Одначе таке нарікання не про всіх приятелів Шевченкових було правдивим. Ледві хто з них і відав, куди саме доля закинула поета і куди адресовати листи до його. А скоро в кінці жовтня він обізвався і подав свою адресу до Рєпніної й Лизогуба, дак вони не гаючись відповіли йому. Мені не відомо жодного листа, писаного Шевченком після лютого р. 1847 аж до жовтня того року, опріч наведеного вгорі листа його до Фундуклія. Але може бути, що він і писав, і легко, можливо, що були і такі "щирі приятелі", що, одержавши листи від "рядового", та ще засланого в далеку фортецю, не тільки не відважувалися відповідати, але з переляку палили швидше листи засланця. Нічого в сьому разі-дуже чудного і не відповідного звичаям нашого заляканого духу і приголомшеного життя я не бачив би.
Запевне відомо досі тільки те, що з Орська Шевченко вислав листи до дійсне щирих своїх приятелів — до Лизогуба і до Рєпніної 22 і 24 жовтня р. 1847, і знати, що вони не загаялися відповідати. В листі 11 грудня Тарас дякує Лизогубові за відповідь і пише: "Я з самої весни не /267/ чув рідного щирого слова. Я писав туди (на Україну) декому, а вам першим Бог велів розважити мою тяжку тугу в пустині... Бодай і ворогові мойому лютому не довелося так каратися, як я тепер караюся! Ви питаєте: чи не покинув я малювання? Радий би я його покинути, так не можна, і страшно мучуся, бо мені заборонено писати і рисовати. А ночі, ночі! Господи! які страшні та довгі, та ще й у казармі! Добрий мій друже! голубе сизий! пришліть ящичок (скриньку) ваш, де є вся справа (малярська), альбом чистий і хоч один пензель Шаріона: хоч інколи подивлюся, то все-таки легше стане" 510.
В першому листі до княжни Рєпніної, писаному з Орська 24 жовтня р. 1847 511, горопашний страдальник каже: "Я тепер чеврію в киргизькому степу, в убогій Орській фортеці. Ви зареготали б, коли б тепер мене побачили. Виобразіть собі вайловатого солдата, гармизу розпатланого, неголеного, з величезними вусами. Ото і буду я. Сміх, а сльози котяться. Що діяти! Мабуть, я мало притерпів на своїм віку, і колишні мої страждання, як прирівняти їх до теперішніх, дак то були сльози дитини. Гірко! невимовно гірко. А до всього того мені заборонено малювати і писати, опріч листів. А тут-таки сила нового. Киргизи такі мальовничі, такі оригінальні і простосерді, самі просяться під олівець, і я божеволію, дивлячись на них. Які прекрасні голови і раз у раз поважність без найменших гордощів. Дивитися і не сміти змалювати! Се такі муки, які зрозуміє тільки сущий художник! От вже більш півроку я нічого не відаю про наше письменство. Перешліть до мене твори Гоголя — "Письма к друзьям" — і "Чтения Московского Археологического Общества", що видає Бодянський".
Княжна не загаялася відповідати. Лист її дише теплим та щирим спочуттям і вболіванням до свого друга безталанного. Княжна, знати, і сама боліє душею, що не спроможна реально запомогти поетові, і радить йому — боротися з тяжкою долею 512.
510 Чалий, с. 68.
511 Киев[ская] ст[арина]. — 1893. — Кн. II. — С. 262.
512 Киев[ская] ст[арина]. — 1898. — Кн. III. — С. 424.
Таким чином, бачимо, що Шевченка, з одного боку, гризла нудьга і скорботи, а з другого — геть чисто нічим і ні з ким було розважити йому тугу. Куди б він не повернувся, до чого не взявся, замість розваги зазнавав ще більшої туги. Далека чужина, смердяча казарма, барабан, муштри, темне /268/ і п’яне товариство, сварка, лайка, бійка... Без краю голий степ, киргизи, спокуса писати й малювати — і заборона чинити те і друге! Яких ще гірших обставин пекельних можна було примірковати задля поета-художника!
