Я р о с л а в
Да буде так. То розв'яжіть його
І хай заплатить вісімдесят гривен —
Подвійну виру.
В натовпі глухе ремство.
Ж у р е й к о
(хмуро).
То неправий суд.
Я р о с л а в
Ти, каменщик, коли будуєш церкву,
Єдиний кут свій бачиш, я ж усю
Від самого підмурка до хреста.
Варта розв'язує Турвальда.
Га р а л ь д
(кидає йому великий гаман з золотом).
Не вартий ти помилування, дурень!
Принцесі дякуй за своє життя. Плати вину!
Слав'ята і Ярун відлічують гроші і дають Людомиру.
Т у р в а л ь д
(випростується з дурним сміхом).
Тепер, ха-ха, я вільний.
І дівку цю я золотом купив!
(Хапає в обійми Милушу).
Вона моя!
Ж у р е й к о
(кидається до нього),
То пропадай же, клятий!
(Вражає Турвальда ножем, той падає).
Я р о с л а в
(в страшному гніві).
Держіть його!
Але Журейко зник у натовпі. Гаральдові варяги кидаються, вихопивши меч, на Людомира й Милушу.
Гей, рицарі, до зброї!
Рубайте всіх!
Але Микита з силою відштовхує перших двох варягів.
М и к и т а
Геть прокляті заброди!
Варта й юрба будівників миттю відтісняє й обеззброює варягів. Шум стихає. Єлизавета горнеться в сльозах до Ярослава.
Я р о с л а в
Ось бачиш, люба доню, мудрий лад
Не насадити кроткими руками,
Немов троянд і лілій тихий сад.
Як дикий ліс мотиками, роками
Державне поле треба корчувать,
Щоб виросла на ньому благодать.
Да буде мир! І богом я клянусь,
Що кожного вразить моя сокира,
Хто збаламутить Київ наш і Русь,
Хто осквернить насильством справу миру,
Як каменщик, що оголив ножа,
Коли я суд перед людьми держав.
Тепер до праці. Хай живуть навіки
Державна Русь і Київ наш великий!
Вигуки. Сурми.
Завіса.
ДІЯ ТРЕТЯ
"КВІТНЕВИЙ СНІГ"
1032 р.
Той самий лужок перед княжим замком в Києві, що й у попередньому акті. Але тепер усе: і луг, і дерева, і виступи стін, дверей та вікон замку — занесене несподіваним квітневим снігом, що випав вночі і не встиг ще ні пожовкнути, ні розтанути.
Чудовий сонячний ранок з легким приморозком. З правого боку лугу збудовано дерев'яний поміст, який зараз кілька отроків і майстрів застилають червоним сукном, інші ладнають крісла.
Біля брами стоїть, опершись на топірець, хмурий воїн.
І
З замкової брами виходить Людомир. Спинившись біля воріт, він дивиться примруженими і прикритими рукою очима на сніг і непохвальне хитає головою.
Л ю д о м и р
(до вартового).
Диви, яке! У квітні раптом сніг!
Уже весна дерева розбудила,
Уже струмки побігли по ярах
І Хоре 1 великий зняв покрови білі
З усіх полів і в зелень їх одяг.
Аж раптом сніг... не гоже... не добро.
З давніх-давен такого не чували,
Щоб сніг новий у квітні. Не гаразд...
Хіба в той рік, як Володимир князь
Старих богів повикидав в Дніпро...
(Хитає головою),
Еге.. еге... було це в рік печалі...
Ось і тепер... не гоже... не добро...
Лиш воронам це радість. Ворон кряче
На сніг новий. Бо — кажуть, прилетів
З-за моря крук, отож воно і значить:
Гаральд цей крук, і на голубку нашу
На білую... він кігті нагострив.
1 Хоре — божество у слов'ян.
З лівого боку виходять Давид і Ратибор, двоє похмурих новгородських мужів, солідно вдягнених в суконні шуби. Вони йдуть до брами, але вартовий їх спиняє.
В а р т о в и й.
Не можна в терем. Хто ви єсть?
Р а т и б о р
(суворо, басом).
Пусти.
Ми нарочиті мужі Новгородські
Давид і Ратибор.
Д а в и д
(улесливо, тенором).
Шукаєм мніха
По імені Микита. Сей монах
Живе у князя і малює книги.
В а р т о в и й
Проходьте.
Л ю д о м и р
Не люблю цих дзвонарів.
Давид і Ратибор проходять в браму.
З міста, але з правого боку, знизу через яр підіймається схвильована і задихана Милуша. Вгледівши батька, вона підбігає до нього.
М и л у ш а
Ой любий тату! Що я зараз чула!
Ходім сюди!
(Одводить його далі од брами).
Не знаю, що й робить.
Л ю д о м и р
Та що таке, що скоїлось?
М и л у ш а
На торзі
Зустріла я одного тесляра,
Який тоді з Журейком працював.
О ладо мій! Невже він повернувся?
Невже тебе побачу знову я?
Л ю д о м и р
Хто повернувсь?
М и л у ш а
Та ладо ж любий мій!
Клянеться тесля, що його він бачив,
В печерах на Звіринці десь живе,
Ховається і лиш вночі виходить.
Туди мерщій!
Л ю д о м и р
Так ось що значив сніг!
