VI
Гайдамацький байрак[17], що до нього зараз мали йти запорожці, був за дві години ходу від Орлячого Гнізда. Увійти в нього можливо було тільки з річки Саксагані, бо далі од неї, обабіч байраку, стояли височенні сторчові скелі. У самому байраці була така густа дубова пуща, що навіть у південь у байраці не видно було сонця. В скелях байраку було багато печер, і деякі з них були такі великі, що в кожній можна було сховатись десяткові козаків; а одна печера так широко роззявилася, що в неї запорожці становили коней і вона так і звалася: "стайнею"[18].
За часів Коліївщини цей байрак давав гайдамакам дуже захисний притулок, бо в ньому не тільки було безпечно переховуватись, але й зручно було оборонятись од ворогів з невеликою силою; чотири ж криниці з холодною й прозірною, як сльоза, водою давали можливість витримувати в байраці навіть облогу.
До цього-то байраку, хоч він і не був козакам на шляху, повів тепер осавул Рогоза запорозьке товариство, а щоб драгуни не знайшли козаків по слідах, вони пішли берегом річки; по каміннях; вершники ж побрели водою вгору річки, й хоч усі посувалися повагом, а все-таки, поки почало світати, військо вже втяглось у Гайдамацький байрак.
Розбуркане серед ночі товариство тепер не хотіло спати й почало біля струмочків оббанювати свої помуляні під час довгого походу ноги холодною водою. Тут, у цьому байраці, всі козаки почували себе наче в своїй хаті, бо мало не всякому з них траплялося бувати тут не один раз і по волі, й по неволі. Вони вітали байрак, як рідного батька, й весело розташовувалися попід гіллястими дубами.
Полковник, посадовивши вартових по дубах, покликав до себе всіх кухарів та пекарів і загадав їм варити обід та пекти хліб, бо печеного хліба лишилося обмаль.
Гнат дуже зацікавився бачити, як то пекарі зроблять по бажанню полковника, коли немає печей, і пішов слідом за старим січовим пекарем Драньком.
— Як же, діду, ви пектимете хліб, коли немає печі?
Дранько був старий козак, що побував уже на своєму віку з шаблею в руці на Чорному морі, й за морем, і в Криму, й у Польщі, й у Волощині. Пекарем же він став не з своєї охоти, а через те, що в бойовищі йому було вибито праве око. Глянувши на Гната своїм осиротілим оком трохи посміхувато, Дранько відповів:
— А ти, козаче, допоможи мені назбирати хмизу, так я тобі й покажу, як пекти хліб без печі.
Гнат охоче взявся збирати хмиз і приніс Дранькові добрий оберемок.
— Куди вам, дядьку, хмиз?
— Он до тієї печери! — показав пекар на печеру, що з захисного кутка байраку вишкірилася на них своєю невеликою темною пащею з-під високої скелі. — Та ще, будь ласка, сину, — додав Дранько, — зроби деркача з довгим держаком та вимети печеру, а я тим часом зроблю лопату.
Гнат кинув біля печери хмиз, зробив деркача й почав вимітати з печери листя, камінці й усяке сміття. Деркач у глибині печери чіплявся за щось непорушне, та козак не звернув на те уваги, гадаючи, що то камінь, і докінчив свою роботу.
Упоравшись, він почав оглядати байрак.
Перш за все його здивувало, що скелі по байраку тільки зверху були сірі, по щілинах же й там, де з скель повипадало каміння, виявлялося, що мало не всяка скеля мала різний колір: були скелі руді, жовті, жовтогарячі й червоні[19]. Тут же, поруч з тими скелями, стояли блискучі скелі, часом сині, як море, а часом руді, як іржаве залізо. Ці скелі були міцніші від інших, проте, від повітря й вони подекуди кололися й осипалися грудками, важкими, як справжнє залізо[20].
Більше години Гнат роздивлявся по скелях і побіля криниць, де теж було чимало різноколірових камінців. Він дивувався на незвичайні скелі байраку, яких ніколи не бачив, але не розумів, у якій пригоді ті скелі можуть стати людям.
Утомлений і задуманий, Гнат вернувся до печери, що її причепуряв, і сів на скелю, дожидаючи Дранька. У байраці було захисно й любо. Рясні велетні-дуби сплелись угорі пишним кучерявим віттям так щільно, що зробили над байраком густу зелену стелю, а високі скелі, що товпилися до байраку, неначе підпирали ту стелю з двох боків. Вогке від холоду повітря стояло в байраці нерухомо. Десь близько від Гната заходився голосною піснею соловейко, а вгорі, над зеленою стелею, під ясним промінням сонця, вчувалося щебетання іншого співочого птаства. Сюди, на дно глибокого байраку, те птаство не залітало, й тільки жваві ластівки, що цілими зграями з веселим гомоном крутилися тут, приліпляючи до скель свої дивовижні гніздечка, звеселяли похмуру тишу Гайдамацького байраку.
Таємна темрява байраку викликала в молодого козака потребу почути голос людини, й непомітно для самого себе він заспівав:
Ой, не шуми, луже, зелений байраче,
Не плач, не журися, молодий козаче.
