Коли птаство піднялося вгору, Гнат побачив на озері острівець, а на ньому кілька сот птнчих гнізд. По деяких з тих гнізд лежали крашанки, більшість же була з маленькими пташенятами. Гнатові дуже цікаво було подивитись зблизька на дзьобатих бабенят, і він, не вагаючись, поскидав з себе зброю, роздягся й поплив до острова.
На острові зчинилася метушня. Пташенята, які були більшенькі, позбігали на воду; менші повилазили з гнізд і ховалися поміж травою, а ще менші тулилися одне до одного по гніздах, злякано цвірінькаючи. У повітрі теж був переполох: птиці спускалися нижче й літали над самою головою Гната.
Молодий козак плавав добре й за дві хвилини вже перехопився на острів. Тут гнізда були на всякому кроці. Качині й гусячі крашанки лежали прямо по ямках на темному піску, лебеді ж та баби кублилися поміж високою травою. Гнізд лелек тут зовсім не було, бо вони на озері тільки гостювали, добуваючи споживок, кубляться ж вони здебільшого на деревах та по стріхах хат.
Дивуючись на великі жовті дзьоби незграбних бабенят, Гнат нагнувся й хотів узяти одну малу пташку до рук, але тільки що він простяг до неї руку, як мати пташки хутко підлетіла й ударила козака своїм міцним дзьобом у голову. Гнатові з того удару аж іскри пішли з очей, коли ж він глянув угору, то побачив над самою головою кілька десятків жовтих дзьобів, що замірялися його бити. Захищаючи однією рукою очі, Гнат почав другою відгоняти птиць, але це вже не помагало, — баби не страхалися, кидалися на нього, мов несамовиті, били його крилами, дряпали тіло кігтями й, що найгірше, довбали страшними дзьобами. За хвилину на поміч бабам підлетіли ще лебеді й навіть гуси й усі додавали своїх дзьобів до баб'ячих.
Бачить Гнат, що непереливки, та кинувсь у воду й поплив чимдуж до своєї зброї, але від того йому тільки погіршало, бо голова була зовсім не оборонена й птиці довбали її, як хотіли.
Щоб хоч на хвилину зрятуватися диявольських дзьобів, Гнат пірнув під воду, та потреба дихати скоро примусила його виринути, й тоді птиці кинулися на нього ще з більшим завзяттям. Козакові ставало темно в очах... Він почував, що через хвилину стане непритомним і заллється водою.
В ту мить почувся поклик старшого брата:
— Поринай знову, дурню!
Не стямившись, Гнат знову пірнув під воду, й тільки що його голова зникла під водою, як пролунав постріл і птича зграя вихором закрутилась угору.
Петро знав, що Гнат на полюванні, й пішов до нього ще тоді, як почув його постріл, турбуючись, чи не здибав Гнат вепра. Тепер він саме наспів, щоб вирятувати брата, й, стрельнувши з рушниці, розігнав птиць.
Гнат ледве мав силу доплисти до берега. Все тіло його, а найбільше руки, шия та плечі, були подряпані й запеклися синяками; оселедець на голові його птиці вискубли вкрай, і сама голова козака була, зрештою, скривавлена.
— А що, братику? — з посміхом зустрів його на березі Петро. — Навчили тебе баби, як яйця брати?
У Гната з очей текли сльози. З досади йому хотілося заплакати голосно, як плачуть малі діти, але він не допустив себе до такого сорому й віддихавшись, почав одягатись.
— Смійся з мене, якщо тобі кортить! — відповів він згодом братові похмуро. — Тільки, будь ласка, не кажи нікому з товариства про мою пригоду, щоб ще не прозвали мене, боронь Боже, "баб'ячим недобитком".
Пожалівши брата, Петро вишукав під деревами павутиння й обліпив ним його скривавлену голову, а далі настругав тоненької підшкурки з бузини й обклав нею братову голову зверх павутиння.
— Ну, тепер надівай помалу шапку, — сказав він, — та ходімо обідати.
Увесь цей день, та й другий, Гнатові дуже боліла голова, й хоч він нікому не скаржився, але був невеселий.
Тільки в обідню пору четвертого дня, після дуже важкого походу, запорожці вийшли з плавні на берег річки Скарбної. На другому боці річки стояв зимовник старого запорожця Загнибіди, а далі, де впав у Скарбну Чортомлик, видно було ще декілька хаток. Трохи вище від хат знать було окопи й біля них могила з надгробком.
Гнат знав, що в нього на очах руїни Старої Запорозької Січі й могила славного кошового Сірка.
Петро й інші козаки почали гукати, викликаючи з того боку човна, але річка була широка, й їх почули нескоро.
Сам Загнибіда не почув би й довіку пугукання запорожців. Він прожив на світі більше, як сто років, і пам'ятав навіть гетьмана Дорошенка, за часів же кошового Сірка вже козакував. Час сушить навіть могутні дуби, й цей запорожець-велетень кепсько вже бачив і був зовсім глухий. Почули запорожців двоє молодиків, що жили з дідом у зимовнику, й через півгодини вони всі, разом з дідом, переїхали човнами до запорожців.
