"Все це дурниці. Воля все переможе. Треба власну натуру добре загнуздати. Тоді нічого не буде страшно, розіллється рясно в душі голос ранкового бога молодості, бога народження світу, бога юного, радісного, п’яного радістю Вакха"[3].
Так думав уранці Сковорода.
Увечері виступав в аудиторії Колегіуму. Перші слова лекції невиразно складались у голові.
Але коли ступив на кафедру й оглянув слухачів, вони знову повстали рясною лавою:
— Увесь світ спить!
Та ще не так і спить, як то про праведника сказано: спить так, що як і впаде, то не розіб’ється.
Ні! Світ наш спить глибоко, мов прибитий. А наставники, пасущії Ізраїля, не тільки не будять, а ще й приговорюють: спи, спи — не бійся! Місце добре — чого боятися!
І справді, перед ним сиділи тупі, розчервонілі від жиру обличчя. Посходились більш з цікавості до самої особи Григорія, а не до змісту лекції. Сиділи й дрімали. І, певне, згадували смачну вечерю, грубі жарти й хвильку.
Невже ж хоч одне слово до них дійде й розворушить сонну думку?
Шипіли скрізь захоплено, з веселими вогниками в очах, перешіптувались, потирали руки.
— Чули, що Грицько говорив? От так штуку впоров! Усіх нас єретиками обзиває! Хі-хі-хі!..
— Де? Тут, чи що? Як же це сталось?
— Як, а на лекціях? Хіба не чули?
— Це цікаво! Розкажіть!
— Аякже, якже! Самого преосвященного так устругнув, що держись!
— Хі-хі-хі! А губернатор тільки радіє! "Це,— каже,— мій приятель. Григорій — святий чоловік. Добре зробив, що одчитав годованих ченців".
— Ну, а що ж ті, мовчать? Злякались?
— Ні, чекають, що він далі скаже! А я вам признаюсь! Григорій таки справді заразився єрессю. Так і тхне від нього німецьким вольнодумством.
— Ну то вгатять його, сердешного, кудись у монастир. Палили люльки й тихо розмовляли.
У жіночому гурті йшли свої розмови.
У затінку колонади вимахували віялами, обговорювали останні моди паризької майстерні й цокотіли.
— А він зовсім симпатичний.
— О, кругом мілашка!
— І ще зовсім молодий!
— А очі як горять, як у святого!
— Хотіла б я з ним ближче познайомитись!
— Він зовсім чудно живе.
— Так, як чернець?
— Ото — чернець! Він кращий од усіх ченців! У ченців ласі очі!
— Хотіла б я знати, як він із жіноцтвом поводиться!
— О, він його дуже боїться!
— Дивна річ.
— Кажуть, він тікає від жінок.
— Ха-ха-ха-ха!..
— Що за питання?
— Цікаво! Це дуже цікаво!
Радісно, повільно плавав дзвін, як великий орел на сонці. Сонце сміялось. Купалось у порохні дороги. Стиха шелестіли явори.
Будинки міста ще спали.
З тихою посмішкою йшов Сковорода.
Спирався на високу карлючкувату палицю, трохи нагинався вперед, витягуючи довгу шию, й сміявся. Зацікавлено оглядав місто, наче вперше бачив його.
І йшов далі, за місто, на росяні простори.
Щось радісно холонуло в серці, холонула радість, міцніла, щоб навіки світити по всьому світу.
Тихо шепотів:
— Певне, це, Господи, настав мій час!
І схвильовано-дитячим сміхом сміявся десь у глибині грудей.
По дорозі зустрів старого лірника.
Пристав до нього, поволі розбалакалися.
Попрохав лірника заграти пісні. Лірник неохоче згодився. Сковорода почав грати своїх. Лірник став услуховуватись, нахиливши голову. Далі перейняв і заскиглив своїм голосом, хрипливим, повним нудної скарги.
Сковорода скривився, тихо засміявся, але промовчав.
Тепло попрощалися.
І довго лірник думав про чудну зустріч.
— Хто знає, може, янгол спустився в образі дивної людини, щоб навчити його цих пісень.
Лірник каявся. Більш не буде так багато пити.
— А проте... Велику слабість має людина.
В затінку густої верби, недалеко розправи сиділи селяни, палили люльки й так собі розмовляли, перебираючи старі, давно всім відомі думки.
На обрії широких шляхів з’явилася висока постать.
Постать наближалась, зростала. Балачки раптом стихли. Всі повернулись і почали вдивлятися.
І зав’язалась розмова.
— Хто б то був?
— Хто його зна! Якийсь прочанин!
— А мо’, просто подорожній.
— Ні, то, гляди, чи не Григорій.
— Який Григорій?
— А Варсава![4]
— Сковорода?
— Атож!
— Хто ж то є?
— О, то дивна людина! Можна сказати, свята!
— Хто ж він такий? Дурненький?
— Сам ти дурненький! То дуже розумна, вчена людина!
— От як!
