У Максимовичів Тарас Григорович гостював більш тижня. Сюди, опріч всього іншого, вабила поета сподіванка, що Максимовичка знайде йому "молоду княгиню" і оженить його 1028 Час перебування поета на Михайловій горі я вважаю з погляду психологічного за час великої ваги, тим-то радо б записав до оцієї хроніки усяку найменшу дрібничку з Тарасового життя на Михайловій горі. Подробиці того життя показали б нам і психологічне, і моральне становище під той час і Шевченка, і Максимовича, можна б було нам з тих подробиць запевне знати, що саме спричинилося тій різкій переміні в поглядах Максимовича на Шевченка, на його поводження і на його твори. На превеликий жаль, про час перебування поета на Михайловій горі Максимович не тільки не списав споминок, а навіть не хотів розповісти про те Маслову, коли останній прохав його про се. Максимович не радив навіть Маслову писати Шев ченкову життєпись, говорячи, що "в життю нашого поета стільки бридкого і неморального, що ся сторона покриє усі останні добрі сторони його життя". Тільки всього й повідав він Маслову, що Шевченко, перебуваючи у його на хуторі, приходив до його хати тільки ночувати, а увесь останній час вештався по полі і деінде: там малював, розмовляв з селянами та пиячив, а в розмовах з жінкою його богохульствовав; се він вельми часто чинив і в великому товаристві" 1029.
Такі Максимовичеві думки здаються мені занадто чудними і ледві чи правдиві вони. З фактів, заведених вже до попередніх моїх нарисів, відаємо, як глибоко Максимович шановав Шевченка, як він виявляв свою приязнь до його, напр., в Москві в березілі р. 1858. Тоді він шановав його гучним бенкетом, вславляв його і промовами, і віршами в листах 1030 величав його "любим та дорогим", дяковав йому за "прегарні листи до його і до його Марусеньки",
1028 Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. III — С. 335.
1029 Чалий, с. 202 — 203.
1030 Чалий, с. 137. /497/
радів думкою, щоб одружити Тараса на Михайловій горі і т. ін., а тепер в якихсь Тарасових вчинках знайшов силу чогось і бридкого, і неморального. На те, щоб так різко перемінити думку про свого друга, треба, щоб за останнім були дійсно великі вчинки паскудні. Обвиновачуючи так Шевченка, Максимович ніби забув про свій моральний обов’язок, властивий кожній людині, що шанує сама себе і своє слово: обов’язок певними фактами довести своє обвиновачування. Максимович не вказав ніже єдиного бридкого і неморального Шевченкового вчинку... А цікаво б було знати нам ті вчинки, а то тепер без них, стиснувши серце, мусимо в словах Максимовича добачати тільки самий покліп Я гадаю, що й оте "пиячество й богохульство", що справ ляв би то Шевченко, перебуваючи на Михайловій горі, — просто вигадка, викликана якимсь не відомим нам незадоволенням Максимовича на Шевченка. Коли б Шевченкове пиячество і богохульство були правдою, так як же його погодити з тим бенкетом на честь Шевченка, що справляв Максимович у себе на хуторі в липні 1859, як се зараз побачимо? Ганьблячи перед Масловим не тільки Шевченка, але й твори його, Максимович не добачав у його навіть "жодного естетичного розвитку і жодного художественного ідеалу" Вірші свої Шевченко писав би то здебільшого "під п’яну руку" 1031. Вияснити причину отакого осуду Шевченка і його творів не тільки цікаво, але й вельми важно задля біографії Шевченка, а ще більш задля характеристики Максимовича. Небіжчик Маслов гадав, що до такої переміни поглядів Максимовича спричинилася літературна заздрість його і старий його вік. На мою думку, сього не досить.
1031 Чалий, с. 203.
V
Лишивши у Максимовича свій пакунок і деякі речі, Шевченко переправився дубом на правий берег Дніпра у Канів, а звідтіль поїхав кіньми до своїх родичів в Кирилів ку. Простував він через містечко Городище (звідкіль був родом Семен Гулак-Артемовський) Городище було маєтностю князя Воронцова, і на землі його брати Семеренки спорудили добру цукроварню і чимало дечого іншого промислового і культурного, такого, що на той час звертало на себе велику увагу. Платон Семеренко користовався не /498/ тільки на Україні, але й далеко поза нею доброю славою не тільки яко промисловець, але яко розвинений і гуманний українець, демократ і патріот. Вже ж Шевченкові цікаво було спинитися в Городищі, щоб подивитися на цукроварню і спізнатися з Семеренком і з управителем його Хропалем. В Городищі перебув Шевченко один тільки день і поїхав далі в Кирилівку 1032.
