— Хоч би й під острогом, а не можна, не можна мені інакше!.. Але не турбуйся! Міщенко панок добрячий, до позвів не охочий, та я його без людей, сам на сам...
— Що ж він тобі? Не бив?
— Нехай би попробував!.. Ні!.. Тільки й сказав: "Чи ти здурів, чоловіче? Чи мати тебе дурнем на світ породила?"
Дійсно, Міщенко не позивав, спасибіг йому... Минув ще рік.
Всю ніч перед святою волею я вже й очей не заплющувала, все стерегла, щоб уночі Антін не зник з хати. Лежу та з-під рядна сочу його; бачу: він встав, тихесенько озувся, одягся, підперезався, вже шапку бере з кілочка; я тоді з-під рядна, в чому була, прожогом до дверей, розп'ялася.
— Стій,— кажу,— хоч убий мене, а не пущу з хати... Він до мене:
— Геть! Не жартуй...
— Не до жартів!.. Куди ти злаштувався?
— Пусти...
— Не пущу...
— Пхну!..
— Пхай, а не пущу, за ноги вчеплюся...
— Пусти, а то битиму!..
— Хоч убий, а не пущу. Знаю куди ти! До панів!
— Пусти! — як закричить він, так наче з шкури вилазить. Я трохи злякалася була, похолола, але мати божа зглянулася на мене, піддала мені духу, зараз я отямилася і кажу:
— Хоч ти кричи, хоч верещи, а не пущу,— ну його вмовляти, оброзумлювати. А він і собі трохи схаменувся, вже не кричить, а проситься. Та так жалісно, так жалісно проситься:
— Жінко моя! Ягідко моя люба! Пусти мене, не муч мене! Не доводь мою душу до гріха... Пусти!.. Зроду-віку ні в кого не просився, мовчав, терпів, а тепер не витерплю, прошуся у тебе: пусти, пусти мене!
Бачу я: трудно йому, аж сльози на очах виступили, та й мені не легко, треба мені на своєму встояти, і кажу:
— Не пущу...
— Не пустиш?
— Не пущу...
— Так клич же попа, нехай сповідає і причащає мене, бо я чую, що помру... Нудно мені, трудно мені на серці... Щось підступило, давить, дух спирає. Ой, ой! Пусти! — та з сими словами як заплаче, заголосить!.. І жалісно мені, і сумно, і страшно мені стало... Діти зі сну позскакували і собі голосять... Що ж мені робити, що мені чинити? Чи панів милувати, чи свою дружину мордувати? Сидить він на лаві, плаче, а я чую, що сльози його в серце до мене капають і там приском печуть... Хоч би він вхопився, думаю собі, та одіпхнув мене від дверей, я б вже й не пручалася, лучче б він вдарив мене, мені б не так тяжко було; несила б моя була його спинити... Так ні ж! Сидить він, наче приборканий, не лютує, та, плачучи, проситься, жалю мені задає... Переміг мене жаль; я двері навстіж! — Іди!
Закурив він, тільки підошви манячать, а я тоді собі в сльози...
Пощастило нам того разу. Панів не було на селі; вони ще вчора поїхали до міста, так Антін видрав там у них у господі якогось недопанка та на ньому й погострив свого язика. Обійшлося ні на чому.
А я стала собі на думці: з чого отеє у нього, у Антона мого, земля йому пером, отакий попуск божий? Цілісінький год він чоловік такий, що дай, боже, і всім людям, хоч в ухо його бгай. Аби ж прийшов день святої волі — він і займеться проти панів. З чого воно?.. Радилася я з попом: "Се у нього перехід,— каже батюшка,— над ним треба б ордію вичитати, але я не вмію того. Се треба у Виноградний монастир, десь аж за Києвом, там ченці вичитують..."
Я й приміркувала собі, що на все воля божа і проти неї чоловік нічого не вдіє. Нехай же воно йде, як бог дає...
Так воно і йшло до самої Антонової смерті; здається, цілих двадцять років. Не малий то час! Багацько, пребагацько всього за сей час перемінилося: що тоді тільки сходило, тепер вже виросло; що тоді починало зростати, тепер вже зістаріло; а що тоді починало старітися, за двадцять років струхло, спорохніло... І над нами трохи господь зглянувся, послав на нас свою руку благу. Антін, правда, не позбувся своєї вдачі, не покинув своєї вади лихої лаяти панів в день святої волі, але господь сокрушив панську гординю. Пани і з нашого села, і з сусідніх перейнялися думкою, що не треба уважати на Антонову лайку, бо він в той день людина непритаманна...
Як почали ото пани не вважати на Антона, як ославили його несамовитим, так з того часу не геть я турбувалася, тільки було опасуюся, щоб не напався він на кого такого, що не тямить його вдачі, та й потягне його в суд... Спасибіг богові, не траплялося такого, мабуть, мати божа одвертала.
Так от, бачте, з якою чудною людиною мене доля спарувала!.. Е-ех! Коли б не ті дві вади у мого Антона, звікувала б я з ним4, не зазнавши ніже єдиної хмарної години!.. Так,— кажу ж вам,— нема щастя без нещастя... Не було б ночі, не було б і дня...
Чудна, чудна людина був небіжчик... Упокой, боже, його душу з святими і з преподобними! Чудно він і вмер.
Кажу вам: як ославили його несамовитим, так з того часу пригоди з його вади не траплялося, хоча він і не покинув свого призначення. Почне, було, своє вичитувати, так, коли той, на кого він напустився, огризнеться супроти його, він того не довго лає... Аби ж хто змовчує, того вже він випере до-поту; доти пратиме, доки і в самого сорочка хлющем візьметься.
