І злякано вирвався й побіг.
Відчував, як під боком теліпається сопілка, а все біг і біг... Під гору задихався. Коли вибіг на гору, почув, що далі нема сил іти.
Спинився й важко передихав. У сивих проміннях на тім боці яру сиділа похилена постать.
Скам’яніла — не рухалась, стиснула руками голову.
Тоді поволі повернув і пішов назад.
Марійка сиділа й нічого не помічала.
І в перший раз прокинулося глибоке почуття жалю й любові до окремої людини. І перший раз люди відійшли кудись далеко.
І захотілось притиснути й обігріти цю самітню, як молоденька гілка, дівчину...
Тої ночі в місячних промінях, обнявшись, ішло ланами дві тіні. Обидві були чимсь засмучені, але вели теплу, щиру розмову. Нічого не помічали навколо, не знали куди йдуть.
Несли тиху звістку про благословенну землю.
"В однім пункті сходиться ввесь світ.
Коли втрапиш на такий пункт — прислухайся!
Коли відчуєш, як у твоїм серці голосно заспіває він,— знай: то є пуп землі!
Стань тоді й слухай!
То є пуп твого серця, то є пуп твого життя, пуп землі і всього, всього світу!
Тоді знай: нікуди більш тоді поспішати!
Стань, і слухай, і дивись — ніщо більше не зрушить.
А навколо тебе кружлятимуть сонця й планети.
А навколо тебе вітри рватимуть хмари й землю в клоччя. А навколо тебе тікатимуть люди на торохких колісницях та баских конях. А інші гнатимуться за ними.
То буде голос богів, то буде творча пісня їхня!
Стій, і слухай, і вбирай у своє серце!
Хай воно співає нових і нових пісень.
І нікуди більше тобі поспішати!"
Так думав Григорій у тихій хатині пана майора. Марійка підбігла до старого, поцілувала в рудого густого вуса й дзвінко засміялася.
А тоді відбігла і дратувала його.
— Чого це ти, доню?
— А так, не скажу!
— А що ж ти хочеш сказати?
— А впіймайте, тоді скажу!
Майор засміявся.
— Ну, так ніколи не скажу, коли будете сміятися! Вгадайте краще!
Майор знизав плечима.
Тоді підбігла, обняла й почала шепотіти.
Сказала останнє слово, тільки встиг догадатися старий майор, і втекла.
І тоді ходила осторонь, прислухаючись, що буде говорити старий, рвала листя малини й несміливо поспитала:
— Ви не сердитесь, татусю?
— Хіба ж можна сердитися, доню, на тебе! Ти в мене єдина. Коли маєш щастя в ньому — хай Бог благословляє!
І потім почав у задумі ходити.
Марійка підійшла, заглянула в обличчя.
— Чого ви такий смутний, тату? Що вас непокоїть?
— Ні, не смутний! А так, засумувалося: не знаю, чи радіти, а чи боятися!
— Що ж тут страшного?
— Бачиш, коня-скакуна трудно вдержати на припоні.
— То що ж ви думаєте?
— А що, як він візьме та й утече? Від нього можна сподіватися.
— Хіба ж це можна, коли він кохає мене?
— Все може бути, коли в нього така натура.
— Ні, ні!.. Цього ніколи не буде!
Старий роздумливо казав далі:
— Сказати й те: боятись, що нічого буде їсти,— дарма було б. Хвалити Бога — в господарстві всього вдоволь. А тільки чи зумієте ви повести як слід. Трудно Григорієві за це діло братись.
— Ну, тоді я поведу. Я змалку звикла.
— Ну, хіба так. Аби в самих була згода.
І раптом старий повернувся, задивився довгим теплим поглядом і міцно поцілував.
— Ну, хай Бог помагає! Живіть і будьте щасливі!
Марійка вирвалась і втекла в гущавину саду.
Ходили обоє споришевою доріжкою в дворі.
Знали, що треба гаразд поговорити про найважливіше, а не наважувались. Григорій довго розповідав, що за кордоном при астрономічних обсерваторіях закладено станції, де стежать за вітрами й можуть заздалегідь угадати погоду.
Старий слухав і дивувався.
Далі почав говорити про господарство.
— Цього року має бути добрий урожай. Од скотини й пасіки можна сподіватися немалого прибутку. На осінь треба частину всього продати і в Харкові поярмаркувати. Марійка вже підростає, треба віно готувати.
Григорій мовчки слухав.
— Та воно-то все гаразд, хвалити Бога! Коли б тільки чоловік трапивсь добрий. Щоб і донька була щаслива, і господарство до ладу.
Григорій сміявся й потакував.
— Ти ж подумай, Григорію! Для кого я турбувався, для кого я дбав? Щоб донька моя була нещаслива, в злиднях провела свій вік?
І знову Григорій мовчав. Старий подивився скоса на нього й почав ходити, про щось міркуючи.
Далі підійшов, поклав Григорієві руки на плечі й став гостро й важко дивитися.
