«Москаль-чарівник» Іван Котляревський

Солдат (сміється). Чево ж вы испугались? Я вам зла не сделаю: оно мне запрещено, а только могу добро сделать.

Тетяна. Та як же? Не своїм духом?

Михайло. Може, накладаєш з тим, що живе в болоті?

Солдат (сміється). Что вам до тово? Вы ничево не увидите и не услышите, что б могло вас перепугать или повредить.

Михайло. А що, жінко? Я не боюсь нічого. (Підморгує, що не вірить солдатові).

Тетяна. Та й про мене. Вже коли його (показує на солдата) не боюсь, то друге мені байдуже.

Солдат. Харашо. (Прибирає поважного вигляду). Сказывай, хозяин, как тебя зовут?

Михайло (неспокійно). Мене?.. Мене зовуть Михайло Чупрун.

Солдат (до жінки). А тебя? Тетяна. Адже ти чув? Тетяна Чупрунка.

Солдат (виймає шомпол, махає над головою й робить усякі знаки в повітрі). Тепер слушайте! (Співає).

Ну, знай. Чупрун,
Что я — колдун,
Ворочаю чертями
И самим сатаною
Командую, дружок!
Он служит предо мною,
Как маленький щенок.
Что прикажу, все здесь родится:
И пить, и есть, и веселиться
Мы примемся сейчас:
Зажмурьте правый глаз,
Скажите громко: шнапс!
Михайло і Тетяна (разом). Шнапс!

Солдат. Только и нада. Поди ж ты, хозяйка, в тот угол, там найдешь бутылку с славной запеканкой. Бери ее смело, принеси и поставь на стол, а после подай чарочку. Тут-то мы себя и покажем.

Тетяна. Я боюсь і з місця поступиться!

Михайло. Чого ж бояться, божевільна? Адже ми тут в хаті.

Солдат. Поди, хозяюшка, не бось, поди!

Тетяна (йде боязко до показаного місця, знаходить свою горілку і скрикує, буцім злякавшись). Ох!

Михайло. Чого ти? Піп там таке?

Тетяна. Ох чоловіче! .Далебі, пляшечка з горілкою!.. Це справді, чи не той, що — не при хаті згадуючи?..

Солдат. Полно блажить, хозяйка! Подавай-ка скорей сюда! Вот мы ее без страха отведаем.

Тетяна приносить горілку, ставить на стіл і подає чарку.

Солдат (наливає горілку). Здравствуй, хозяин с хозяйкой! (Випивши, наливає й подає хазяїнові).

Михайло. Жінко! Мені щось моторошно. Чи пити, чи не пити?

Тетяна. Про мене, як хочеш. Адже служивий випив і не здригнувся.

Михайло (бере чарку). А смачна дуже?

Солдат. Знатная запеканочка! Дай бог здоровья тому, кто ее смастерил.

Михайло хоче пити. Жінка здержує його.

Тетяна. Перехрести перше.

Михайло (до солдата). А можна'перехрестити?

Солдат. Не только можно, да и должно.

Михайло (хрестить і випиває разом, потім виявляє здивування та. задоволення). А!..

Солдат. Какова?

Михайло. Та я зроду не пив такої міцної. А налий іще!

Солдат. Погоди, хозяйку прежде попотчую. (Наливає).

Тетяна. Я горілки не п'ю, а чарівної й подавно.

Михайло. Та хоть покуштуй, щоб знала, який смак!

Тетяна. Далебі, боюсь. Може, це така, — як вип'єш, то...

Солдат. Пей, не бось! Право, добрая водка!

Тетяна пригубила, — морщиться, здригається й ставить на стіл.

Солдат. Ин поднеси нам, хозяюшка.

Тетяна (з досадою). От, не видали! Буду їх частувати!.. Вип'єте, коли схочете, й самі.

Солдат. Экая спесивная! (Набік). Будешь посговорчивее. (Випиває й потім підносить хазяїнові).

Михайло (вже напідпитку). Служивий! Чи твоя рушниця стріля?

Солдат. Простачина! Зачем же солдату и ружье, ежели оно будет неисправно? Да тебе на что это?

Михайло. Бо і я умію мітко стріляти!

Солдат. Где тебе стрелять! (Наливає й дає хазяїнові). Ну-ка, выстрели из этова ружья.

Михайло. Та то таки із сього, а то із твого хочеться стрельнути. (Випиває).

Солдат. Изволь. (Наливає й п'є). Давай я заряжу. (Виймає патрон із сумки й заряджає рушницю).

Михайло. Жінко, знайди угля або крейди.

Тетяна. От чорт надав забаву! Вікна повибиваєте і стіни подірявите або двері.

Солдат. Не бось, все цело будет. Подай-ка уголь.

Тетяна виймає вуглину і подає чоловікові.

Михайло. Де ж би намалювати ціль?

Солдат. Я знаю. (Кладе рушницю на столі, бере у Михайла вуглину, іде до печі й на заслоні позначає крапку і круг).

Тетяна (підходить до столу). Ох, мені горе! Пропаде Финтик даром, і я без умислу буду виною його смерті.. Що тут робити? (Трохи замислилась. У той час Михайло біля солдата дивиться на ціль..Тетяна намазує мерщій огниво лоєм із свічки й кладе рушницю на те саме місце).

Михайло. Добре так буде. (Підступає до столу й бере рушницю).

Солдат. Ладно! Становись здесь. Смотри же, целься харашо.

Михайло. Та ну вже, не вчи, будь ласкав (націляється, потім опускає руку). Покійний панотець маленьким іще вчив мене стріляти, і я, бувало, на льоту курей стріляю.

