«Злодії та Апостоли» Роман Іваничук

Читати онлайн повість Романа Іваничука «Злодії та Апостоли»

A- A+ A A1 A2 A3

Та пасіка була окремим царством серед різнобарвного квітування гірських трав, і доступ до нього мав лишень дід Пилип – його одного допускав до себе дзвінкий бджолиний люд, що в цілоденній праці поміж зел і на медоносних липах, зумисне задля пасіки посаджених, поводився сумирно й не помічав чорнявого хлопчика, який у сонячну погоду вибігав з ґражди, стрімко долав Думський горб, однак, добираючись чим ближче до царини під Маґурою, ставав обережнішим і сповільнював хід, а коли вже долинало до вух погрозливе гудіння, то й зовсім зупинявся, не виходячи з дива: як це так, що дід бджіл не боїться, сміливо виймає з їхніх хаток рамці з обважнілими від меду щільниками, кусючі комахи лазять по дідових руках, по обличчі, а він лише денеколи легко їх зсуне долонею й при цьому спокійно смокче люльку, що звисає з губів на довгому цибуху аж до пояса, круглі кільця диму вихоплюються з мосянжової чашечки й пливуть над вуликами, злагіднюють бджіл, а потім розчиняються в повітрі, не залишаючи по собі сліду.

Сидить собі дід на стільчику поміж пнями в солом'яному ширококрисому брилі й білій сорочці, підперезаній вишиваною крайкою, й у білих гачах – усе на ньому біле, як у Бога, та й сам він на небожителя схожий, і якби Данило умів малювати, то списав би з нього Господа й повісив у церкві на бічній стіні замість розсердженого Саваофа з більматими очима й грізно піднесеним вказівним пальцем… Дід Пилип добрий, але тільки в пасіці, а ще коли збирає з липи рій, і бджоли обліплюють його груди, немов у кольчугу одягають – то й зовсім тоді ласкавий, бо не можна бодай необачним рухом сполошити комах; дома ж дідова ласка пропадає, в хаті він бурчить і ніколи не дає хлопцеві навіть понюхати меду – зливає його у слоїки й коновки й щоп'ятниці везе в Жаб'є на продаж, а коли вертається з торгів, закривається в ґражді на всі защіпки й кудись ті гроші ховає, – відколи забрали в Шумея полонину й худобу, став він несусвітнім скупарем, гіршим від Шльоми-лихваря, який тримав колись у Явірнику корчму…

Якось Данило зважився ближче підкрастися до пасіки, так тихо підходив, що бджоли й не помічали його руху, й, знаючи, що дід мусив серед бджіл здобріти, вирішив ще раз запитати його про найцікавіше – про те, чого в книжках недописано, а в маминих піснях недоспівано – про опришків… Дід повинен про це краще знати, бо ж дуже давній – нехай хоч два слова скаже про Довбуша.

Пилип запримітив онука й побачив на його обличчі нетерплячку про щось розпитати – най би лиш меду не просив, бо як то тяжко нині той гріш роздобувати; проте таки відламав кусник соту, з якого потекла по пальцях золота патока, й вийшов з-поза пнів, а за ним хмарою полетіли бджоли; Данилко тепер їх не збоявся, бо вони у дідовій владі, похапливо взяв з його рук той шматочок пахучого воску, довго висмоктував з нього солод і врешті зважився заговорити.

"Агей, дідику, та розкажіть мені щось про опришків!"

Й тоді побачив хлопчина, як гнівно сіпнувся дід, і бджоли гучніше задзумкотіли – стали такі люті, як і він.

"Ти вже раз питав мене про це, хлопче, – наморщив чоло Пилип, і віхті брів підскочили вгору. – Чи не захотілося тобі й самому піти чужі комори розбивати, що про ту голоту водно розпитуєш? А то ж брехня, що ті розбишаки бідним помагали, жебрак тому й жебракує, що не хоче робити й лишень за чужим уміє пазити… А то звідки пішла ця колгоспна банда, що в мене худобу й полонину забрала, як не з опришків! Й такі, як Довбуш, твого прадіда вбили тільки за те, що той ґаздою був!"

Дід лютував і потрясав кулаком до неба, а потім стишився й, примруживши очі, спитав підступно в малого:

"Ти про них з книжок начитався чи, може, неня тобі нашептала?"

О, Данило більше ніколи не запитає про це в діда, бо книжки книжками, а мамі добре дісталось би, якби він признався, що неня колись йому до сну, та ще й тепер, як тільки діда нема в хаті, все наспівувала: "Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький", а в тій пісні – про славне побратимство, про зрадливу Дзвінку та про ясний топір ватажка, за який угорський король готовий був півцарства віддати…

Змовк хлопець, а дід сердиться, і бджоли теж сердяться – вже летять вони, мов кулі, до малого опришка, й він стрімголов утікає з пасіки…

І ще одна згадка скалкою увіп'ялася в мозок Данила, який сидів на приступці автобуса, терпеливо чекаючи надвечір'я… Вмирає дід Пилип, бо час його закінчився, тата вже давно немає – вбило дерево в бутині, а Данилко, Федора й Марія стоять у діда в узголів'ї, й неня слізно просить свекра, щоб сказав, бо ще мить – і не зможе: де він ті гроші, за мед вторговані, заховав, он росте хлопець, і в школу до міста треба буде його послати, бо що без науки нині варта людина? А дід вороже дивиться на невістку й вихриплює таке, чого ніяк не може збагнути Данилко:

"Ти роботяща була в мене, але гадаєш, я не знаю, звідки ти взялася в Джемигів?.. То кров опришківська волає з тебе: хочеш роздати мій набуток голодранцям… А не дам, не дам!"

