Ісправник глянув на неї, на Кабанова і говорив:
— Але, певно, його не надовго відсіля взяли; я так міркую, що днів через два-три його вернуть або зроблять лікарем у губернії; там тепер треба лікаря, а губернатор знає, що Калина добрий лікар.
Ніхто на се не промовив ні слова. Марина хотіла б вірити словам ісправника, але якась невидимка шептала їй: "Бреше, бреше! Не вір!" Викрепилась вона, їй здавалося, що вона ні в однім оці не видала себе. Але ж! їй здавалося, а проте не так було, бо в цілім Царевомосковську давно вже ходила гутірка, що Марина закохалася у засланого лікаря...
Як його списати те, що було на серці у Марини або в Антона! Та, по-моєму, й нащо се списувати! Не трудно зрозуміти і так.
Минув тиждень, довгий, безконечно довгий, безконечно тяжкий задля Марини тиждень! Калина не вертався, ні вісті не слав про себе, де він, що з ним?
У неділю Марина, сказавши, що йде до церкви, пішла до ісправника. Ісправник дуже здивувався, побачивши в себе Марину.
— Чи ви чесний чоловік, чи ні? — спокійно і строго спитала його Марина. Ісправник двигнув плечима, скривився і не відповів нічого.
— Коли ви чесний чоловік,— говорила дальше Марина,— я вимагаю, щоб ви мені правду сказали. Чуєте? Говоріть!
В голосі її гуділа така спокійна та увірена в своїй правоті нота, що ісправник зразу зрозумів, що тут непереливки, що крутиться тут нічого, а треба або відповідати прямо, чисто, або зробити вельми незвичайне навіть для поліціанта діло: випровадити з своєї хати дівчину, не відповівши їй ні слова. Він глянув ще раз на Марину, і йому показалося, що перед ним стоїть та велика моральна сила правди, котра нікому не спустить, нікому не зверне, ні перед чим не стане, поки не доб'ється до свого. З такою силою шуткувать нічого.
— Питайте, що вам треба? — одповів ісправник.
— Де Калина? Ісправник спустив очі вниз.
— €й же то богу, не знаю! Його повезли в губернію...
— Нащо? Хто написав донос на нього? Ви?
— Побий мене святий хрест, не я! Нехай мені руки по лікті відсохнуть, коли я хоч...
— Годі, годі! — перебила його Марина і повернулась, щоб
іти.
— Тривайте! — зупинив її ісправник.— Можна довідатись, де Калина. Я знаю все...
— Так чом же ви не кажете?
— Але ж потривайте! Я не те знаю, де він, а те, нащо вам се треба знати... Я все знаю, думаєте — ні?
— До сього мені нема діла. Коли знаєте, де він,— кажіть!
— Я сам був молодий... Я колись кохав...
Марина обернулась і, не промовивши ні слова, пішла додому, а ісправник тільки руками розвів услід неї і промовив: "От яка! Бідова!.."
Того ж таки дня Марина сиділа під вечір у своїй хаті і сумувала, нагадавши, як то недавно в сій самій хаті, в таку ж пору вона була щаслива, а яка вона тепер безщасна! "А він? Він, мій Антін, де то він? Що з ним?.." Вона схилила голову на стіл і так загадалась, що й не примітила, як увійшов дядько.
— Марино, серденько! — сказав він, сівши біля неї.— Скажи мені по правді, чого ти сумуєш? Чого вбиваєшся? Глянь на себе: яка ти стала!
Марина вставила на нього свої великі, ясні очі і спитала:
— А де Калина?
— Хіба ж я знаю! Та й що тобі до нього? Марина скочила з свого місця.
— Що мені до нього? Мені? А те, коли ви не знаєте, що я його люблю, що він мені все!.. Чуєте?.. А довідаюсь, де він, я знайду його чи живого, чи мертвого...
Кабанов уже знав, що Марина була в ісправника і про що питала. Він умисне прийшов про се говорити з небогою, але він не сподівався почути від Марини такі сміливі і грізні речі. Він здивувався. Він ішов розмовляти з дівчиною, з підлітком, з небогою, котру вважав не більш як дитиною, а тепер опинився перед чоловіком! Марина в один мент переросла себе в очах дядька так, як він і не сподівавсь! На таку розмову Кабанов був не готовий і не зразу зрозумів, що казати, на яку ступити. Треба б подумати,— так ніколи думати. Небога так дивиться, що не дасть думати, і Кабанов відповів перше, що прийшло в думку:
— Мариночко! Подумай: що ти? Погадай, хто такий Калина!
— Тс! — строго промовила Марина.— Ані слова в осуду Калині! Я знаю, хто я і хто він: обидва — люде; він чоловік чесний, освічений, він засланець!..— останнє слово Марина вимовила з притиском і протягом, а далі повела: — От усе, що я знаю і що треба мені знати... А що б ви не сказали в осуду його —все буде брехня! Чуєте, брехня! Я не повірю і слухати не хочу. Я питаю вас: де Калина? Ви повинні знати, я гадаю, що ви з комісаром підстроїли усе діло, щоб відсіля вивезли Калину... Ну, суди вас бог за се! Але що ж з того? Хіба коли його нема тут, так я вже не його? Овва! Не знаєте ви мене! Скажіть же, не мучте мене! Ви мій дядько! Я молю, благаю вас, скажіть! Своєю матір'ю, вашою сестрою благаю вас: скажіть! — голос Марини задрижав.
