79. Гайдамака у первісному значенні: лайливе слово, означало "розбишака", "волоцюга". На українських землях, які входили до складу Польщі, у ХVІІІ ст. так звали учасників народно-визвольної боротьби проти шляхти, в тому числі учасників найбільшого гайдамацького повстання Коліївщини у 1768 р. під проводом Максима Залізняка та Івана Ґонти. Назва так і лишилася за ними, стала загальновживаною. Одночасно йшло переосмислення цього поняття, вживання його в позитивному значенні. Вирішальну роль у цьому відіграли твори Тараса Шевченка: "За святую правду-волю Розбійник не стане" ("Холодний Яр").
Коновал — ветеринар.
Кушнір — той, хто вичиняє смушки, хутро із шкіри.
Шаповал — той, хто виготовляє, валяє шерсть, войлок.
За що терплять пекельні муки всі паливоди і злодії — ясно. Інша справа з представниками різних професій у заключних чотирьох рядках строфи, їхній гріх полягає у тому, що вони ігнорують заповідь "не убий" (різники), завдають болю тваринам (коновали, ковалі, які кують, таврують коней, взагалі мають справу з вогнем, що містить у собі магічну, чудодійну силу), виготовляють різні вироби з шкіри та шерсті забитих тварин (кушніри, ткачі, шаповали).
Недоброго, негуманного в усі часи не бракує. Так побудоване людське життя. Одначе народна мораль не виправдовує, не називає добром жорстокість навіть неминучу, навіть спрямовану на благо людей. Особливо найбільшу жорстокість — насильне позбавлення життя іншої живої істоти. Схвалювати вбивство, самому похвалятися ним, навіть коли йдеться про вбивство в бою лютого ворога або коли мова йде про тварину, годовану на пожиток людям, не годиться. Нар: Дай боже на пожиток! (Як колять кабана. Один дурень сказав "Боже поможи", так сміялись з його, поки й вмер — не забули. — Номис. — С. 7).
80. Шляхта — дворяни.
Міщани — міські жителі: торговці, ремісники та ін.
Були і панські, і казенні — за кріпосного права селяни ділилися на панських, що були власністю того чи іншого поміщика, і казенних, що були власністю держави, або, інакше кажучи, царського двору. Строфа наголошує на тому, що пекло розраховано на грішників усіх станів. Комічно обігрується догмат церкви "Перед богом усі рівні". Пекло, як і всесвіт, поділено на дві ворожі, взаємовідштовхуючі частини: "невірні і християни". Далі такий антонімічний поділ (тьма і світло, бог і сатана, добро і зло, верх і низ) фігурує не тільки в релігійному та соціальному аспектах, а й у зниженому, бурлескно-побутовому плані, в різноманітних, калейдоскопічне несподіваних поворотах.
81. У XVIII ст. відірване від живого життя, схоластичне віршування досягло просто незвичайних розмірів. Редакція журналу "Киевская старина", публікуючи у 80-х роках XIX ст. один із зразків такого віршування — "Панегірик Кочубеям", — справедливо зазначала: "Віршописання — хвороба наших предків XVIII ст. На нього витрачали багато часу в школах, до нього вдавалися з найнікчемніших приводів і не було, певне, більш-менш грамотної і скільки-небудь незайнятої людини, яка б не займалася цією справою. Поезії у подібних творах не знайдете ніякої, пустота змісту, штучність побудови, важка форма, вбивчий силаб — такі їх прикметні риси. З неприємним почуттям берешся за подібні рукописи і з досадою кидаєш їх після кількох хвилин читання" (К. с. — 1887. — Кн. 6 — 7. — С. 495). Тільки в народній творчості, деяких сатиричних, різдвяних та великодних віршах мандрованих дяків пробивалася свіжа і здорова течія, яка оплодотворила "Енеїду" — перший твір нової української літератури.
82. Мацапура — гидка, неприємна на вигляд людина. Це слово і зараз живе в народній розмовній мові. Вважають, що воно пішло від прізвища розбійника Павла Мацапури, який жив на Чернігівщині у першій половині XVIII ст. Про нього відомий документ — розпорядження Ніжинської полкової канцелярії 1740 р. (див.: К. с. — 1901. — Кн. 1. — С. 5 другої пагінації).
Розпинали на бику — бик — старовинне знаряддя тортур (аналогічне російській "кобыле"), дошка з вирізами для шиї і рук, яку на час покарання надівали на засудженого.
І восьму заповідь забувши — восьма з біблійних Мойсеевих заповідей — "Не украдь". Строфа ця додана І. Котляревським до підготовленого ним самим видання "Енеїди" (1809). Вона спрямована проти першого видавця "Енеїди" Парпури Максима Йосиповича (1763 — 1828), який, скориставшись одним із списків "Енеїди", видав перші три частини поеми без відома і згоди автора. І. Котляревський лишився невдоволеним виданням.
83. В другім зовсім сих каравані — караван — тут у значенні: рухомий ряд, низка людей.
85. Пустомолки — іронічно переосмислене слово "богомолки".
