«Москаль-чарівник» Іван Котляревський

Читати онлайн п’єсу Івана Котляревського «Москаль-чарівник»

A

    ДІЙОВІ ОСОБИ:
    Лихой — солдат.
    Михайло Чупрун — селянин.
    Тетяна — його жінка.
    Финтик Каленик Кононович — писар з города,
    приїхав на село.
    Діється в хаті у Чупруна.

     

    ЯВА І

    Тетяна і Финтик сидять за столом в українській хаті. Перед ними пляшка з медом і склянка.

    Тетяна. Ви-бо, паничу, не пустуйте, — сидіте смирно.

    Финтик. Что ж я роблю, любезная Тетяно? Я, кажется, то есть из благопристойности не выхожу.

    Тетяна. Уже ви із своєї благопристойності чи виходите, чи ні — до того мені мало діла; тільки знайте:

    язиком, що хочеш, роби, а рукам волі не давай.

    Финтик. Ах, батюшки мои! Сколько я об'яснял жарчайший пламень любви моей к тебе! Но ты все не догадуєшся, до чего мои ежедневные к тебе учащения относятся? Ей-ей, до того, чтобы насытиться твоим лицезрением, насладиться гласом уст твоих и возлобызати розы губ твоих!

    Тетяна. А я ж хіба бороню ходити до мене, хоть би і не годилось вам так учащати? Бороню на себе дивитись, розговорювати і баляси точити? А цілуватись — вибачайте: це вже не жарти... А знаєте, що я вам скажу? Лучче, якби ви заспівали.

    Финтик. Що-то сегодня голосу у меня нет. Вчера был у Епистимии Евстафиевны да, выпивши чашку воды и две чашки с настойкою, вышел на двор и на открытом воздухе сквозный ветер захватил шею и грудь, а теперь и дерет в горле. (Кашляє).

    Тетяна. Та нуте лиш перестаньте кородиться. Випийте кубочок меду, то горло і прочиститься.

    Финтик (наливає й п'є). Якую ж пісню заспівати?

    Тетяна. Яку зумієте. Чи у вас же їх трохи єсть! Будто ви в городі перед панночками не співаєте!.. Нуте лиш!

    Финтик Хіба-разві эту? (Наспівує самий голос пісні, тоді одкашлюється й співає).

    Тобою восхищенный
    Признаюсь пред тобой,
    Что, быв тобой плененный,
    Не властвую собой.
    Ты суд мой и расправа,
    Ты милый протокол,
    Сердечная управа,
    Ты повытье и стол.
    Дороже ты гербовой
    Бумаги для меня;
    Я в самый день почтовый
    Вздыхаю от тебя.
    Перо ты лебедино,
    Хрустальный каламарь!
    Прорцы словцо едино —

    И я твой секретарь.

    Тетяна. Чудна ця пісня! Та й які ви здаєтесь чудні, як співаєте! Мов несамовиті... Мені аж сумно стало.

    Финтик. Ах, эта песня весьма бойкая! Она моего сочинения. Тут очень-весьма нежно об'ясняется любовь со всеми воспалениями до милой персоны.

    Тетяна. Та нехай їй цур, тій персоні з воспаленієм! Заспівайте пісню без запалу, і щоб не махали руками, і не витріщали страшно очей.

    Финтик. Ей, не знаю, какую еще пропеть в твою угодность. Знаєш ли, прекрасная Татьяне, — заспіваймо обоє! Я окселентувать буду, а ты дишканта пой.

    Тетяна. Я не потраплю з вами співати, а може й пісні такої не знаю, яку ви знаєте.

    Финтик. Славні пісні, например: "Склонитеся, веки", "С первых весны", "Все забавы", "То теряю", "Не прельщай меня, драгая!", "Почто, ах, не склонна"... Не знаешь ли из сих какой?

    Тетяна. Ні, ні одної не знаю, а ви знаєте "Ой, не відтіль вітер віє"?

    Финтик. Знаю трохи-немного.

    Тетяна. Ну, заспіваймо цю, коли хочете. Ви беріте товще, а я тонше, та не спішіте. Глядіте ж, повагом співайте.

    Финтик. Добре, хорошо...

    (Співають).

    Ой, не відтіль вітер віє, відкіль мені треба;
    Виглядаю миленького з-під чужого неба.
    Скажіть, зірки, скажіть, ясні, де він проживає?
    Серце хоче вість подати, та куди — не знає.
    Коли вірно мене любить, то йому приснюся:
    Хоть і сонний, угадає, як за ним журюся.
    Скажіть, зірки..
    Нехай нашу любов згада, наше милування;
    Нехай має в чужій землі добре пожинання.
    Скажіть, зірки, скажіть, ясні, де він проживає?
    Серце хоче вість подати, та куди — не знає.

    Тетяна. Тепер, може, час вечеряти вже. Я справила вечерю за ті гроші, що ви вчора дали, та вам же далеко і додому йти.

    Финтик. Рано еще. Мені очень-весьма не хочется з тобою розставатись.

    Тетяна. Е, не хочеться! До мене швидко поприходять дівчата на вечорниці прясти, то нехороше буде, як вас тут застануть.

    Финтик Я не усматриваю тут нічого нехорошого. Позволь, безподобная Тетяно, і мені остатись на вечорницях!

    Тетяна. О, цього-то не можна! На мене богзна-чого наговорять. Ви й так щось дуже підсипаєтесь. Коли б і це даром минулось! Ви знаєте, що я замужня жінка.

    Финтик. Так що ж! Хіба-разві замужней не можна любити?

