— Хтось одвів мене до дверей. Все — як у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповіщення... Немов не я, немов хтось інший за мене чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича — читаю; Засядь-Вовк на Волкова, читаю, Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, щодалі симпатичніший: "Можна!" Отак і отак... Ура! — крикнуло серце.
Р и н а радісно і разом погрозливо:
— Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій).
М а з а й л о натхненно, але тихіш:
— Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень... (Поцілував жінку). Отак! (Дочку). Отак (знов жінку) і отак!
М а з а й л и х а, мало не плачучи з радості:
— Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке? Р и н а
— Було б попросити і нам Алмазова...
М а з а й л о, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:
— Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби.
Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:
— Сіренєв! Сіренський!
— Розов! Де Розе!
— Тюльпанов!
— Фон Лілієн!
М а з а й л о, диригуючи:
— Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По паузі, погладивши серце). Думав, не переживе.
М а з а й л и х а
— З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче...
М а з ай л о раптом перестає диригувати. Потемнів:
— Він ще не знає?
М а з а й л и х а
—Ні!
М а з а й л о
з радісним гнівом:
— Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайної (Гукнув). Мо-кію! Чуєш? Гей, ти!
Дочка спинила:
— Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш?
М а з а й л о
— Тепер не боюсь! Не боюсь! Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі, тричі допитував... Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необмежене право змінити не то що своє прізвище — по батькові й дідове ім’я й прізвище. Чула?.. Та після цього... Мокію!
Д о ч к а
— Ти, здається, маєш знайти собі вчительку?
М а з а й л о
— Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова... Прізвище Б а р о н о в а — К о з и н о.
М а з а й л и х а
— Яка краса!
Дочка до батька:
— І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції демонстрації" скандалу?
М а з а й л о
— Уб’ю!
М а з а й л и х а
— Минасю, яка грубість!
М а з а й л о
— Ну, вигоню з дому!
Д о ч к а
— Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти... Та краще до публікації помовчати. З’яви собі: ти вибираєш прізвище — Мокій нічого про це не зна, розумієш? Ти береш лекції "правильних проізношеній" — Мокій не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну раду — Мокій не зна...
М а з а й л и х а
— Сестру мою Мотю з Курська. Дочка
— Можна буде ще дядька Тараса з Києва.
М а з а й л и х а жахнулася:
— Т а р а са Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять.
Д о ч к а
— Без дядька Т а р а са! Т ь о т я і ми натиснемо на Мокія, розумієш, папо?
М а т и
— Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі?
Д о ч к а
— Крім того, ще один план є на Мокія вплинути... Не віриш? А хочеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш?
Жінка нервово:
— Мино!
Д о ч к а
— Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень, папочко!
Жінка погрозливо:
— Мин-но!
Дочка, поцілувавши батька:
— Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Ну?
М а з а й л о
— Ну, гаразд. На тиждень... (В люстро). Все одно я скоро скажу... Прощай, Мазайло! Здрастуй...
8
В цей момент підвищений, радісний голос М о к і ї в:
— ...Мазайло-Квач, наприклад.
Вирвався з рипом дверей. М о к і й вийшов з У л е ю.
Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував Улю:
— Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: А р е н с ь к и й, Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенсівські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень.
У л я обернулася до Рини:
— Ми йдемо в кіно!
ДРУГА ДІЯ
Два дні згодом Р и н а допитувала в Улі
(перед люстром):
— Ну, як же ти не знаєш, ой, Улю. Ти ж з ним в кіно ходила?
— Вчора і завчора.
— Зельтерську воду пила з ним, ти кажеш?
— Навіть із сиропом...
— Печення він тобі купував?
— Аж п’ять, Рино!
— До самого дому провів?
— До воріт. Ще й постояв трохи.
— І ти не знаєш, як він — закохався чи?..
В Улі аж рум’янець спахнув. Перебила Рину рухом-словом:
— Стривай, Ринко!
Р и н а вичікувальним голосом:
— Ну?
— Стривай, я скажу... Як пили ми після кіно воду, я на нього глянула, отак... Він на мене — отак. Сказав, що по-українському "зрачки" "чоловічками" звуться.
— Ну?
— Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: "свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає". От, каже, де збереглася українська мова.
— Ну?
— Тоді, як повела я його через сквер (це той, де, знаєш, завжди сидять і цілуються), він сказав: як-то прекрасно оповіла українська мова кохання: я покрию, каже, свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв, пташки не склювали...
— Ну?
— А як вела його повз тих, що, знаєш, уже лежали, він сказав, як українська мова до того ще й дуже економна та стисла: одна рука в голівоньку, каже, а друга — обняти...
— Ну?
— А біля воріт, як уже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що таке "розсоха"? Показав на небо — он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є чотири зірки — то криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в розсохах, каже... А тоді подивився мені в очі глибоко-глибоко...
— Ну? Ну?
У л я зітхнула:
— Попрощався і пішов... Ти не скажеш, Рино, як він — чи хоч трохи закохався, чи...
Р и н а
— Та я тебе про ще питаю, Улько, тебе... Ой, яка ж ти дурна, розумієш?
У л я
— Коли я дурна, а ти розумна, то скажи мені, що б ти сказала, коли б ти була я, а я — ти, себто, коли б вів тебе отак проводжав?
— Що б я сказала?
— Так.
— Коли б я була ти, а ти — я?
—Так.
Р и н а осіклась, поморщила лоба. А У л я як У л я — зраділа:
— Ага! Ага!.. І ти б не знала, що сказати, Рино!
Р и н а
— Ну да ж! Бо коли б я була ти, то теж була б дурна.
У л я образилась:
— Як так, то тебе більше не питатиму, і ти мене не питай...
Р и н а
— Улюню, ти не дурна! Золотко, не сердься... Бо й я не знаю... Тільки знаєш що? Мені здається...
У л я
Ну?
Р и н а
— Він, кажеш, заглянув тобі в вічі, як пили зельтерську?
— Так.
— І біля воріт, як розставались?
— Глибоко заглянув...
— Мені здається, що він закохався.
У л я в люстро:
— Що ти кажеш, Рино?
Р и н а
— От на! Принаймні закохується. Тільки ти. Бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо... Ну зроби так, Улю, ну що тобі стоїть?
У л я
— І зробила б, може, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на нього вдієш? Коли навпаки — він на тебе словами отими тощо... аж пахне.
Р и н а
— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою... Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?
У л я випнулась уся. Зітхнула. Мовчки поцілувала Рину.
Р и н а
— Так!.. Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі... Чудесно!
У л я перед люстром:
— Що ти кажеш?
Р и н а
— Чудесно, кажу, і кличу Мокія...
У л я, звичайно, за серце, до люстра:
— Рино, хвилинку!..
Та Р и н а вже без уваги на те. Пішла, покликала Мокія:
"Моко! Тебе на хвилинку просить У л я. Сама вийшла.
2
Увійшов М о к і й. Певно, читав, бо з книжкою, олівцем і сантиметр у руках:
— Гм... це ви?
У л я
— Я... по книжку... А ви думали хто?
М о к і й
— Думав, що це... ви.
В У л і забриніло в грудях:
(Продовження на наступній сторінці)