— Дарма! — засміявся старий козак. — Не перекинуть. То морські свині. Тепер вони бігтимуть з байдаками наввипередки. Ось кинь у воду кільки шматків хліба, так тих свиней ще більше збереться.
Василь кинув хліба, й справді — морські свині скупчилися позад байдака й, перестрибуючи колесом одна через одну та плескаючи по хвилях своїми дебелими риб'ячими хвостами, билися поміж себе за хліб.
Багато ще дивного бачив Василь за ті дні, поки козаки пливли морем, а пливли вони не поспішаючись. Зараз за Очаковом кошовий підвернув до берега й отаборився на ніч біля Тилигульського лиману. Звідсіля він їздив до очаківського паші, щоб перебалакати з ним про дальнішу подоріж запорожців і попросити, щоб турки й татари не чинили ніякої шкоди тим запорожцям, що з Калниболоцьким та Бахметом простували степами.
На другий день усе військо їло борщ з яловичиною та ще й заїдало печеним маханом[8], бо очаківський паша дуже зрадів, почувши, що запорожці вже не вороги туркам, і подарував на військо десять телиць та сотню валахів.
З-під Очакова запорожці перепливли до турецької фортеці Хаджибею[9] й там кільки день дожидали Бахмета, а, не діждавши, лишили на пересипу Хаджибейського лиману залогу, самі ж попливли до Аккермана, 6о в ньому пробував найстарший турецький паша.
Через кільки день запорожці повернули з моря в лиман річки Дністра й отаборилися біля нього на високому березі. Тут військо мало стояти довгенько й, зважаючи на те, кошовий загадав козакам напинати з парусів намети, копати кабиці, виробляти відра, вагани, діжки й усе, що потрібно для житла.
Аккерманський паша був ще добріший за очаківського й прислав на військо в подарунок від султана сто волів, тисячу валахів та ще парусів на намети.
Справа будування коша пішла в козаків дуже жваво. Посеред коша напняли два великих намети: один — кошовому, а друга — під церкву.
У лісі застукотіли сокири, й через кільки день у запорожців було вже всяке збіжжя й посуд, а в наметі кошового та в писаря були навіть столи, широкі лави й ослони.
Василь теж не гуляв: він наробив з півсотні гарних ложок, а одну окремо зробив дуже штучно, з хрестиком на держаку, та й подарував її названому батькові — Очеретові.
Через два тижні до коша прибув з своєю ватагою Бахмет, тільки Калниболоцького з його повком досі не було, й Василь, нетерпляче сподіваючись братів, щодня бігав на могилу виглядати їх.
IV
Подивимося тепер, як ішли з Січі на Дунай старші брати Василя.
Після того, як кошовий попрощався з полковником Калниболоцьким і поплив з більшістю Запорозького Війська Дніпром, Гнат та Петро Рогозяні лишилися разом з своїми товаришами в гущавині плавні, одрізані від Січі річками Сисиною та Підпільною.
Полковникові Самійлові Калниболоцькому припала нелегка справа: перейти через усі запорозькі землі, перерізані тепер стороннім військом так, щоб ніхто не довідався про його похід. Проте він сього походу не страхався й, одвівши козаків од берега на суху галявину, почав порядкувати військо до далекої дороги.
Ввесь день козаки вирубували дрючки, щоб на них нести всяку вагу, та плели з лози сакви на печений хліб та сало; що ж до дрібної ваги, як-от тютюн, порох та кулі, то все те зразу було поділене на всіх козаків рівно.
Багаття сей день запорожці не розкладали, щоб з московського стану не побачили диму, й харчувалися ввесь день хто чим. Тут же, недалеко річки Сисиної, вони й ночували, а ранком другого дня полковник підняв козаків і рушив у похід.
Петро Рогоза, як осавул, мусив вести перед війська, Гнат же пішов слідом по ньому.
Трава в плавні була козакам вище голови, осока й очерети стояли стінами; віття гнучких верб зачіпало козаків за шапки й било по плечах, а колюча ожина плутала їм ноги. Йти було дуже важко, а найважче переднім, бо їм доводилось уминати траву, ламати очерети, рвати ногами осоку й ожину та до того ще й роздивлятись, щоб не потрапити в болото.
Поперед козаками, налякані шелестом та гоміном, розбігалися, ховаючись у траві, вовки, вепри, сугаки[10], лисовини, барсуки й горностаї, а з ближчих озер піднімалися й перелітали на дальніші озера та протоки великі зграї лебедів, гусей, лелек, баб[11] та чайок; коли ж піднімалися злякані качки, то заступали світ сонця безліччю своїх крил.
За герготанням озерної птичини не можна було розмовляти, від скрекоту ж, цвірінькання й співу горішнього птаства прямо у вухах лящало... Під дубом удудукав чубатий хорошун одуд, на розлогих віттях верб буркотіли ніжні горлиці, а високо по деревах голосно скрекотіли сині, червонокрилі ракші та рябі, довгохвості сороки... I все те птаство кидало свою веселу роботу й нишкло на кільки хвилин тільки тоді, коли понад деревами шуміли крила шуліки або з-під блакитного неба вчувався клекіт голодного орла.