Є ще одна річ, що під таку тяжку годину стає іноді розвагою: се щоденні записки, куди й Тарасові можна б було виливати хоч одну краплю гіркої трути з течії щоденного життя жовніра-засланця. Виливаючи в ті записки болі отруєної душі, — поет-художник був би лишив нам найкоштовніший матеріал життєписний. Чи захожувався біля сієї розваги Шевченко? Питання цікаве, важне і занадто темне. З листа його до Рєпніної 513, писаного 27 лютого р. 1848, знати, що він начебто й брався за щоденні записки. "З того дня, як прибув я до Орської фортеці, — пише він, — я пишу свій дневник. Я думаю переслати до Вас хоч одну сторінку з його. Але ж таке одноманітне, сумне, що я сам злякався і спалив свої записки на свічці. Не гаразд я зробив: потім жаль мені стало моїх записок, наче нені своєї дитини, хоч би та дитина і каліка була". Десять років після сього, коли Шевченко запевне вже знав, що цар звелів визволити його з заслання, він дійсно взявся з нудьги писати свої щоденні записки і там на першій стороні (12 червня р. 1857) написав: "Записки мої годилося б мені розпочати з того часу, коли мене висвячено в новий сан, себто з року 1847. Досі був би вельми здоровий і вельми нудний зшиток. Згадуючи про ті минулі сумні десять років, я вельми радію, що тоді не прийшла до мене думка завести зшиток на записки. І про що б я записував туди? Воно правда, що впродовж отих десяти років я дурно бачив те, що не всякому доведеться побачити. Але як я дивився на все те? Так, як з острожного вікна через грати дивиться узник на веселий поїзд весільний. Самі споминки про те минуле, що бачив я за десять отих років, кидають мене в жар! А що ж би було, якби я списав оту темрявну декорацію і розповів про тих грубіянських лицедіїв, з якими судилося мені справляти монотонну драму десятилітню?"
Таким чином, з одних тих самих уст маємо дві діаметрально супротилежні звістки, написані тією ж самою рукою. Яку ж з них треба прийняти за певну? Чи року 1847 Шевченко, перебуваючи в Орську, писав чи не писав свій "дневник"?
513 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 262. /269/
Коло сього питання спинявся і професор М. І. Стороженко 514 і став на тому, "що трудно йняти віри, щоби поет в сьому разі зовсім забув про свої перші записки щоденні, щоб пам’ять не нагадала йому такого значного вчинку з його скорботного життя. Можна гадати, що він свідомо потаїв правду, бажаючи не підводити своїх добрих начальників; бо їм запевне дісталось би, коли б дійшла звістка, що у Шевченка, наперекір забороні, була спроможність що-небудь творити ("сочинять")". Гадки і виводи проф. Стороженка мене не вдовольняють; жодним чином не можна мені з ними згодитися, бо маємо факти, що супротилежно стоять проти них. Перш за все Шевченко був людина правдива, і найменшого приводу не було йому "таїти правду" в записках р. 1857 і таїти її перед самим собою. Стерегтися йому, як гадає д. Стороженко, зовсім нічого було: він в червні р. 1857 був визволений вже de jure, а de facto 515, дякуючи новопетровському комендантові І. О. Ускову, перебував за такими обставинами, що годі було сподіватися йому ревізії паперів в його, а коли б така й сталася, дак він зовсім був забезпечений, що записки його в руки ревізорів не попадуть. Доказом сього, опріч фактів, про які буде ще річ, стає нам зміст записок. Ганебні вирази в тих записках про своє начальство, про Перовського, Обручова, Орлова і навіть про царя Миколу свідчать, що Шевченко не вважав на обережність і зовсім не турбувався бажанням, щоб не підвести свого начальства. Та й не можна було йому й під вести? він добре тямив, що коли б навіть записки його р. 1857 і попались в небажані руки, дак згадка в них про записки р. 1847 ніяким чином не могла ні на зерно нашкодити нікому: раз, через те, що з того часу минуло вже 10 літ: земля прийняла старого царя, а новий дав амністію Шевченкові; а вдруге, що зрушення заборони писати і він, і начальство, яке було біля його р. 1847, — давно вже спокутовали. Та на заборону писати Шевченко на першому засланні не дуже й уважав, як се небавом побачимо, за що й заплатив вельми дорого.
Одначе ж з того, що думки й виводи д. Стороженка не оправдані, саме питання не перемінилося і стоїть, як і стояло.
514 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X — С. 10.
515 Юридично, а фактично (латин.). — Ред.
Знаємо, що дійсно пам’ять у Шевченка була добра і зрадити йому в такому значному факті вона не могла. Чи вже /270/ то не була правда, коли Тарас писав до Рєпніної, що писав записки і спалив їх?
Записки щоденні — за сім місяців нового життя, за новими обставинами в чужині — повинні бути великим, грубим зшитком; бо записувати було про що. Значить, і спалити їх серед ночі в казармі на свічці діло не легке. Палячи, не можна було не надиміти в казармі так, що дим шибонув би в ніс сонним жовнірам, розбудив би їх, і вони, певна річ, наробили б галасу, Тарас не минув би кари.
Але ж не можна гадати й того, щоб Шевченко в листі до Рєпніної писав неправду.
Таким чином, питання зістається без певної відповіді; а на мою гадку, було так: Шевченко не писав записок чи дневника р. 1847, а робив собі тільки коротенькі замітки і написав їх такий маленький зшиточок, що його легко було "спалити на свічці" і ще легше забути про його.
III
(Продовження на наступній сторінці)