— Слухай, друже любий! Я все знаю. Марійка про все розказала! Що ж ти мені скажеш?
— Те ж саме.
Старий мимоволі засміявся.
— Та хіба ж ти знаєш, що вона сказала?
— То догадуюсь!
Григорій почервонів і зніяковів.
Старий розчулився.
— Слухай, Григорію! Я тебе люблю, як сина, як рідну дитину! Що ти, що Марійка — то ви обоє мені рідні. І хотів би, не знаю й як, вам щастя. А тільки, признаюсь по щирості, боюсь! Боюсь за тебе, за неї. Знаю, що душею ви зійдетесь, полюбитесь і будете в злагоді жити. А як ви поведете господарство? Знаю, що тобі, брате, важко буде.
— Не знаю. Тільки я на все зважився йти.
— Спасибі, голубе, спасибі! Твоя душа мені як ластівка, як осіння зірка! Тільки боюсь!..
— Не знаю! Не скажу! Будемо старатися.
— Ну, спасибі й за це, за щиру правду! А там придивимось, побачимо.
Мимоволі руки простягнулися одному до одного. Поцілувалися.
І тоді почали легко й не соромлячись про все говорити.
Одним лукавим оком визирала з-за комори Марійка, комусь показувала язика...
Дні минали одноманітно-спокійно, ситі, насолоджені. Поволі готувались до весілля. Про це довго щоразу міркували.
Григорій устрявав потроху в роботу.
Одного разу поїхав із валкою продавати зерно до міста на базар. Зерно продав, але, як виявилося, дуже дешево.
Старий не гнівався. Лише сказав:
— Коли так будеш, сину, хазяйнувати, швидко переведеш усю худобу.
Григорій нахмурився, почервонів і мовчки вийшов.
Другого разу чув, як старий гримав на літнього робітника Петра.
Петро, похиливши голову, покірно слухав догану.
Але, коли відійшов старий, Петро припав до причілка й заплакав.
Григорій почав розважати, та Петро мовчки відійшов від нього, не сказавши й слова.
І це теж не подобалось.
Марійка стала чомусь усім вередувати. Вже не вчила так завзято ні риторики, ні піїтики.
Одного разу, коли Григорій став домагатися відповіді з піїтики, Марійка розсердилась, заплакала і втекла.
Григорій сумно подивився вслід їй, поволі поскладав книжки й пішов із двору.
Вийшов на леваду, а далі йшов поволі, похиливши голову.
Відчував, як вітер стиха студив відкриту голову, як легко шелестіла під ногами трава.
Як приємно було зоставатися на самоті й розібратися поволі в усіх тих думках, що так неспокійно позасідали в голові!
Що це має статися? Щастя?
В маленькій клітці співає пташок, а полетіти в небо, про яке співає, не може.
Де ж тоді воля?
Цілий рій думок міцними тенетами облітав душу. Хіба ж можна степового скакуна вдержати на припоні?
Маленький пуп земний — центр і зміст усього життя.
А навколо пупа немає руху, а навколо пупа застиглість, непорушність.
Немає бур, немає гроз — маленькі кузьки колупаються в землі.
Навколо велика світова нудьга.
Ось вона повстає з обріїв, розливається в небі. І небо стає жовто-сірим, і раптом спускається на землю й заливає всі долини, байраки, степові простори, помережані лісами,— вкриває жовто-сірими потоками.
І степи раптом сохнуть. І ліси в’януть і осипаються.
Велика, неосяжна нудьга.
Куди тікати від неї?
Радість у безконечному русі, в безнастанно мінливих враженнях, радість у буйній творчості духа.
Куди тікати з осмаленої, спаленої землі?
Було чомусь до нестями важко. Палкий вітер дув зі сходу, і в його хвилях не було чим дихати.
Тоді впав у затишному байраку на траву і так лежав непорушно.
Густі пахощі чебрецю й шавлії входили в груди й студили розпалені думки. М’яко шелестіли шовкові листочки.
На маленькому клаптику землі хтось творив велику містерію, спізнавши голос Бога.
Від того раптом стало спокійно.
Раз-по-раз входили в груди тихі хвилі злагоди й гармонії.
Але перед очима стояла велика сіра пустеля.
Обійти її й покинути, зоставивши самітні голоси — хай плачуть над спаленими ланами!..
За що? Що винні вони?
Великими важкими літерами виринули далекі слова:
"Коли хочеш служити мені, залиши дружину й оселю свою і йди слідом за мною!"
Якась одна маленька думка поспитала:
"А чи ж це по правді? Великою жертвою поодиноких хочеш маленьку радість дати всім?"
І не було відповіді на це!
Коли повернувся додому, було вже над полудень.
Марійка, наче відчувши свою провину, пильно ходила за ним.
Побігла й принесла з льоху сметани, нарізала хліба, покликала до столу батька. І сама жваво розповідала різні дрібниці.
Але балачка чомусь не йшлася.
(Продовження на наступній сторінці)