— Невже, Господи, ми навіки покидаємо цей рай? — з нудьгою в серці спитав Гнат.
Не діждавши від брата відповіді на своє питання й почувши згодом, як кувала зозуля, він згадав свої дитячі літа й звернувся до зозулі:
— Зозуле, зозуленько!.. Чи побачу я ще знову Великий Луг?
Зозуля обізвалася ще один раз і полетіла в осяяну теплим сонцем далечінь. Весела пташка не розуміла того, що Великий Луг покидають його давні хазяїни. Не гадала вона про те, що прийдуть сюди нові хазяїни — неситі чужинці; що тим чужинцям не болітиме серце за Великим Лугом, як його дітям-запорожцям; що повибивають вони птахів та звіра, покалічать залізними гаками рибу, повирубують одвічні дерева, а високі трави витолочать гуртами товару та кіньми й переведуть непорушний до того Великий Луг, красу Запорожжя, в сипучі піски... Не розуміла зозуля всього того й полетіла, весело кукуючи, шукаючи собі десь любого подружжя.
Козаки йшли один по одному й, посуваючись повагом на захід сонця, простяглися довгою стьожкою. Часто на шляху їм траплялися зарічки й затоки. Неглибокі зарічки вони переходили бродом; коли ж протоки були глибокі, то доводилося рубати дерева, перекидати їх, по кільки в ряд, з одного берега на другий і переходити по них над водою. Траплялося й так, що зарічки були такі широкі, що перекинути дерево з берега на берег було неможливо; тоді доводилося рубати кілька десятків колод і, спускаючи їх на воду, в'язати одну до однієї, аж поки такий живий, плавкий міст досягав другого берега.
Усе це брало багато часу й сили й, одійшовши від Січі за ввесь день не більше, як милю, козаки надвечір, стомлені вкрай, стали в плавні на ніч.
Ранком другого дня запорожці знову пішли на захід сонця й через невеликий час натрапили на такий великий зарічок, що зробити на ньому міст було б уже зовсім трудно.
— Доведеться в'язати тороки! — звернувся Петро Рогоза до полковника.
Калниболоцький був тієї ж думки.
Козаки зрубали кільканадцять верб, обрубали їм гілки, стягли на воду й позв'язували лозою по чотири верби до ряду. Далі наклали на ті верби впоперек ще рядок дрючків, і тороки були готові. Всякий такий торок держав десять козаків, і вони, одпихаючись довгими палями, почали переїздити на другий бік.
В першу чергу полковник звелів перевезти кухарів з таганами, щоб, поки переїдуть усі козаки, вони встигли виготувати обід.
Побачивши, що справа затягнеться надовго, Гнат, щоб не гаяти марно часу, набив рушницю й пішов полювати. Ходити було недалеко: побачивши ступнів за сто очерет, молодий козак угадав, що за очеретом є озерце, й повернув до нього. Нелегко було продратись крізь рясний очерет, переплутаний колючою ожиною, а все ж таки Гнат ламав його й посувався далі, спускаючись до води.
Одхиливши останню стіну очерету, Гнат скам'янив з дива. На озерці майже не знать було води — вона вся була вкрита качками, гусками, лебедями й іншим озерним птаством. Вся дичина майже не полохалась, і тільки ті качки, що були ближче до берега, побачивши несподіваного гостя, трохи одпливли від нього.
Гнатові було соромно стріляти, коли дичина була так близько, що її можна було брати руками або бити кийком; до того ж його увагу звернули на себе водяні свині[12], що цілою родиною, з дітьми, розташувалися на березі. Ці незграбні, невеликі тварини з не то поросячими, не то качиними носами й широкими, мов лопаточки, хвостами, одягнені в дуже коштовне хутро, чіплялися пазурами своїх коротеньких лапок за коріння верби, обмите водою, вилазили на них з води, перекидалися через голову, бавилися з дітьми й знову падали в воду. Тут же недалеко, під корінням верби, сиділа видра з видрюком і смакувала молоденькі шпичаки[13].
Гнат захопився видовиськом спокійного життя звірів і стояв, спустивши свою рушницю додолу. Аж тут з гілки, що була в нього над головою, на водяних свиней камінем упав великий дикий кіт і, вхопивши зубами маленького бобрика, миттю зник з ним поміж травою.
Все це сталося так несподівано, що Гнат не вспів навіть розглядіти кота, проте, не стямившись, він у запалі все ж таки стрельнув туди, де ще хиталася зворушена звіром трава.
Тільки вибухкув постріл, як над озером зчинився надзвичайний шум від свистіння крил та крику наляканого птаства. Важкі баби й гуси, піднімаючись з води, летіли так низько, що трохи не звалили Гната на землю. Вони билися одна об одну, зачіпали крилами за віти дерев і плуталися поміж листям; але врешті через хвилину вгорі над озером уже крутилися великі зграї баб, лелек, гусей, лебедів, чайок і куликів, заступаючи своїми крилами світ сонця й наганяючи крилами такий вітер, що здавалося, наче над головою шугає вихор.
(Продовження на наступній сторінці)