Кабанов з природи був чоловік грубий, але не злий, запальчивий, але не злопам'ятний, відходчивий; серце в нього було добре. Слова і сльози небоги вразили його,
— Слухай, Марино, серце моє, я тебе люблю! — він хотів її обняти. Марина одвела його своєю рукою і гордо промовила:
— Постійте! Коли ви любите мене, так не ображуйте ж мене! Я не хочу, я жахаюсь, щоб мене обнімала та рука, котра, може, заподіяла зло моєму Антонові...
— Як се, як — твоєму? Хіба ви вінчані?
— Все одно! Чи обкрутили нас круг налоя, чи ні, чи в'язав нам піп руки, чи ні, а ми вінчані тим, що кохаємо одне другого... Говоріть, дядечку, правду: де Калина? За що його вивезли?
— Серце, Марино! Я не вмію брехати: я знаю, що ти була в ісправника; я чув від нього, що хтось написав губернаторові без підпису донос, що Калина лікарює. А ти знаєш, що йому яко засланцю не можна лікарювати.
— Коли ж він лікарював?
— Хіба мало? От і тебе гоїв.
— Так його за се і вивезли?
— Більш ні за що!
— Господи! Хіба ж се провинність — помагати недужому? Хіба ж ваш губернатор такий варвар, щоб за се карав чоловіка?
— Не губернатор, а закон...
— Гарний закон! Нічого сказати! Ні, се не може бути! Тут щось не так, тут логіки нема!..
Молодий дівочий розум і чисте серце дівоче гадали, що в нас в усьому повинна бути логіка, що й над засланцями, навіть над душогубцями не можна заподіяти нічого такого, що противне здоровому розумові, гуманному чувству, християнству...
Гм! Се була велика дівоча помилка! Зрозуміла і Марина сю помилку, та не швидко, і дуже-дуже дорого заплатила вона за таке зрозуміння.
Марина почала швидкими ступнями ходити по хаті. Кабанов сидів в кінці столу, мовчки гриз нігті або ковиряв пучкою в косі. В серці його роївся жаль до небоги, а в голові снувала думка, як би то запомогти Марині? Кілька раз приймався він заводити річ, Марина все ходила, одповідаючи коротким "еге" або "ні". Так пройшло годин зо дві. Кабанов став прощатись.
— Ка добраніч, Марино!
Марина взяла його за руку і сказала:
— Завтра ви мені дасте грошей! Я поїду в губернію. Кабанов був опікуном її і хазяйнував її грішми.
— Чого поїдеш?
— Шукать Антона! — одповіла Марина так виразно, так твердо, що Кабанову стало ясно, що нема чого тут суперечити.
— Гм! От як!.. Сміливо... шукати на дні ставу персня.
— Про те мені знати!
— Авжеж. Ну, та про се завтра помізкуєм. Добраніч! — і Кабанов швидко вийшов з хати.
А Марина й не подумала спати. Перед нею стояло Гамлетове "чи жити, чи не жити?" 10 "Чи дасть дядько грошей, чи ні? Що, як ні! Е, ні, я переможу його — дасть". І от перед нею нова картина: вона їде, шукає, розпитує, знаходить Калину: він у тюрмі; вона йде к сама в тюрму, вінчається з ним — вона щаслива і він щасливий... "Добре! А що ж скаже бабуся? Е!" — На се Марина махнула рукою.
VIII
Уранці другого дня, як тільки всі зійшлися до чаю, стара Кабаниха сказала Марині, щоб зараз після чаю зайшла до неї в кімнату поговорити про діло.
— Вам дядько все розказав? — спитала її Марина.
— А ти вже й знаєш! Яка вгадлива! І в кого ти така вдалася?
— Я мушу сказати тобі, Марино,— заговорила строгим голосом Кабаниха, як перейшла з онукою до своєї кімнати,— що я ремствую на тебе. Ти образила, ославила і мене, і всю нашу сім'ю, і весь наш рід...
— Чим се так?
— Мовчи, не перебивай і слухай. Ти й сестра твоя зостались сиротами, я взяла вас до себе, ночей не досипляла, доглядувала вас, виростила, випестила, стала вам за матір...— стара піднесла до очей хустку.
— Спасибі вам за се.
— То-то спасибі! А що з того спасибі? Чим же ти віддячила мені? Ти зневажила мене, зневажила дядька, стала непокірливою, неслухняною. А через що? Через те, що тебе причарував отой поганий татарин!..
— Бабусю! Коли ви хочете, щоб я сиділа з вами і слухала ваші речі, так не лайте його!
— Оце ще не видала! Ще чого не було! Хто мені заборонить! Хіба я не господиня! Та я його... Коли б я його вздріла, я б йому очі видерла, собаці!..
— Бабусю! Ще раз кажу: говоріть та не лайте його!
— Лаятиму поки схочу! Я своїй дитині господиня...
— Нехай! Так і лайте ж мене, а не його!
(Продовження на наступній сторінці)