    Тетяна. Запевне, що не можна. То-то ви, учені та письменні, які ви лукаві! Буцім і не розберете, що гріх і що сором! Нехай уже ми, прості люди, коли і простудимось іноді, то нам і бог вибачить: а вам усе відомо, — за те вам буде сто погибелен! Та ви ж іще вмісто того, щобдругих поправляти, сами замишляєте лукавства і ні одної години не пропустите, щоб підвести кого на проступок.

    Финтик. Быть не может!.. Мы кого любим, того і поважаєм.

    Тетяна. Неправда ваша! Ви сами, Каленик Кононович, кажете, що мене любите; а для чого мене любите? Знаю всі ваші замисли і який у вас нежить. Тільки то вам горе, що не на плоху наскочили. Я боюся бога і люблю свого чоловіка, як саму себе. Я шаную вашу паньматку, — або, як ви кажете, матушку, — то і вам через те спускаю, що ви в'яжетесь до мене. Коли у вас єсть що мерзенне на думці, то викиньте з голови, бо після буде сором. Я дивуюсь вам, що ви приїхали додому для матері, а ніколи дома не сидите.

    Финтик. Мне скучно сидеть дома и заниматься с матушкою. Она такая простая, такая неловкая, во всем по-старосвітськи поступает; рано обедает, рано спать ложится, рано просыпается, а что всего для меня несноснее, что в нынешнее просвещенное время одевается по-старинному и носит очіпок, намітку, плахту и прочие мужичие наряды.

    Тетяна. І ви бога не боїтесь так говорити о своїй рідній? Хіба родителів почитати треба за їх одежу! Хіба не треба її уважати уже за те, що вона стара і старосвітських держиться обрядів?.. От які тепер синки на світі!

    Финтик. Да для чого ж ей упрямиться?.. По крайней мере, хоть бы оделась по-городскому ради сына такого, як я. Ты видишь, как я одет. Можно ли мне смотреть без стыда и не закрасневшись назвать матушкою просто одетую старуху? Ежели бы мои товарищи и друзья повидеди меня с нею вместе, я сгорел бы со стыда по причине их насмешек.

    Тетяна. Гріх. вам смертельний таким сином бути! Яка б мати в.аша.не була, но все мати. Вона ж у нас жінка добра, розумна і поважна; а що себе веде попросту, цього вам стидатися нічого. Ви думаєте, що паньматка ваша вже й гірша од вас затим, що ви письменний, нажили якийсь чинок, що одежа коло вас облипла і ви причепили, не знаю для чого, дворянську медаль? Та вона ж вас родила, вигодувала, до розуму довела: перше до дяка оддала вчитись читати, а після до волосного правленія писати. Без неї, може б, ви були пастухом, вівчарем або й свиней пасли...

    Финтик. Пустое! Фрашки! Я — ветвь масличная от грубого корня. Іосиф во Египте сделался любимцем царя, и старый Іаков, отец его, должен был смиритися пред ним.

    Тетяна. Отак наші знають! Ви себе рівняєте з Іосифом? Далеко куцому до зайця!.. Наш піп говорить, що Іосиф тим і щасливий був, що батька свого шанував і почитав по богові первого, а такий син, як ви, наведе на себе од бога немилость, а од людей проклятіє. Побачите, що вам буде за вашу гордість і неповагу до матері!

    Финтик. Ничего, ибо я прав. Надобно сообразоваться времени и по оному поступки и чувства свои располагать.

    Тетяна. Тільки не до родителів. Я не знаю, як вас терплять на службі? Мені здається — хто презирає рідних своїх, на такого ні в чім положитися не можна, нічого не можна на його повірити, і такий єсть осоружніший між людьми, як паршива вівця в отарі.

    ЯВА II

    Ті ж і солдат

    .

    Солдат (напідпитку, входить до хати й кричить). Здравствуй, хозяин. Я — твой постоялец. Давай угол, да на ужин курицу, да нет ли и лавреников?

    Тетяна. Хазяїна нема дома.

    Солдат. Все равно. А это кто с тобой?

    Тетяна (несміливо). Це?.. Це... губерець!.. (Набік). Що йойу казати?.. Цей мій родич.

    Солдат. Все равно... (Набік). Врет баба... Ну, когда он твой родня, што ж он так оробел?

    Финтик. Хто, я?.. Нет, то есть... (Боязко). Я... я губернский родич, то есть, сей хозяйки. Да тебе... вам, то есть, какая до того нужда?

    Солдат. Мне какая нужда? Да знаешь ли, кто я? (Удає сердитого. Співає).

    Меня зовут — Лихой,
    Солдат я не плохой
    И храбрости палата.
    Хоть с места — докажу,
    В капусту искрошу
    Тебя, чернильна хвата.
    Ну, стой, не шевелись!
    На вытяжку! Бодрись!
    Гляди повеселее!
    А то-те карачун,
    Бумажный ты шалун, —
    Вмиг будешь почестнее.

    (До Тетяни. Бере її за плече й підводить до Финтика).

    И ты марш под ранжир!
    У вас один мундир,
    Вы храброго десятка.
    Вас буду я пытать:
    Должны вы мне сказать
    Всю сущу правду-матку.
    (До Финтика). Ну, кто ты? Отвечай!
    Финтик (боязко співає).
    Почтеннейший служивый,
    Даю ответ правдивый:
    Я есмь полиции писец.
    Солдат. Зачем же здесь ты, сорванец?
    Финтик (боязко).
    Ей-богу, невзначай
    Зашел я до суседы
    Для дружеской беседы.
    Солдат (до Тетяни). А ты что запоешь?
    Тетяна. Ось послухай! (Співає).

    (Продовження на наступній сторінці)