— То-то ж і єсть,—— каже старий,— стривай лиш, потягну я, розпитаю.
Пішов... Я сів під хатою на призьбі та плачу; довго плакав, нічого й не бачив, ні на що й не дивився. Коли ж ось щось мене взяло тихенько за руку та й каже: "Грицю, годі плакати тобі!"
Дивлюсь, аж біля мене стоїть Ганнуся й собі плаче.
— Що ти, Ганнусю,— питаю її,— чого плачеш?
Вона мовчить та ще більш плаче. Я злякався, думав, чи не лучилось якої пригоди.
— Кажи-бо, чого плачеш? — знов кажу їй.
— Так! — одказала.
— Та як же се так? Ти ніколи не плакала, а тепер так річкою сльози ллєш! — А сам теж плачу.
— Жаль тебе, Грицю! — сказала й так жалібно, так жалібно подивилась!
У мене серце тьохнуло, наче хто кольнув його там.
— Що ж тобі я, Ганнусю! Наймит... Безрідний... Поплачу, та й годі.
— Не говори сього, Грицю!.. Ти для мене...— та й не доказала, сльози ринули з очей.
Що сталося зі мною — я й сам не знаю... Я підскочив з призьби, став, узяв за руку Ганнусю й не зміг нічого їй сказати, мовчав тільки та пильно-пильно дивився їй у вічі. І вона мовчала та дивилась, і в неї очі світились, як зорі...
На той час мені так легко, так весело стало, що я забув і всіх, і все...
Е, не бувало більше таких родин! Не було й не буде вже такого щастя... І не забуду я тієї години й довіку, й до суду...
Чи довго ми такечки стояли, побравшися за руки, чи ні — того й не знаю; я тільки тоді опам'ятувався, як почув голос старого: він звав мене в хату. Я пішов. Ганнуся побігла на город.
— А що, сину,— почав старий,— я тобі казав, що не просто Дмитра повезли.
— А хіба що? — питаю.
— Та воно, бач, нічого, діло звісне, парубоче... Та жалко, гарний парубок був Дмитро.
— Що ж він зробив? Кажіть швидше!
— Та що зробив? Нічого такого не зробив, а просто пану не сподобався за те, що його сподобала Катря... Знаєш, ключниця, чи як там її звуть. От і все... Ну, пан дознав про їх женихання, та й квит!... На другий день у москалі... Звісно, в панів усе не так, як у людей... Усе по-своєму.
— Що ж тепер робити мені? Навчіть, як ослобонити брата?
Старий усміхнувся та й каже:
— Як ослобонити? Ніяк не ослобониш! Нічого й пориватися, а коли хочеш, піди у город, довідайся до брата, попрощайся з ним, та й годі.
Так я й зробив. Узяв у хазяйки три карбованці, пішов у город. Братові, як прийшов, уже лоб забрили. Довго ми плакали вдвох, та не помоглося. Прощався я з ним навіки; більш його й не бачив, бо його вбито під Варшавою, а пан за нього получив з казни триста карбованців.
IV
На друге літо пан дуба дав. Наслідників у нього не було, взяли нас в опіку й пішла чутка, що повернуть у казну.
Як не тяжка була мені втрата брата, а з Ганнусею я забував про неї. Стану, було, журитися, а вона обійме мене, здавить своїми руками й цілує-цілує.
Старі про наше кохання нічого не знали.
Пройшло літо й осінь, настала зима — різдвяні святки. Раз старі були в гостях десь та довгенько й засиділися; Ганнуся була з ними. Прийшли вони додому, я одчинив їм двері, засвітив їм каганець та й ліг собі. Сон щось не брав мене. Трохи згодя дивлюсь: старі не лягають, огню не тушать, сидять собі, всі смутні, невеселі, Ганнуся теж невесела, а далі старий озвався:
— Уже ж, доню, як знаєш, а завтра треба дать одповідь, як прийдуть старости.
Як почув я отсі слова, так і задрижав!.. Так мені й бажалося: схопитись, упасти старим у ноги, розказати про наше кохання; та як здумав, що я кріпак, а ті люде вольні, так мені й дух заняло! Слухаю далі.
— Що, тату,— озвалася Ганнуся,— що їм казати, просто скажу, що я не піду за нього, не хочу ще заміж.
— Чом не хочеш? — каже стара.— Не вік же дівувати... А проте як знаєш; я тебе не буду неволить.
— Мамусю, мамусю, я не думаю вік дівувать, а за нього не піду, бо не його я кохаю.
— А кого ж ти, доню, кохаєш? — питає стара.
— Ох, мамо, мамо! Лучче не питай, опісля скажу все, а тепер не неволь мене, не. розпитуй, я кохаю...— та й не договорила, тільки зітхнула тяженько.
— Чим же не парубок, чим же не жених тобі Півторапівненко? — каже старий.— Молодий, пригожий, чесний, багатий — і не кріпак. Чого ж ще тобі треба?
— Мені нічого не треба, я не люблю його.
Усі замовкли... Ганнуся вийшла чогось у комору.
— Не невольмо, старий, дочки,— каже стара.— Вона в нас не переросла ще, хліба-солі не переїла, хвалити бога, достатки у нас і свої є, нехай же вона сама собі вибере жениха, щоб після не нарікала на нас...