Ой, не сам я плачу, плачуть карі очі,
Що нема спокою ані вдень, ні вночі:
Сусіди близькії — вороги тяжкії,
Не дають ходити, дівчину любити...
Сумний голос пісні оповив Гнатові душу журбою. Він почув себе самотнім, і в голові його встало питання: "Що ж далі? Невже весь вік, до смерті, блукати по степах та по гущах плавень?"
Молодому козакові було любо козакувати, але з серця озивався голос, кажучи, що сього ще не досить. Душі бажалося ще чогось іншого... Хотілося хоч на який час відпочити... хотілось поєднатись з кимсь душею... хотілося кохать.
На очах молодого козака веселі ластівки так любо парувалися й спільно будували свої кубелечка... Чому ж козак повинен бути самотнім усе життя? Гнат зрозумів, чого йому треба, й з рішучістю в голосі доспівав пісню:
Я ж буду ходити і буду любити.
Ще й за себе візьму — буду з нею жити!
Тільки під віттям дубів змовкли останні згуки журливої пісні, як молодий козак, зляканий, раптом схопився з скелі: з пащі печери вилізла й ішла просто на нього молода, років чотирнадцяти, дівчина. Біла, мережана сорочка її, так само як і спідниця, були закаляні в руді від фарби стін печери, гарненьке кругленьке обличчя було заплакане й укрите курявою, блискучі ж, як самоцвіти, карі оченята відбивали в собі й страждання, й жах, і надію.
"Мара!" — промайнуло в голові Гната, й він навіть поточився назад.
— Козаче любий! — обізвалася дівчина. — Ти не заріжеш мене, як татари хотіли зарізати... Я вгадала по твоєму співу, що ти добрий...
Тепер Гнат уже бачив, що біля нього дійсно була дівчина, а не мара, й, узявши її за руку, почав упадливо розпитувати:
— Як ти, дівчино, тут опинилась і як тебе звуть?
— Мене звуть Катрею. Ми тікали з батьком та з ненькою з Гарду[21], та нас у степу здибали татари й, пов'язавши всіх, гнали було до Криму. Біля Кривого Рога вони побачили чиєсь військо та й приволокли нас сюди, щоб переховати.
— I ви з батьком наважилися самі тікати через Дике Поле?
— Ми не самі були, — відповіла дівчина, — з нами йшло більше півсотні козаків.
— Як?! — здивувався Гнат. — I вони далися татарам до рук?
— Що ж вдієм, коли козакам не було чим оборонятись: драгуни одібрали в наших усю зброю!
— Та де ж вони всі — і козаки, й татари?
— Всі тут по печерах! Нас татари батогами загнали в печери, щоб потім, коли ви підете звідсіля, гнати далі в Крим. Я зараз покажу печеру, де тато й мати! Я тільки сама вночі вибігла нишком з тієї печери й заховалася окремо!
Дівчина взяла Гната за руку й хотіла вести до печери, де були її батько й мати, але враз спинилася й заплакала:
— Боже ж мій! Як почують татари, що їх шукають, вони поріжуть усіх — і тата, й маму!
— Не плач, Катрусю! — почав заспокоювати дівчину Гнат. — Вони не насміють тепер нікого різати, бо тоді їм самим не втекти від козацької помсти. Ходім скоріше до полковника, а тоді вже будемо визволяти твоїх батьків.
Гнат повів дівчину до Калниболоцького й переказав йому те, що чув од Катрі. Запорожці зараз почали обдивлятись у байраці по всіх печерах, гукаючи по-татарському, що коли татари не вилізуть, то їх будуть викурювати димом, а якщо вийдуть самохіть, то всі будуть живі.
Татари, не гаючись, порозв'язували своїх бранців, і ті, славлячи Бога, почали вилазити на світ; слідом же за ними вилазили й татари, падаючи запорожцям до ніг.
Так було й біля тієї печери, до якої Гната й козаків привела Катря. Батько й мати дівчини вийшли на світ, і вона обнімала їх, плачучи з радощів.
Гнат стояв осторонь, дивлячись, як Катря милувалася біля батьків, і з журбою похилив голову. Він відчував свою самотність тепер ще дужче, ніж годину до того.
Аж ось Катря обернулася до нього й глянула йому в очі вдячним ласкавим поглядом. Гнат повеселішав і, коли всі заспокоїлися, умовив Катриного батька йти з усіма до коша снідати.
Тим часом вартові сповістили, що степом пробігало з десяток драгунів на північ, а через годину вони вернулися знову й, обминувши Гайдамацький байрак, попрямували на Кривий Ріг.
— Ну, отож і все їхнє розшукування своїх коней! — сміючись, сказав Петро Рогоза. — Шкода, що я зайняв такий малий табунець!
Після того як Катря трохи підживилася сніданком, Гнат, щоб побути з дівчиною на самоті, підмовив її йти подивитись, як у тій печері, де вона сиділа, тепер пекли хліб. Дівчина охоче згодилась, і вони пішли поміж дубами до лощини, де була печера. Тепер з печери вибивалося полум'я, а з щілин, що були над нею в скелі, виходив дим. Біля печери, на плесковатому камені, скинувши сорочку й чоботи, вовтузився, умішуючи тісто, одноокий Дранько. Углядівши Гната, він зрадів:
(Продовження на наступній сторінці)