— Ні вже, з підрядом гетьте! — озвався Олешко.— Знаємо ми добре підряди! Тямимо, що тим підрядчиком ніхто стане, як Сластьон або Мошко!.. Вони нам навергають на громаду такого підряду, що опісля мулко нам буде. Не треба підряду, самі полагодимо.
— Не треба, не треба! — загомоніло кілька голосів коло Олешка.
— Цитьте! — гримнув Охрім.— Дайте старійшим слово сказати: по-моєму, святе діло підряд; оддав гроші — і квит, з підряду; нехай Коркій бере...
— З підряду! — гукнули голоси біля Охріма і Сластьона.
— Не треба, не треба! — перегукували їх з другого кінця. —— 3 підряду!!
— Не треба!
— З підряду!
— Не треба!!
Серед отакого голосу виразно було можна спостерігати, що старішого віку і заможніші люде гукають "з підряду" і тягнуть руку за Сластьоном: він же й орудував підрядами на цілу волость. Люде молодші, найпаче голота, стояли за Олешка. Сам Наум змагався не стільки проти підряду, скільки проти Сластьона: він добре тямив, в яку ціну Сластьон вжене підряд.
Сей Сластьон був з панських ще кріпаків, колись був у панів за гуменного; як завелося земство, він туди й примазався, спершу за якогось прикажчика, далі став брати підряди, лагодити греблі, мости, перевози. Йому поталанило, він розжився і тепер коверзує, як сам знає. В громаді він ніколи різко не виступає, більш того, що нишком, тишком верховодить; жив він в добрій згоді з Старшиною, з писарем, з попом; має власних підручників, а вони вже за ним — як за батьком. В церкві він раз у раз; жодної! служби не пропустить; сьогодні подасть на часточку "о здравїї", завтра "за упокой", позавтрому молебень найме; тричі на рік водосвяття у себе в господі справить. До одного образа/в церкві лампадку купить, до другого — привіски, перед третім Сластьонів ставник. Отак після кожного доброго зиску з підряду Сластьон не забуває божого дому і наділить його коли не фунтом оливи, то квартою церковного вина. За те Корнія усі знають, хоч не всі шанують; але таких не багацько: Олешко та ще там кілька чоловіка з молодших. Голота, звісно, як і скрізь голота,— не любить Сластьона; підлизою та здирником величає, звичайно не прилюдно, а де в закутку, нищечком. Прилюдно в громаді — на се не відважиться і сам Олешко. Що тут дивуватися — хіба між нами, людьми освіченими, інтелігентними, не те ж святе? Хіба є у нас такі відважні, щоб злодія і шпигуна цуралися скрізь, гидовали ними, не давали руки? Ого! Більшість за вічі ганить, а в вічі лебезує і їсть у злодія накрадений хліб-сіль... Компроміс та погані умови з власним сумлінням щодня більш а більш, як той вовчий лишай, роз'їдає нашу моральність.
Отож і горбанівські громадяне рік чи два роки назад тому були ніби сміливішими проти Сластьона, а отеє як той та другий покуштували на власній шкурі або кишені Сластьонової сили, так щось осілися, вгамувалися. Молодші, може, й не пом'якшали, не зробилися приязнішими до Сластьона, вони тільки притихли, їх приборкало, а в душі вони ще гірше лютують.
Отець Кузьма запевняє повітове начальство, що горбанівська молода громада стала чогось жорсткою, черствою "до всіх людей". Я й сам помітив, що по українських селах, з того часу як розвелися урядники та "кулаки", люде стають нещирими, несердечними і менш прихильними до чужого безталання, до чужої біди. Мені здається, буцім би то разом з "кулачеством" почало ширитися по наших селах "філософське" правило — "кожен сам для себе"; або — "не постерігся, не зумів обминути лиха, сам вскочив в пригоду, сам і вилазь з неї, а моя хата скраю". Та годі про се...
Так ото за ту школу і зчепився Олешко з Сластьоном. Наум аж охрип, доводячи, що підрядом не слід лагодити школу. А Передерій аж пінився, перебиваючи Наума і не даючи йому говорити.
— Та годі вам гаркатися, ось прикуси ти, Науме, свого язика, а ви, добрі люде, не вважайте на нього та послухайте моєї поради,— мовив нарешті дід Охрім,— нехай старшина з писарем та чоловіка два тямущих обдивляться ту Гаспидську школу, зведуть рахубу, що вона коштуватиме, та й кажуть Сластьонові полагодити.
— І моя така сама думка! — промовив старшина.— Як ви, громадо?
— А вже ж так, так! Дід Охрім добре радить! Нехай по його, годі нам язики клепати,— загуділи громадяни.
— Ні, так не можна! — гукнув з усієї сили якийсь босий чоловік в латаній свитині.
— Ти чого тут ореш! — гримнув на нього Передерій.— Се тобі не в шинку і глухих між нами нема... Ще й воно лізе з своїми латками... Чого ти?