Чудно так, кажу вам, помер Антін.
Того году, як судилося йому вмерти, заманулося йому мірошникувати.
— До хазяйства,— каже,— я вже старий, підтоптався! Нехай син править, а я собі млин споруджу та й мірошникуватиму.
— Та й добре ж,— я йому на те,— дай, боже, час добрий, може, мірошникуючи, і панів кинеш лаяти...
— Ні, Оришко! Сього й не думай і не гадай про се; не кину...
— Чому?
— Тому, що ти не тямиш...
— Чи вже?! До срібного волосся дожила, розуму й на стілечки не нажила?
— Авжеж, не нажила. Тобі здається, що я панів лаю?
— А то ж кого, коли не їх?
— О, бач, і не тямиш голово!.. То я неволю людську лаю... Щоб ти знала, як прийде день святої волі, так у мене й закипить на серці проти неволі людської. Коли б я її побачив, я б її зубами загриз, та не знаю, яка вона, чи така як ото холера, чи така як трясця?.. Не знаю! Тільки всього й знаю, що так вона людей неволить, як пани колись...
Так ото заходилися ми коло млина. Треба було заздалегідь дерево на клітку вивезти. Купив він у Маслаченка і на клітку, і на вал, і на рамена. Поїхали рубать. Рубає він собі деревину, березу, чи що, цюкає та цюкає, а вона зразу як шугоне та на нього; він хотів відбігти, та не встиг, ступнів зо три відбіг; вона його й причавила і гіллям, і цівкою, ноги так йому і розплющила...
Привезли його додому, знесли в хату... Ледві він дише... Покликала я попа... запричастив він його... День, другий, третій — не оживає чоловік, не вмирає, а на четвертий день попрохав їстоньки... Зраділа я невимовно... Думаю: одужає... І, дійсно, був би одужав, коли б не настиг день святої волі... А то ж саме за тиждень настиг.
Ледві стало світати, чую я: Антін мій — упокой, цариця небесна, його душу — так тяжко-важко стогне та до мене так болісно:
— Жінко! Чи знаєш, який сьогодні день?
— Святої волі,— кажу йому, а собі думаю: "І тепер не забув".
— Порятуй же мене, а то пропаду...
— Чим же мені тебе рятувати? Рада б я небо до тебе привернути, душу свою до тебе вложити...
— Ні, не те!.. Не те!.. Візьміть мене, винесіть на сані, та везіть до панів...
— Господь з тобою, Антоне! Невідь-чого заманулося тобі... Як се можна!.. Надворі така холоднеча, тобі з хати не можна, в хаті під кожухом дрижиш!.. Вгамуйся, голубе мій, перехрестись та читай: "Ослаби, остави..."
— Не поможе! Ніщо не поможе!.. Везіть мене, чую, що смерть прийшла по мене!.. Он вона в кочергах вже стоїть, я її бачу... Глянь! Як зуби вискалила... Бачиш...
— Та заспокойся!.. Невідь-що тобі ввижається...
— Ні, не ввижається, я виразно бачу її... Порятуйте ж мене, не дайте мені занести гріха на той світ...
— Попа,— питаю,— покликати? — і бачу: якось твар його міниться, не та стає, зблідла і опала...
— Не попа, а пана... Нема пана, хоч недопанка... Рятуйте! Та з сим словом як заридає!.. А потім:
— Тривай! Тривай! Не підходь ще!.. Я зараз, зараз... Везіть мене швидше до панів!.. Жінко! Придерж її, не пускай її до мене...
Зумилася я, не тямлю — про кого він каже придержати, в хаті, опріч мене та сина, нікого... А він все своє:
— Не пускайте її до мене, нехай підожде, доки вернуся від панів...
— Кого не пускати? — питаю.
— Смерті, смерті! Он вона наставляється йти по мою душу...
Отут вже і я стерялася... Не збагну, що й почати, та й кажу синові:
— Бігай швидше по кума Мусія, нехай іде, раду дає... Заким прийшов кум, Антін мій усе одно верзе:
— Везіть мене, я зараз, підожди...
Прийшов Мусій. Антін вже не пізнав його; може, через те вклепався, що кум був в жупані; так він і взяв його за пана. Скинув на нього очима,— такі вони зробилися, наче сонні,— та тоді й почав:
— Ой ви, пани голоколінці! Бодай вам...— і те, і се, і п'яте, і десяте. І чого вже він їм не бажав! Страх і згадати... Бажав, бажав, тоді як заскрегоче зубами, так аж ікавка на нього напала...
— Біжи, сину, за попом,— мовив кум. Антін блиснув очима...
— О тепер,— каже,— йди!.. Іде, іде!.. Ох! Рятуйте!.. Та з сим словом і богові дух віддав... Чудна людина, чудна і смерть її.
Упокой його со святими!..
1895 р.
1 Маковіївська вода — вода, освячена під час церковного обряду в день пам'яті християнських мучеників братів Маккавіїв. У народі цей день має назву Маковія, відзначається 1 серпня за старим стилем.
2 ...саме на Варвар и...— В день пам'яті християнської святої Варвари, припадає на 4 грудня за старим стилем.
3 Масниця — давньослов'янське свято проводів зими, пристосоване християнською церквою до тижня перед великим постом і пов'язане зі звичаєм веселитися та готувати певні страви (млинці, вареники з сиром).
4 ...на Євдокії...— в день пам'яті християнської святої Євдокії, що відзначається 1 березня за старим стилем.