Старий
Флоренція? В якому одкровенні
пізнає правду стомлена душа?
Чи Данте, що похований в Равенні,
хоч сумнів щодо цього полиша?
Вона його судила, і цькувала,
і змусила вмирать на чужині.
Жорстока, невблаганна і лукава,
вона була як мачуха мені!
Флорентієць
Чого не скажеш в гніві благороднім?
Та муки Данте більші за твої.
А все одно й на камені надгробнім
він називає матір’ю її!
Старий
Вона його посміла проклинати.
Він був нелюбий, як усі митці.
Флорентієць
Цькувала не Флоренція, не мати,
а міста самоназвані отці.
О ті страшні, розбещені, погані,
усіх віків вельможні старигані!
В якій лиш не з’являлися личині,
який лиш бруд не мали на руках!
Вони помруть, а наслідки злочинні
відлунюють ще довго у віках.
На риштуванні Чортик позіхнув і, опустивши дзеркальце блискуче,
затарабанив ратичками стиха об дерев’яні ребра риштувань.
Чортик
Обридло зайчики пускать, перепочину,
а то ще хтось пошпурить кирпичину.
Та й взагалі, признатися, мені
людські страждання все-таки нудні.
Я все вже бачив і до всього звик.
Усе це суєта і від лукавого.
Щось дуже темно.
(Хукнув і протер блискученький уламок об коліно)
О, жіночий крик!
Ану погляньмо, це вже щось цікавого.
(Висвітлює дерева у саду, де в глибині між статуями раптом майнула біла постать у туніці)
Прекрасна жінка
(простягає руки, у неї голос як антична флейта)
Іду, іду, чекай мене в саду!
Ти де, ти де, в якому ти вигнанні?
О милий мій, нічого, я знайду.
Де ж ти подівся, Рустичі, Джованні?!
Флорентієць
(назустріч їй розкрив свої обійми, змахнувши крилами лілового плаща)
Я тут. Я жду. Мене вже навіть два.
Ти в плесі ночі біла, як латаття.
О Маріелла з мармуру! Жива?!
Про що мене ти хочеш розпитати?
Як я любив? Як згадував той час?
Як мріяв я хоч вісточку дістати!
Старий
О Маріелла! Вже немає нас.
Ти що, прийшла моїм надгріб’ям стати?
Прекрасна жінка
(з жахом відсахнувшись, розгублено питає Флорентійця)
О мій коханий, хто він, цей старий?
В його очах печаль така нестерпна!
Флорентієць
Він — Рустичі, котрий тебе створив,
щоб ти була у камені безсмертна.
Прекрасна жінка
(тихо підійшла, поцілувала у чоло Старого)
Це ти, Джованні? Плащ твій не ліловий.
Лице твоє спустошене й сумне.
Старий
Облиш мене. Твій дотик мармуровий
уже в мені не воскресить мене.
(Прекрасна жінка ніби заточилась, руками затуляючи обличчя,
і, ставши на коліна, скам’яніла)
Чортик
І хто вона йому, кохана чи жона?
Така красуня й мертвому присниться.
Ото біда, сполохав кажана.
Світанок скоро, треба буде змиться.
(Наводить світлий промінь на Старого)
Ану, цікаво, що він там шепоче?
Старий
(долоні склавши, наче для молитви)
Сан-Марко, Сан-Джованні, Санта-Кроче.
О Фіоренца, щастя моє, горе!
Санта-Марія дель Фіоре,
Санта-Марія дель Фіоре!..
Чортик
Дивак старий, чи випив двісті грамів?
Шепоче назви флорентійських храмів.
Старий
Сан-Спіріто, Сан-Сальві, Сан-Міньято,
Сантіссіма Аннунціата.
Лунгарно, Арно… чи прожив я марно?
Чортик (здивовано)
Шепоче річку!
Старий
Арно, Арно, Арно!
Етруська пристань, лілія долин.
Долинь до мене здалеку, долинь!
О Фіоренца, щастя моє, горе!
Санта-Марія дель Фіоре,
Санта-Марія дель Фіоре…
Флорентієць
(скорботно нахиляється над ним)
Ти молишся?
Ти молишся.
Молись.
А ти ж покинув все оце колись.
Старий
Я не один. Не я один. А Данте?
Він теж молився іншим небесам.
Флорентієць
О, не порівнюй, Данте був вигнанець.
А ти втікач. Ти сам покинув, сам!
Старий
Я вже не міг, уже не мав я змоги
терпіти всі ці війни та облоги.
Ці сутички, то голод, то чуму,
коли не знаєш, хто за що й чому.
Все гризлися, усе когось бороли.
Хіба я проти істини грішу?
Я обгорілий труп Савонароли
із юності у пам’яті ношу!
Ми тільки й знали — страти, індульгенції,
республіка, монархія, чума.