— Та як же зо старостами?
— Та так-таки! Скажемо, що нехай ще Ганнуся погуляє, та й годі.
— Чи гаразд же воно буде?
— Усе те гаразд, що робиться по серцю та по волі.
— Побачимо... А тепер чи не пора лишень спати?
— Чи спати, то й спати.
Увійшла Ганнуся, послала старим, потушила світло й полягали...
Я всю ніч не спав... Ганнуся стала мені ще кращою, ще милішою. Чого я в ту ніч не передумав! Боже, боже, чого не перекуйовдилось у голові в мене!
Чуть світ устав я й пішов швидше поратись по хазяйству: став товару сіно заносити, напувати. Тільки дивлюсь — аж Ганнуся в кошарі стоїть; я й роботу покинув та-до неї!
— Ганнусю, тебе сватають?
— Сватають, Грицю, та я не піду... Ні за кого, окрім тебе, не піду.
— А як не оддадуть старі?
— Вік здівую, а за нелюба не піду, світа собі не зав'яжу. Чи знаєш, Грицю, що?
— А що, моя голубонько, кажи, що?
— Сьогодні будуть старости, я скажу, що не піду за Півторапівненка!
— Ну?!
— А ввечері татуся не буде дома, а без нього ми скажемо матусі, що ми кохаємось... нехай нас одружать.
Я поцілував її та й кажу:
— Не одружать, моя сизокрила... Не одружать: ти вольного батька дитина, а я кріпак, ти багата, а я вбогий наймит, сирота безрідний...
— Дарма, Грицю! Ти мені миліший усього світу.
— І для мене ти станеш кріпачкою?
— Чим хоч стану, аби бути з тобою вкупі, аби бути твоєю. Та я не боюсь кріпацтва: дякониха казала, що вас усіх повернуть на казну.
— Все одно, моє серце, і казенні такі ж кріпаки або ще й гірші.
— Дарма, Грицю, все дарма! Аби ти був зі мною.
Ми обнялися, мої губи впилися п'явкою до губок Ганнусі... Ми землі не чули під собою. Коли ж зирк — аж стара стоїть та дивиться на нас... Я так і обімлів.
— А що се ти, Ганнусю, робиш? Ганнуся стояла красна як рак.
— Так бач,— почала стара,— от кого вона кохає!.. Тепер я знаю, чом ти не хочеш іти за Півторапівненка!..
Ганнуся мовчала.
— А ти, безрідний приблудо,— каже до мене,— чи на те ж ми тебе викормили? От і пригріли гадину в пазусі!.. Ото й дяка за нашу хліб-сіль!
— Боже, боже! — озвався і я.— Паніматко, чи не гріх же отеє вам рівняти мене до гадини! Що отеє ви промовили?
— Те, що чуєш! Хіба не правда?
Я не здолів більш нічого казати. Кинув граблі, що держав у руках, і пішов з двору не оглядаючись і сам не знаючи, куди й чого іду. Так мені тяжко стало! Так у мене серце заболіло, що я сам себе не тямив...
V
Що було зо мною, де я ходив, що діялось у господі, що казали Ганнусі? — нічого не знаю. Згадую тільки, що як став я приходити в себе, то лежав у своїх хазяїнів у хаті на полу; біля мене сиділа Ганнуся, вся зблідла, зжовкла, схудла, на себе не похожа стала. Опісля вона мені розказувала, що на четвертий день після сварки з старою мене знайшли десь за селом у снігу й недужого привезли додому. Пролежав я без пам'яті всі м'ясниці2 й чотири неділі великого посту 3. Розказувала, що в мене була гарячка, що я все кричав: "Пустіть мене на волю, пустіть до Ганнусі!"
— Що, Грицю, чи швидко ти видужаєш? — питають, було, мене старі.
— Не знаю,— одкажу їм,— та й нащо мені одужувати? Не хочу — краще вмерти.
— Христос з тобою! — скаже стара.— Нащо вмирати! Ще рано, ти ще молодий... Прийде час — усі помремо.
Не втішали мене отсі речі. Раз старі пішли до церкви на пасію, а Ганнуся зосталася дома.
— Ганнусю,— кажу їй,— що тобі казали татусь та матуся про мене?
— Нічого не казали, жалкували тільки, що ти нездужаєш.
— А не лаяли тебе?
— Ні, не лаяли.
— А за Півторапівненка що було?
— Не знаю, а я за другого не піду.
— А нічого про се не казали старі?
— Ні, не казали...
Та й замовкла. "Коли так,— думав я сам собі,— коли так, коли жити мені без Ганнусі, краще вмерти..." Думав сам на себе руки наложити... А далі страшно якось стало, жити захотілось.
"Підожду,— подумав,— одужаю — тоді, як не оддадуть Ганнусі за мене, піду світ за очі. Земля велика, не клином зійшлася; світ широкий — де пропадати, то пропадати".
VI
На другий тиждень Ганнуся говіла. У суботу дуже рано пішла вона на молитву, стара заходилася коло печі, а старий сидів собі. Я ще не здужав уставати й лежав,
(Продовження на наступній сторінці)