилу в квітні удалось втекти,
То щоб тепер потрапити в заліза.
Тікай мерщій.
Ж у р е й к о
Не поспішай, монах,
Не можу без Милуші я тікати.
Іди поклич її до мене з хати.
Я зачекаю тут, в оцих кущах.
С в і ч к о г а с
Опам'ятайся! Знов поклявся князь
Тебе скарати...
Ж у р е й к о
Смерть приходить раз.
Іди, кажу!.
С в і ч к о г а с
Та хоч сховайсь, упертий.
Іде в галерею.
Ж у р е й к о
(сам).
Не властен князь в моїх житті і смерті,
І каменщик згодиться ще йому.
І не в одну хвилину вирішну...
Входить хмурий і задуманий Ярослав. Журейко відступає в тінь.
Ярослав
(про себе).
Всю ніч мене страшні гнітили сни,
І цілий день нудьга стискає груди,
Немов судьба мене востаннє судить
За всі мої чесноти і вини...
Ж у р е й к о
(про себе).
Не владен князь вперед пізнати ходи,
Куди і як вони його ведуть,
Але як вірний буде він народу,
То зрештою натрапить вірну путь.
Я р о с л а в
(про себе).
Про що мені віщує ця тривога?
Чия рука... Якого духа злого
Знов підняла на мене божий бич...
Тінь Святополка бачив я цю ніч...
Казав мені він реготом пекельним —
А що, коли б у січі тій смертельній
Не ти, а я на Альті подолав?
То як би нас народ тоді судив?
Обидва ж ми одного лігва вовки,
І руки в нас обох в крові братів...
Мабуть, назвали б мудрим Святополка,
І окаянним звався Ярослав...
Невже це правда?
Ні! Брехня! Здолав
Я ворогів не для своєї слави,
А щоб з'єднати Руськую державу
І запровести спокій на землі.
А він чужих покликав королів
І був ладен всю Русь пошматувати,
Аби собі вінець князівський взяти.
Тому народ і допоміг мені,
А не йому в смертельній цій борні!
(Проходить).
Ж у р е й к о
(про себе).
Збентежена й смутна його душа,
Але дарма... аби вперед рушав.
Вбігає схвильована Милуша й кидається до Журейка.
Ж у р е й к о
Милушо! Рідна!
М и л у ш а
Ладо, любий мій!
Ж у р е й к о
Голубко люба! Зіронька ясна!
О, як же я стужився за тобою,
Бідняточко, в землі отій чужій!
М и л у ш а
А я ж бо як! Не знала я спокою
Ні вдень, ні вніч. Замучена, смутна,
Блукала скрізь, а як тоді пізнала,
Що ти був тут, що я пережила,
Коли тебе по всіх ярах шукали!
Тікай-бо, любий!
Ж у р е й к о
Так. Пора прийшла.
Готове все. Мій човен на Дніпрі
Чекає нас — збирайся, до зорі,
Цієї ж ночі рушимо ми в путь!
М и л у ш а
Як до зорі! Не можу я збагнуть...
Покинуть все... домівку, батька, Київ,
Могили рідні...
Ж у р е й к о
Вибирай сама.
Зі мною там нове життя зоріє,
А тут лише могила і тюрма.
У мене там в рясній Тьмутаракані
Своя господа, власная земля,
Свій корабель, на ньому в полюванні
За здобиччю по морю я гуляв...
То як же ти не хочеш вільну долю
З твоїм коханим зараз розділить!
М и л у ш а
Ой лишечко... Не можу ж я без болю
Покинуть Київ... Не спіши.
Ж у р е й к о
В цю мить
Рішати треба... Далі буде пізно.
М и л у ш а
Зажди хоч день. Піду до князя знов,
Благатиму... невже лишать вітчизну,
Могили... батька...
(Плаче).
Ж у р е й к о
Ось твоя любов!
М и л у ш а
(схоплюється).
Зажди, благаю... хоч одну цю ніч!
Ж у р е й к о
Гаразд, зажду. Я буду тут. Поклич,
Коли мені захочеш щось сказати...
А щоб тебе покликати із хати,
Я пугачем три рази закричу.
М и л у ш а
Прощай, мій любий, обережним будь,
Навколо варта... можуть-бо почуть,
Цілує його й тікає. Журейко зникає в кущах.
ІІІ
Стемніло. За аркадами заясніло світло і видно, як через усю галерею проходить весільний похід: дівчата в білому з золотом вбранні, з запаленими свічками в руках, Гаральд і Єлизавета, дружки.
В сад виходить Микита. Він сідає на мармурову лаву, похиливши голову на руку.
Д і в ч а т а
(співають).
Із нашого саду ми хмелю взяли,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлі!
Курили ми ладан і сипали хмель,
Ой ладо, ой лада, з'єднає вас Лель 1,
З'єднати коханих вінок ми сплели,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлі!
1 Лель — бог кохання.
М и к и т а
(сумно дивлячись на похід).
Чудовий спів кохання і життя
Звучить мені як пісня погребальна
Безумних мрій, що їх без вороття
Я поховав навік в цю мить прощальну.
Прощай, моя зоря... ніколи на путі
Тобі я не ставав ні тінню, ні докором.
Іди й тепер шляхом своїм прозорим,
Нехай ніхто його не замутить...
А я клянусь зректися мсти і зла,
Щоб тільки ти спокійною була.
(Похід проходить, пісня помалу затихає).
Свічки і спів розтанули у тьмі,
І згасло світло на шляху моєму...
І хто ж його тепер освітить...
До лави нечутно підходить Джема — та сама італійська дівчина, що несла помаранчі. Тепер вона в звичайному одязі. Вона схиляється до ніг Микити і цілує йому руку.
М и к и т а
(здригнувшись).
Джема!
Д ж е м а
(ніжно).
О, не сумуй, сеньйоре любий мій...
Я знаю, ти кохаєш королівну...
Забудь її... і серця не гніти...
Тобі ж бо з нею щастя не знайти...
М и к и т а
Встань, дівчино! З тобою ми нерівні...
Іди собі.
Д ж е м а
О, не жени мене!
Не проганяй од себе бідну Джему,
Не однімай це щастя чарівне —
Тебе кохати палко і таємно...
М и к и т а
(здивовано).
Опам'ятайсь, безумна! Я монах!
Д ж е м а
(не випускаючи його рук).
Неправда це! Ти не монах... Я знаю...
Великий ти сеньйор в своїх краях,
Лиш серця жар під рясою ховаєш...
Мене малу ще научила мати,
Як суть людей укриту пізнавати.
В твоїй душі я бачу гнів і месть,
А на чолі — сеньйорів горду честь...
Ти, мабуть, князь...
М и к и т а
Мовчи! Важкий тягар
Поклав мені на плечі долг суворий.
О, якби міг позбутись я примар,
Які за мною йдуть слідом з докором!
Дивись... і зараз... бачиш... вже прийшли.
Іди собі... залиш мене.
Д ж е м а
Не треба!
Я прожену примари всі страшні,
Я поцілую... пригорнусь до тебе.
М и к и т а
(м'яко).
Іди від мене... вирішить ця ніч
Мою судьбу... іди... прощай.
Д ж е м а
(раптом оповиває його шию руками і цілує).
(Продовження на наступній сторінці)