В батьківській хаті Шевченка жив тоді старший за його брат Микита, жінка його Палажка і діти їх: Петро, літ 12, Прокіп, на 6-м годі, та сестра їх Ірина, тоді ще дівка (потім вона побралася з Ковтуном). Другий, молодший брат Тарасів — Йосип, побравшись з сестрою Варфоломея Шевченка, Мотрею, жив окремо, як і сестра Ірина, тоді вже вдова Бойчиха. Коли Тарас приїхав до батьківської хати, Микити Григоровича не було дома (розповіла мені р. 1892 вдова Микитиха). Дівка (себто Ярина) була на городі, а Микитиха поралася то коло печі, то по хаті дещо прибирала. "Було ранком в суботу, добре пам’ятаю, за день перед Петром, — казала мені Микитиха. — Чую, собаки на когось гавкають; глянула я з вікна, бачу, хтось такий незнайомий йде з вулиці в двір, прямо до хати. Я вийшла назустріч йому в сіни. Прийшов він до сіней, я стою на порозі, дивлюся та думаю: що воно таке, мовчить, не привітається, тільки дивиться на мене, дивиться так якось журливо; дивлюсь і я, та не тямлю, хто такий оце з довгими, сивими вусами. А далі як промовив він: "Не пізнаєш, Палажко?" — так той голос так і покотився до мене в серце на саме дно. Я тоді як крикну: "Братику мій, Тарасе! де ти взявся!" — та так на груди йому і впала. Обнімає він мене, цілує, сльози йому так і капають, а нічого не говорить, мовчить".
Розпитавшись про життя, Тарас пішов оглянути батьківський двір і сад. Тринадцять літ не бачив він їх, не бачив родичів і рідного села, але переміна невелика! Та сама хата, що й була, з чорним димарем, тільки трохи похилилася, та біля причілка нема вже яблоні, біля котрої був колись квітник "незабутної сестри Катерини, його няньки ніжної": яблоня всохла, зрубали її; всохла і розлога верба, що стояла біля воріт, а все останнє по-давньому; кріпацька неволя, а з нею робота тяжка не на себе, злидні, сум та журба. Тарас посидів трохи в саду коло ручая, потім пішов до сестри Ірини.
1032 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 460.
"Була я тоді на городі, — розповідала д. Чалому Іри-/499/на Григорівна 1033, — грядки копала. Дивлюся — біжить моя дівчинка: "Мамо, мамо! вас якийсь Тарас кличе. Скажи, каже, матері, що до неї Тарас прийшов". "Який Тарас? — питаю, а сама і з місця не рушу. Аж Ось і сам він іде".
"Здрастуй, сестро!"
Я вже й не пам’ятаю, що зо мною діялося тоді! От ми сіли на призьбі, він, сердешний, положив голову до мене на коліна, та все просить, щоб я розказувала про своє життя гірке. От я й розказую; він, покійничок, слухає, та все додає: "Еге ж! так, сестро, так". Наплакалася я доволі, доки розказала до кінця, як мій чоловік вмер. Тарас встав, подивився на небо, перехрестивсь і каже: "Молись, сестро! Молися, і ти вільна, і я вільний".
"Ти вільна" — се значило, що вона повдовіла і позбулася свого чоловіка п’яниці.
"А коли ж ми всі будемо вільні від панів?" — спитала Палажка.
Тарас махнув рукою і мовив: "Ще, сестро! до того не раз тебе виб’ють на панщині..."
Другого дня Тарас пішов до церкви. З церкви він прийшов до батьківської хати з своїми старими, ще шкільними товаришами Тарасом Гончаренком і Петром Бондаренком. Небавом поприходили інші люди та все розпитували у Тараса: чи скоро вийде сподівана воля?
Увечері (29 червня) Тарас пішов до попа отця Григорія Кошиці: він хотів більш за все побачити старе своє кохання Федосію Григорівну. Але вона й не вийшла до його, "щоб не завдавать серцю жалю".
З Кирилівки Тарас поїхав до свояка Варфоломея Шевченка. По дорозі заїздив в Моринці, оглядав церкву всередині і, казали мені люди р. 1891, щось малював. Що саме він малював? Певне, вид з церкви або з іконостасу, але я про те не довідався і не скажу, чи був, чи є який малюнок з Моринець між тими, що лишилися по смерті художника.
1033 Чалий, с. 139.
VI
Про приїзд Тараса в Корсунь 1034 до Варфоломея останній розповів так 1035: "В червні бачу я, щось приїхало до моєї кватери простим возом парокінь.
1034 З Кирилівки до Корсуня верстов 25.
1035 Правда. — 1876. — [№ 1]. — С. 27.
На возі сидить хтось з ве-/500/ликими сивими вусами. На йому сіре парусинове пальто і літній бриль. Бачу я, той приїзжий минув двері до моєї хати, що були з вулиці, та йде до брами. Я подумав, що то, мабуть, хтось з тих, що шукають собі служби в околицях, одначе серце моє щось неспокійно тьохнуло, і я якось інстинктивно вибіг на вулицю, щоб зустрінути приїжджого. А він тим часом встиг перейти через двір та через другі двері в сіни. Я вернувся, дивлюся — він відчинив двері в хату та й каже до мене: "Ну, познавай же!" Я й не стямився!
(Продовження на наступній сторінці)