— Атож! Він, кажуть, учивсь по заграницях: і в Німеччині, і в Італії, і в французів. Усі мови, які є на світі, зна.
— Куди ж то він простує?
— А Бог його знає! З села в село, з кінця в кінець. Скрізь ходить, усе бачить, усіх навчає.
— І ото так живе?
— Так і живе. Ні про що не дбає, тим і щасливий. Міг би мати чини великі, в пани проскочити.
— Кажуть, цариця якось до нього: "Чого тобі треба, рабе Божий Григорію, усе дам тобі за твій розум, тільки скажи — озолочу тебе, зроблю великим паном". А Григорій поклонився й одрік: "Нічого мені не треба. Дай мені волю, щоб я ходив та простий народ навчав, як краще жити". З тим і зостався.
Тим часом постать наближалась. Всі вичікуючи слідкували.
Григорій наблизився, на хвилину спинився, привітався. Всі з глибокою пошаною зняли шапки.
— Стомилися, Григорію?
— А стомився, мої голуб’ята, стомився. Спека велика.
— Сідайте до нас та спочинете в холодочку!
Усі посунулись. Григорій сів, почав витирати хусткою шию. Хтось приніс кухоль води.
Григорій випив, витерся знову й оглянув гурт.
— Ну, що ж ви поробляєте тут, люди добрі?
— Спочиваємо тут, Григорію, в холодочку. Роботи немає— чекаємо жнив.
— А то так! Робота важка в жнива! Треба сил набиратися.
— А я вам так скажу, Григорію! Нема важчої роботи, як хліборобська. Робиш, як віл, а живеш у злиднях.
— Всяка робота, голубчику, важка, коли вона не по тобі, не до твоєї натури приладнана!
— Та тут приладнуй, не приладнуй, а легше не буде.
— Е, не кажіть цього. Як то так? Та хіба ж, коли ви любите це діло та вийдете в поле по весні — рало тобі радісно скрипить, земля парує, небо чисте, жайворонок співає! Господи, благословляй тоді творця за цю радість!
— А в животі вам так скрипить, що аж очі підводить.
Хтось голосно засміявся.
— Е, ні, ні! Сміятись не треба! Хіба ж у цьому радість, щоб набити собі черево, лягти на піч та рохкати, як свинюка! Як, по-вашому?
— Та воно й то не годиться. Та коли й з порожнім шлунком вийдеш у поле, то пищить, коли хочете.
— А по-моєму, не треба ніколи за цим ганятися. Держалося б тіло, було б здорове, та радість була б у душі. Більше нічого й не треба. Ніколи не слід ганятися за багатством, бо воно до загибелі душі доводить.
Селяни раді були зайвий час поговорити зо свіжою, цікавою людиною. Поволі встрявали в розмову, запитливо вслухалися. Балачка щодалі цікавішала.
Переходили до душі, розмов про Бога, науку. Григорій розпалювався. Захоплено розповідав про все і в цьому відчував глибоке вдоволення.
Селяни поважно слухали, помалу міркуючи над усім, про що говорив Григорій, і сумно зітхали. Трохи згодом хтось схоплювався й кликав Григорія до себе.
Той, ще кінчаючи розмову, байдуже згоджувався.
На лавці в кутку розкладав своє збіжжя, так просто, наче в себе дома, переходячи знову до розмови з господарем.
Увечері, як сідало сонце за шпилі, Григорій мандрував далі, витягуючи довгу шию вперед, наче нюхаючи далечінь.
Не було певної мети. Хапався за кожну нагоду, щоб іти далі й далі.
В цьому потоці постійної мандрівки, безнастанно мінливих краєвидів і змін та поодиноких подій мав глибоку, повну радість. У полі, знявши бриля, на хвилину перепочивав, оглядався захоплено навколо і в глибокому хвилюванні благословляв увесь світ.
— Чого мені, Господи, більш потрібно?
І тихо, закохано відповідав:
— Нічого, нічого більш!
І все ж у сиву далечінь, як тінь, ішла темна дівчина з тихою, загадковою усмішкою на вустах.
Тоді лягала тінь і на обличчі Григорія, як хмара, що легко перебігає повними колосистими ланами.
Одного разу Григорій вийшов зрання від якогось селянина. Саме сталося так, що попав у сердиту, сварливу родину. Був свідком довгих колотнеч. Хотів заспокоїти, вгамувати, але сердита баба від його слів іще більше репетувала. Тому Григорій намірився якомога раніш вийти з тієї хати.
Вийшов у важкому настрою.
— Для кого несу знання, кому розповідаю слово живе?
Він пригадав багато подій з власного життя, свої розмови з селянами, з гуртами їх, з поодинокими людьми, що в них спинявся на спочинок
— Хто ж прийняв у своє життя все те, про що говорив Григорій?
Перед ним пройшло багато спогадів, але серед них уставали хіба одиниці, які нібито вірили йому й намірялись іти слідом за ним.
І то тільки поволі.
— Яка ж користь тоді від усієї праці?
— Але що ж робити?
(Продовження на наступній сторінці)