Дід сконав, і ніхто й досі не відає, де заховані ті його нікому вже не потрібні папірці… Й засолоджує Данилову гіркоту інший спогад – про заховану в коморі бочівку меду, якого хлопчик уволю наївся, аж пупом текло, після дідової смерті…

Нарешті прийшов водій, торкнувся рукою Данилового плеча, щоб той дав йому дорогу до кабіни. Сидячи в задумі на приступці автобуса, хлопець і не помітив, що пасажирів уже набралося чимало, він підвівся, зайшов до салону й зайняв крісло, на якому вчора сиділа Оленка. Все ще сподівався, що до відправлення зайде і вона, придивлявся до облич дівчат, які заходили, та марно: Оленка, видно, давно поїхала… Можливо, вона зійде в Зеленій, щоб навідатися до родини, й майнула в Данила зухвала думка: вийти й собі на наступній зупинці й допитатися до Оленки. Та зразу й відкинув таку затію – що ж бо скаже їй, хоч би й допитався?

У цю мить Данило уявив собі: притиснутий людським тлумом, стоїть він перед першим сидінням і, спершись обома руками на спинку крісла, немовби в обіймах тримає незнайому вродливу дівчину, а його губи мало що не торкаються її губів, а далі, як то було уві сні, вони з'єднуються устами й відірватися не в силі, губи дівчини жваві, рухливі, й вона вбирає в себе його подих…

Стріпнув головою, щоб відігнати солодке марево; автобус деренчить, підскакує на вибоїнах, ніби квапиться, щоб перед смерком добратися до Жаб'я; а ось уже на заході проколола помаранчевий пруг неба гостроверха ґражда під Думською горою – і як то вона з неприступного замку в дитинстві перемінилася нині в маленьку хатку, яка може легко злетіти на доли, підхоплена буревієм…

Степліло на серці в Данила на вид рідної оселі, й майнула думка, що треба до неї прикласти рук: підняти похилені паркани, замінити зітлілу дощану обшивку на галереях, побити дах новим ґонтом, бо старий струхлявів, прибрати занедбану світлицю – сповільніли колись жваві руки Федори; перевезти книжки з аспірантського гуртожитку, влаштувати літнисько в Явірнику й запросити в гості Оленку… ет, що це йому весь час верзеться: нема, не було й ніколи не буде ніякої Оленки, все то чари святоіванської ночі…

А ґражда разом з Думською горою наближається, вже від шляху побігла до неї заросла споришем стежка; вхідна хвіртка скрадливо відхиляється, наче за нею хтось чатує, і врешті лунко гримає об паркан, на стежку виходить жінка в терновій хустці, запинає кептар на петельки, пригладжує долонями спідницю, підбігає й таки вже біжить стежкою вниз і зупиняється навпроти високого парубка – ніби перед чужим розгублена.

Вони не обнімаються, в горах не годиться виставляти напоказ родинні почуття, а село стооко дивиться на Думську гору, бо до вдовиці вчений син приїхав, і дивується і заздрить; Данило статечно йде поруч з мамою, й коли хвіртка замикає ґраждову фортецю, аж тоді Федора припадає синові до грудей і говорить крізь сльози:

"Богу дякувати, що вернувся, та то ж така плюта ходила вчора Чорногорою… А ще там, на Попі Івані, казали нині коло церкви, побилися зеленчуки з явірниками, та так, що одного привели…"

Уздрів Данило в очах мами тугий смуток, змішаний зі страхом, і в тому, як вона пригорталася до нього, відчув її розтривоженість – що б це мало означати, чого вона боїться?

"Ходи, повечеряєш", – сказала мати й пішла попереду Данила до світлиці.

Данило сів за стіл навпроти вікна й дивився, як кружало сонця поволі зсувалося вниз по шибці, аж поки не кануло за Маґуру. Федора принесла з кухні підігріту підпалку й поставила на стіл пляшку сливовиці.

"Пий, сину, скільки можеш, а я подивлюся… Чейже престольний празник нині в нашому селі… А ті зганьбилися при такому святі. Ой, Данилку, ти он високу науку здобуваєш, а вони й далі дуріють: кажуть, голову парубкові проломили…"

Данилові згадалася червона пляма на снігу під стіною обсерваторії і зломаний держак від бартки, який чомусь підняла Оленка із землі й пішла з ним. А ще пригадав розповідь ватага…

"То кого побили? – спитав у мами, геть спіснілої, зморщеної, без сліду колишньої вроди на обличчі, а ще ж пам'ятає син, якою гарною була вона за його дитинства. – Кого ж побили?" – допитувався.

"Таж Михалка Джемигу, котрий…"

"Але ж мені відомо, що Шумеї з Шумеями б'ються – Злодії з Апостолами. До чого тут Джемига?"

"Нічого ти не знаєш, сину… Та й навіщо воно тобі? Колись гріх Злодіїв Джемиги покрили й за це ненавидять їх. Той гріх і на мені…"

(Продовження на наступній сторінці)