— Того, чого й ви,— огризнулася латана свитина.
— Цить, кажу! Латаний! — гримнув Передерій.
— Латане, та не хапане, а зароблене, замозольоване,— вставив своє слово Олешко.
— Що ти кажеш, Олешко?
— Те, що чуєте.
— Ану ще раз скажи!
— І скажу, коли треба буде...
— Се ти до мене "хапане" рівняєш?.. Що я хапав?
— А хіба я знаю... я собі до людей, а не до вас*, а то виходить таке, наче ви за Сластьона, як за себе...
— Мовчи! Бодай тобі заціпило...
— А хто мені закаже?!
— Я! — гримнув Передерій, тупочучи ногами.
— Овва!
— Не оввакай, а цить! Не то я тобі засупоню пащу.
— Овва! Отеє такий страшний, наче попова квочка на припоні!
Дехто з громадян так і покотився з реготу, а Передерій так і зайнявся, немов хто на нього приском сипнув.
— Так се ти мене, сякий-такий сину! До попової квочки прирівняв! — гукнув старшина на Олешка, сикаючись до нього з кулаками.
— Гетьте! — мовив Наум, подаючись назад.— Чого лізете? Запінився, наче шум на буряках, аж трясеться.
— Бодай під тобою земля стряслася, Ареде!.. Та я тебе* знаєш як! — похвалявся старшина.— Ти бунтуєш! Ти проти начальства! Я з тебе викурю той собачий дух! Я тебе широким шляхом запроторю геть за Москву...
— Короткі руки! — спокійно відповів Олешко.— Ви б то й радніші, та бачте, коли б на кропиву не мороз, то вона б і зимою людей пекла.
— Се правда,— загомонів хтось збоку,— коли б жабі хвіст, вона б усю траву витолочила.
Знов почувся регіт; старшина ще більш лютував і гукнув з усієї сили:
— Цить, голото!!
— Плюньте на них; та нумо кінчати діло,— радив Охрім.
— Ні, так не можна! — вихрився Передерій.— Я сього не подарую Олешкові! Я йому покажу: чи можна царське начальство до квочки рівняти.
— От розприскався, наче сукно мочить! — промовив спокійно Наум.
Новий регіт.
Вмішався писар, спитавши громаду:
— Кажіть: як з школою буде?
— Вже ж ніяк, як так.
— Іменно так.
— Еге ж так!
— Себто як?
— Та так же, як казали.
— А як казали?
— Хіба не чув?
Після такої розмови громадян Передерій промовив до писаря:
— Так і запиши, така, значить, прирада громадська, от і все.
— Значить, за Сластьоном? — спитався писар.
— За Сластьоном! — ревіла громада, покриваючи кілька голосів тих громадян, що не годилися на таку прираду. Олешко насунув на очі шапку і повагом пішов геть.
VIII
Увечері в Сластьоновій господі пили могорич Передерій, писар, дід Охрім і Семен та ще чоловіка зо три Сластьонових підручників-громадян.
— Ну, та й невживчива ж людина, отой Олешко,— мовив Сластьон, докірливо хитаючи головою.
— Запекла вдача, нікому не вважає,— відповів Передерій.
— Сама пиха! Несеться — "ось я — не я", а розбереш, то й вийде попове теля,— вставив Семен. *
— Баламут, начальство не шанує,— мовив Сластьон.
— От в сьому-то вся сила! І де він набрався такого поганого духу? — питався старшина.
Дід Охрім на те:
— Він з батька такий. А дід Семен:
— І мати у нього така була; було, як гляне на тебе!.. Крий боже! Ти їй слово, а вона тобі сотню. Постав проти неї сім тер-ниць — усіх переб'є! Вже язиката людина була! Нехай їй там легко лежати.
— Я ще й діда його зазнаю,— мовив далі Охрім.— Так і він,— нехай вже царствує, на всі чотири був кований: і вмирав, а ногою дриґав.
— Не диво ж, що й Наум з зубами родився...
— І кому тільки він не залив за шкуру сала! От і сьогодні, як при всій громаді образив Тимофія Кипріяновича! — піддратовував Сластьон.
— Я йому сього не подарую...
— Не можна і не слід; дивлячись на нього, і другі будуть неслухняні... Баский він, треба спинити, та, мабуть, не нам його гамувати! — промовив Сластьон, лукаво дивлячись на писаря.
— Чому не нам? — озвався писар.— Наче ми не люде, не громада, або Олешко велика цяця! Аби воли громади, зараз приговор — і гайда широким шляхом на Сибір...
— Шкода! Швидкий ти вельми! — мовив дід Охрім.— Сибір далеко, на се громада не пристане.
— Вміючи взятися — так пристане; підмогоричити, відро, друге божої сльози, от і пристане.
— Я готов четверо відер постановити, аби його спекатися,— мовив Сластьон.
(Продовження на наступній сторінці)