Звалився він на голову тобі.
До нього йти!.. А ти хіба забула,
Що клявся, князь Журейка покарать?
М и л у ш а
(ламає руки).
Ой лишенько! Його ще справді схоплять...
Що ж діяти? Просить князівну. Ні!
Сама піду і в ноги кинусь князю,
Адже ж Гаральд приїхав на весілля,
І, може, князь на радощах простить...
Л ю д о м и р
(хитаючи головою).
Навряд, Милуша, дуже він зрадіє,
Що люба доня вийде за поріг
І назавжди покине рідний Київ.
Коли б її затримати він міг...
Але в князів потреби, бач, не тії...
Хоч доньку жаль, але пильнуй державу.
Отак-то і звалився в квітні сніг
На голову і нам... і Ярославу...
Таке, бач, доню, діло наше...
ІІ
З-за брами чути гучні й високі звуки сурм, і з воріт виходить зміна варти.
М и л у ш а
(зі страхом).
Князь!
(Одводить батька праворуч до яру).
Хвилина мовчання, після якої в морозному повітрі чути веселий дівочий сміх. З-за брами на лужок вибігає Анна, тягнучи за руку Єлизавету. Обидві в соболевих шубках, рум'яні й свіжі від морозу.
А н н а
Та ну ж бо, ну! Чого така сумна ти?
Дивись, як гарно! Сонечко яке!
А сніг який чистенький і не м'ятий,
Яке повітря свіже і п'янке!
Як весело! Їй-бо, це краще квітів.
Весняний сніг в апрілі — це, мабуть,
Привіз Гаральд з країн тих льодовитих,
Де хуртовини цілий рік метуть!
Щасливиця! Такого мати лада!
По всій землі ім'я його гримить!
На всі моря його сягає влада,
Норвегії король! І цілий світ
Твоє ім'я з ним поряд повторяє!
Є л и з а в е т а
Оце мене і мучить і гнітить...
Подумай лиш! Од краю і до краю
Лилася кров в походах тих гучних,
І скільки жертв невинних проклинали
Моє ім'я... а це великий гріх,
Його не змить ні каяттям, ні жалем.
А н н а
При чому ж ти! Мужчини всі такі.
Їм лиш давай добичу та походи,
А що десь там чекають їх жінки, —
Байдуже їм, хоча за нашу вроду
Вони і б'ються ніби по світах.
Та не сумуй. Тепер він споважніє,
Як став король, а не мандрівний птах,
І будеш з ним в Норвегії сидіти,
Полотна прясти й колисати діти!
Є л и з а в е т а
О боже мій... покинуть рідний Київ
І рідний край... Я не знесу розлуки.
А н н а
(зітхає).
Це справді зле. Але дівочу руку
Завжди жених, де схоче, поведе,
Ох, і мене такая ж доля жде!
Адже мене король французький свата.
І як на це погодиться наш тато,
То доведеться їхати в Париж!
А це мені неначе гострий ніж!
Там ні кравців, ні крамарів путящих,
Доми холодні, вулиці брудні.
Та ще вовки десь поряд виють в хащах,
Ні хліба гарного, ні меду, ні блинів,
Не кажучи уже про кавуни.
Є л и з а в е т а
(зітхнувши).
Ласунка люба!.. Що ж мені казати!
Де я знайду чудових стільки книг,
Такі пісні, як в Києві у тата,
Що королів мудріший всіх земних.
А Київ наш — зелений і прозорий!
Дніпро широкий... кучеряві гори,
Палати білі, баны золоті...
Де ще красу подібную знайти?
І це все кинуть... Тата, отчій дім?
А н н а
Та ну-бо, годі! Годі сумувати.
Ще, може, щось придумаєм, зажди...
Пора, здається, убиратись в шати,
Твого Гаральда зустрічать. Ходім!
Ідуть повільно до брами. Милуша кидається за ними навздогін.
ІІІ
Тим часом з воріт замку виходить Давид і Ратибор в супроводі хмурого Микити, який, порівнявшись з князівнами, поштиво їм уклоняється.
А н н а
(озирнувшись на Микиту).
Чого він ходить мніхом, цей Микита,
Замість шукати долі на коні,
Як інші мужі славні і міцні?
Чи не тебе він покохав несито,
Що з горя заховав свою судьбу
І серця жар під чорний цей клобук? 1
Дивись мені! Чогось на тебе він
Скидає оком прикрим, мов полин.
1 Клобук — висока циліндрична шапка з покривалом. Носять православні монахи.
Виходять.
Р а т и б о р
(озираючись на князівен).
Хто ці дівиці? Дщері Ровоама?
Коліно нечестивого царя?
Д а в и д
(озираючись).
Ушей тут много зайвих і чужих,
То потечемо лучше на Подольє
В подвір'я наше, поговорим там.
М и к и т а
Ні, зараз я невільний, бо наряд
Мені дав князь і нехтувать не можу.
Д а в и д
То сядьмо тут.
Струшує сніг на лавці біля статуї лева й сідає.
Р а т и б о р
(сідає поряд).
Нам дивно чути, брате,
Що сам себе невільним ти зовеш,
Що служиш ти, виходить, супостату
І нечестивих уряди блюдеш.
(Продовження на наступній сторінці)