Солдат. Искусный же ты стрелок! Посмотрим теперь твою удаль.

Тетяна (до солдата). Ви богзна-що надумали: вночі в хаті стріляти! Коли за трьома разами не вистрелить, то більш і не треба.

Михайло. За трьома разами? Та я за одним разом так торохну, що й горшки з полиці полетять.

Солдат. Слушай, хозяин — я скажу: раз, два, три!.. По слову "три" тотчас пали!

Михайло. Чую. (Прицілюється).

Солдат. Раз.. два... три!..

Михайло (спускає курок — огню нема). Що це за причина?

Тетяна сміється. Солдат регочеться.

Солдат. Прикладывайся. Пусть жена твоя говорит: раз, два, три!

Михайло. Добре, — кажи, жінко: раз, два, три! (Націлюється).

Тетяна. Раз... два... три!

Михайло спускає курок, — знов нема огню. Регіт.

Михайло (гнівно). Та ну-бо, москалю, к чорту! Це твоя штука. Нащо ти замовив ружжо?

Солдат. Вот те на! Да мне какая нужда заговаривать ружье? Подай-ка, подсыплю пороху на полку: авось выстрелит!

Тетяна (до чоловіка). Та не стріляй! Нехай воно тямиться! Бач, москаль непевний. Розірве рушницю, то поранить із нас кого або і вб'є.

Михайло. Не хочу, не хочу! Не буду стріляти. Мосьпан глузує з нас (сідає)... А їсти притьмом хочеться.

Солдат. Ех, кабы теперь подала хозяйка лавреничков, этих, знаешь, треугольничков...

Михайло (сміється). Лавреничків! Який то у вас, москалів, язик лубяний! Скільки між нами вештаєтесь, а й досі не вимовиш: ва-ре-ни-ків.

Солдат. Ну, вареников... Да что ты. Чупрун, об москалях так плохо думаешь? Да я, как захочу, то по-хохлацки говорить буду не, хуже тебя.

Михайло (спокійно) Диво. Може і заспіваєш по-нашому?

Солдат. А почему ж и нет? Слушай в оба.

Михайло. Слухаю, слухаю. Прислухайся і ти, Тетяно!

Солдат (співає).

Ой, был, да нима, да поехал на мельницу.
Бедна моя головушка, одна дома осталась. (2)
Девчина моя, ти ж моя мати!
Довго ж мені, моє серце, без тебе скучати? (2)
Дівчино моя, Переяслівко.
Дай мені вечеряти, моя ластівко! (2)

Михайло з Тетяною довго регочуться. Солдат, на них дивлячись, теж сміється.

Солдат. Что ж вы смеетесь? Разве худо спел?

Михайло і Тетяна (разом). Гарно, гарно, нічого сказати.

Михайло. Утяв до гапликів! (Сміється).

Тетяна. Аж пальці знати! (Сміється).

Михайло. Де ти так вивчився? Це диковина! Не можна й розпізнати, — таки немистенно по-нашому! (Сміється).

Солдат. Да спой-ка ты, хохлач, хотя одну русскую песню. Ну, спой!.. Э, брат, стал!

Михайло. Вашу? А яку? Може, соколика або кукушечку?.. Може, лапушку або кумушку? Може, рукавичку або підпоясочку? Убирайся з своїми піснями!.. Правду сказати, єсть що й переймати!.. Жінко, заспівай же ти по-своєму ту пісню, що москаль співав. (До солдата). Сядьта послухай, як вона співає.

Тетяна. Добре, чоловіче, заспіваю. (Співає).
Ой, був та нема, та поїхав до млина.
Бідна моя голівонька, що я дома не була. (2)
Дівчино моя, ти ж моя мати!
Довго ж мені, моє серце, без тебе скучати? (2)
Дівчино моя, Переяслівко.
Дай мені вечеряти, моя ластівко! (2)
Я ж не топила, я ж не варила.
По воду пішла — відра побила. (2)
А додому прийшла — піч розвалила.
За те мене моя мати трохи не побила. (2)

Михайло. А що, яково?

Солдат. Ну, што и говорить! Вить вы — природные певцы. У нас пословица есть: хахлы никуда не годятся, да голос у них хорош.

Михайло. Нікуди не годяться? Ні, служивий, така ваша пословиця нікуди тепер не годиться. Я тобі коротенько скажу. Тепер уже не те, як давно було, іскра дотепу розжеврілась. Ось заглянь у столицю, в одну і в другу, та заглянь в сенат, та кинься по міністрах, та тоді й говори — чи годяться наші куди, чи ні!..

Солдат. Спору нет, что нынче и ваших много есть заслуженных, способных и отличных людей даже в армии, да пословица-то идет, вишь ты.

Михайло. Пословиця? Коли на те пішло, так і у нас єсть їх не трохи.

Тетяна. Годі вам споритися. Тепер чи москаль, чи наш — все одно: всі одного батька, царя білого, діти. Тільки в тім і разниця, що одні дуже шпаркі, а другі смирні... Чоловіче, вже не рано, — може, час спати лягати?

Михайло. Та щось і сон не бере, коли їсти хочеться.

Солдат. Да, с тощим брюхом плохой сон будет...

Михайло. Хоть би ти, Тетяно, заспівала. Може б, на животі полегшало.

Солдат. В самом деле, спой, Танюша, что ни есть.

Тетяна. Хіба московську, що мене одна дончиха вивчила.

Солдат. Нутка, ну, спой русскую; верно, так же споешь, как я вашу.

Михайло. Почуєш та й скажеш тоді, чи прийде тобі по нутру.

(Продовження на наступній сторінці)