Калниболоцький почав розмову з дідом про дуби:
— Перевозитись нам треба, діду, на той бік. Дайте нам усі, які у вас є, дуби й човни.
Загнибіда вже знав про атакування Січі москалями й, гадаючи, що полковник скаржиться на те, почав його заспокоювати:
— Покличуть! Покличуть знову! Вір моєму слову, отамане, що покличуть!
— Так не гайтесь, діду, а скоріше давайте дуби, — знову вдався до нього Калниболоцький. — Перевезти тисячу козаків нелегко.
— Дуби давайте! — гукнув дідові в саме вухо Петро Рогоза.
Дід, нарешті, розібрав, що від нього хочуть.
— Побрали вже дуби під військо! — одповів він. — Самі каюки лишилися та баркас...
— О, як є баркас, — зрадів Петро, — так се дуже добре!
— Беріть, що хочете. Та кажу вам: не сумуйте, діти, — покличуть вас!.. I нас з Костем так само загнали було аж в Олешки до бусурманів, а як побачили, що без запорожців турків не завоюють, так і покликали знову!
Дід ще довго б бубонів, та Петро трохи не силою посадовив його в човен і, взявши брата та двох козаків на гребки, поїхав на той бік, щоб пригнати звідтіля баркаса.
Старий запорожець не вгавався й сидячи в човні:
— Покличуть, діти мої... — говорив він упевнено й поважно. — Не сумуйте — покличуть! Де ж воно таки чувано, щоб не було запорожців? Сам, козаче, поміркуй: як те може статись, щоб не було запорожців? Хто ж без нас перейматиме орду, як вона посунеться на Україну? А хто ж турчину страху завдаватиме та кораблі бусурманські в Чорному морі потоплятиме? Гай-гай! Шкода праці!.. Не було вояків над запорожців та й не буде... А були запорожці споконвіку та й будуть!
Через півгодини Петро з товаришами обрядили баркаса та десяток човнів, і військо почало перевозитись до Старої Січі.
Гнатові сьогодня не так уже боліла голова, й, поки товариство перевозилося, він пішов на могилу Сірка.
Наблизившись до неї, молодий козак зрозумів, що нікого з своїх ватажків запорожці не поважали так, як Сірка, бо ніде над домовиною козака він не бачив такої високої могили й такого гарного надгробка, як над домовиною цього славного кошового. По могилі, схиливши свої колоски, немов у журбі за минулим, коливалася срібна тирса та пирій, а з-поміж тієї трави визирали блакитні барвінки, червоний мак та сині васильки, немов надія на краще, що завжди виникає в людському серці, навіть під час темної розпуки.
Замислений, Гнат зійшов на могилу й глянув понавколо. Краєвид з могили був майже ще чарівніший, ніж з дзвіниці Нової Січі. З півночі підбіг до Старої Січі Чортомлик і розлився широким лиманом, зі сходу, з зеленої плавні, підбігли Скарбна й Лапинка, на південь простяглася річка Павлюк, а на захід, мало не до самої Нової Січі, мила берег широка Підпільна.
Перевівши очі на степ, Гнат наглядів у лощині, за верству від могили, невеликий косячок коней.
"Чи не з військового це косяка одбилися? — подумав молодий козак, і бажання добути коня обхопило всю його істоту. — Запевно, що з військового, бо за своїм косяком Загнибіда послав зовсім у інший бік".
Гнат знав, що військовий косяк драгуни генерала Текелія зайняли ще в перший день атакування Січі, але надія на те, що деякі коні з того косяка відбилися, манила його туди, в лощину, де паслися коні, й Гнат сам незчувся, як уже йшов до тієї лощинки.
"Піймати коня — не диво, — міркував Гнат, — але як на ньому їхати без недоуздка?"
Турбуючись про те, зійшов він у низ лощини, зрізав кілька тоненьких лозинок і сплів з них недоуздок. Тепер Гнат був уже певний, що коні будуть його, й ішов далі, не ховаючись, а озиваючись до коней голосом. Коні підняли голови й знову почали спокійно пастися. Розумні тварі по вбранню пізнали одного з своїх хазяїнів-запорожців і не мали на мислі тікати.
Усіх коней було вісім. Гнат увійшов у середину косяка й, накинувши недоуздок на одного найспокійнішого коня, скочив на нього верхи й почав навертати весь косяк до зимовника Загнибіди.
Полковник Калниболоцький дуже зрадів придбанню коней і, похваливши Гната, дозволив йому обрати собі найлюбішого. Молодий козак обрав вороного баского коня, загнуздав його своїм недоуздком і зараз же почав гарцювати, щоб дізнатись, чи не полохливий він, чи ходе іноходдю, чи добре перестрибує рівчаки й таке інше.
Тим часом Загнибіда та його сусіди привели й подарували Калниболоцькому по десять коней з усякого двору, так що в запорожців стало зразу тридцять вісім коней.
У полковника було чимало грошей з військової січової скарбниці, й він хотів заплатити за коней, але старі січовики замахали руками:
— Боронь, Боже, щоб мн взяли гроші. У нас коні не куповані... Наплодилися та вигодувалися на землі Війська Запорозького... Дали б вам і більше, так молоді ще.
(Продовження на наступній сторінці)