86. Мандрьохи, хльорки і діптянки — зневажливі прізвиська жінок легкої поведінки; їх перелік подається по низхідній. Мандрьоха — одружена жінка, яка залишила сім’ю і пішла блукати по людях. Так називали й тих, які з незаконно народженою дитиною йшли з рідної домівки ("Катерина", "Наймичка" Т. Шевченка). Мандрьоха не завжди була пропащою жінкою, повією. Часто, зійшовши з дому, вона наймалася десь у чужих людей і жила самостійно. Таке явище було викликане тим, що жінка була в повній залежності від чоловіка і не мала права розірвати шлюб. У "Кайдашевій сім’ї" І. Нечуя-Левицького молодиця Мелашка, не витримавши знущань свекрухи, рушає з односельцями перед Великоднем до Києва, тут відстає від своїх і йде в найми. Таким чином Мелашка опиняється у становищі мандрьохи, хоч письменник і не вживає цього слова. Тільки через рік чоловік (Лаврін) знайшов Мелашку і вмовив повернутися додому.
88. Куделя — приготовлені для пряжі шерсть, льон або коноплі низького гатунку.
89. Манія — сурик, червона фарба. Вживається також у значенні "проява", "привид", "злий дух". І. Франко до записаного в рідному селі Нагуєвичі виразу "Манія якась мене сі вчепила" дає пояснення: "Вірять в існування якогось демона Манії, що чіпаєся людей і осліплює їх, мішає їх розум". Інший вираз "Ти, манійо якась!" — пояснює І. Франко, — "прикладається до гарної жінки, що баламутить чоловіка" (Франко. Приповідки. — Т. 2. — С. 377).
91. Це "відьомська" строфа. Віра в чари, в магічну силу ворожіння, чаклування з прадавніх часів займала значне місце в житті народу. Недарма в жіночому колі пекла ворожкам відведена ціла строфа (тоді як "ворожбитам і чародіям" у чоловічому колі присвячено один рядок — III, 79). Чари, спрямоване проти інших чаклунство засуджувалося дуже суворо. Були непоодинокі випадки самосуду та різних способів виявлення "відьом" (пригадаймо "Конотопську відьму" Г. Квітки-Основ’яненка, "Відьму" М. Коцюбинського). Нар.: Ворожка з бісом накладає. Хто ворожить, той душею наложить (Номис. — С. 4).
Відьом же тут колесували — колесування — справді пекельний спосіб кари, відомий ще з часів Римської імперії. На колесі карали батогами, бичами, також на смерть. У середні віки до колесування вдавалися в ряді країн Західної Європи, в Росії — з XVII ст., особливо часто за царювання Петра І (страти стрільців). Колесування було узаконене в затвердженому Петром І військовому артикулі (статуті).
На припічках щоб не орали — про жінок, які жили тільки з ворожіння, говорили: "Вона на припічку оре". Слід давньої, праязичницької віри в магічну силу вогню: ворожать біля печі, на припічку.
Не їздили б на упирях — див. коментар: II, 59,
93. Були в свитках, були в охвотах — охвота — старовинний верхній жіночий одяг, подібний до свитки. Одначе свита, сіряк, серм’яга — одяг простолюду (звідси сірома — біднота, голота), а офота — жінок з більш заможних верств населення.
Дульєти — жіноче плаття з м’якої шовкової тканини; святкове парадне вбрання вищих станів, дворянок, аристократок.
Капот — жіночий хатній одяг вільного крою; халат.
А тепер ще раз оглянемося на пекло (строфи 68 — 93-тя). Звернімо увагу, що грішники розміщені за певною системою, так би мовити, за значимістю вчинених гріхів. Строфи, присвячені неправедним вчинкам соціально-громадського характеру, чергуються зі строфами, де йдеться про неправедні приватні, особисті, сімейні вчинки. Суворої послідовності немає, але тенденція проступає виразно. Маємо два паралельні ряди грішників. Перший — соціальний:
"панів там мордували", за ними йдуть "всі старшини без розбору", "судді, підсудки, писарі", попи і т. д., аж до "купчиків проворних", міняйл і шинкарів.
Другий ряд — приватно-сімейний, грішники, що порушують вимоги народної моралі: самовбивці, розпусники, брехуни, п’яниці, ворожбити і т. д. Ранжир послідовно витриманий — від найбільших грішників до дедалі менших.
В пеклі Котляревського, так само, як і в змальованому далі раю, діє народний моральний кодекс, тому тут немає покараних за гріхи власне проти церкви та православ’я як державної релігії. Тимчасом Карний кодекс Російської імперії відкривався статтями, які передбачали сувору кару за злочини супроти релігії. Найважливіший злочин — богохульство, за ним — образа святині, зрив богослужіння, єресь, відступництво, святотатство, лжеприсяга і т. д. Всього цього немає в І. Котляревського.
94.3 пекла Еней з Сівіллою попадають в чистилище, де душі померлих очищаються від гріхів перед тим, як потрапити до раю, або, згідно з іншими релігійними уявленнями, де зважують їхні добрі й благі, праведні й грішні земні діла, щоб відправити у рай чи в пекло.
95. Як між гадюки чорний уж — чорний уж — під такою назвою автор, мабуть, мав на увазі або поширений і зараз у степовій зоні України вуж водяний (Nаtrіх tessellatа), який, на відміну від звичайного вужа, часто на тім’ї має чорну пляму, або неотруйну вужеподібну змію мідянку (Соronella аustriacа), що теж водиться на Україні і через подібний колір шкіри дуже схожа на чорну гадюку.
(Продовження на наступній сторінці)