Та я усе зробив би для Флоренції,
але ж умов для праці там нема!
Бо що створити можна в одурінні
у цих капканах герцогських столиць,—
то прославляй синьйора Содеріні,
І то знову перед Медичі стелись.
Я ж другом був великого да Вінчі,
я ж вчився в знаменитому Саду!
Я ж народився, щоб творити вічне,
аж поки сам у вічність перейду.
Я ж був готов за стіни ті вмирати,
але не міг там жити навідріз,
як ще один германський імператор
І нам ще одного Медичі привіз!
Флорентієць
Між іншим, дехто вибирав не втечу,
хоч міг так само звіятись, втекти.
Буонарроті захищав фортецю.
Чи, може, він бездарніший, ніж ти?
Старий
Буонарроті інший. Він подвижник.
На ньому все, оскільки він Атлант.
А я хотів свободи хоч на тиждень,
я так боявся змарнувать талант!
Мені огидні всі оці баталії,
я задихаюсь, коли щось горить.
В цій на шматки розтерзаній Італії
я вже не міг ні жити, ні творить!
І я пішов, я виїхав, я згоден
був до Парижа пішки добрести.
І тільки згодом, тільки згодом, згодом
я озирнувся на оті хрести.
Душа стомилась піднімати брили.
Мені б забути всіх уже і все!..
Та тільки там… до отчої могили…
чи хоч хто-небудь квіти принесе?
Свойого неба не замінить жодне.
Без тих коханих обрисів і рис
я почорнів, як дерево жалобне,
в чужій землі усохлий кипарис!
Мого життя лишилося на денці.
І рад вернутись, та нема вже сил…
Флорентієць
Ти молодість залишив у Флоренції.
Вона поплаче біля тих могил.
(Сутемні статуї, печально склавши руки, неначе тихо моляться в саду,—
магічним сяйвом висвітлена кожна)
Старий
Скажи, а де тепер Буонарроті?
Флорентієць
Живе у Римі. Має свій куток.
Згорбатів у труді, посивів у скорботі,
а людям чорно в роті од пліток.
Старий
Про нього завжди. Важко жить гіганту.
Усе хтось ляпне брудом з-під копит.
Бо хто не має власного таланту,
того присутність генія гнітить.
Флорентієць
Якби він, звісно, якось легше жив,
за кардинальську шапочку служив
чи хоч вдавав догідника, смиренця,—
а так його вже мають за шаленця.
Ти поки вів тут бесіди достойні,
він взагалі балакати одвик,
на пустирі Воронячої Бойні
купивши дім подалі од владик.
Він захищав республіку. При ній
фортеці зводив, щоб жила Флоренція.
Коли ж настала влада тираній,
він скам’янів. Він сам уже фортеця.
Він вже старий. Він дихає на ладан.
Він пережив облогу і чуму.
А дух його нікому не підвладен,
його талант покірний лиш йому!
Старий (із заздрістю)
Мабуть, створи-и-ив!
Флорентієць
А міг створити втричі!
Невільник він в лавровому вінку.
Всі так і ждуть, щоб він їх возвеличив,—
самих лиш пап вже кілька на віку.
Не встиг зробити Юлію гробницю,
вже папа Лев підняв свою десницю.
А там Климент,— i спробуй всім потрафить.
То Медичі, то Борджіа й Караффи.
В його душі республіка болить.
Він чує скрізь холодний подих пустки.
Де в бронзі треба деспота одлить,
там генії зникають, як етруски.
Біда служить володарям земним,
їм не потрібні сни його пророчі.
Усе життя крізь дні його і ночі
гробниця папи гналася за ним!
Старий
От бач, от бач, а я од цього втік,
бо я не міг душею покривити.
Мене прийняв і прихистив мій вік
король Франціск, мій друг і покровитель.
І, переживши дома хтозна й що,
утікши з дому до чужого краго,
я в ньому покровителя знайшов,
в житті якому рівного не знаю!
Од нього я, зболілий від образ,
почув надійне слово оборони,
що мій талант заблисне, як алмаз
його до муз прихильної корони.
Флорентієць
Але ж ти не помітити не міг,
як полум’я відсвічує в алмазі!
Старий
Ти розумієш, він палив своїх,
а я у нього підлягав повазі.
О, як мене він приязно зустрів!
Мисливець, красень, набакир корона.
Він поважав художників, майстрів,
у нього при дворі було їх цілі грона.
Були поети й музиканти там,
цвіли гірлянди преціозних дам.
Усіх країв зацьковані вигнанці
могли зустрітись в танці і в альтанці.
Була це просто золота пора
для музики, для пензля і пера.
Це після наших вічних колотнеч,
де завжди попіл змішаний з землею
ще з тих часів, як древньоримський меч
підсік етруську царствену лілею!
Флорентієць
Але у тій жасминовій альтані
(Продовження на наступній сторінці)