«Злодії та Апостоли» Роман Іваничук

Читати онлайн повість Романа Іваничука «Злодії та Апостоли»

A- A+ A A1 A2 A3

"Хіба не бачиш, що між нами кров?"

І різко рушила з місця, обійшла закривавлену латку снігу, припала до Данилових грудей, поцілувала його в щоку й вибігла з плацу, піднявши на ходу зломаний держак. І зникла за кущами ялівцю.

Білява голівка вряди-годи то виринала з ялівцевих і жерепових зарослів, то зникала, й Данило чомусь-таки вірив, що Оленка зупиниться внизу й чекатиме на нього, бо чому мала б полишити його самого серед чорногорського безлюддя, чей не посперечалися, не посварилися, і що могла важити для них червона пляма на снігу, а може, то й не кров, а хтось вишневий сік розлив… А якби й кров, то що їм до бійки якихось сп'янілих парубків, чому б це мало стати причиною їхньої розлуки?

Постать дівчини вихопилася із зарослів й чимдалі маліла, Оленка не зупинялася, не озиралася, й на Данила повіяло пусткою – він зрозумів, що більше ніколи її не побачить, і від цього зробилося неймовірно тоскно; він ще не міг визначити ціни згуби, лише відчув, як відкроїлася від нього немовби половина його сутності, щойно заповнена образом дівчини, яка несподівано завітала в його життя.

Це було надто несправедливо, бо що б могла означати для Оленки розповідь ватага про невгасиму ворожнечу між родами Шумеїв? І що з того, що Данилових родаків прозвали Апостолами, – та навіть якби Оленка походила з Шумеїв, прозваних Злодіями, то яке це мало б значення нині для них обох – цивілізованих, освічених, сучасних?

Проте Данилова догадка була вперта: а таки напевно ця дівчина із Шумеїв-Злодіїв, і соромиться вона негідного прозвиська й оздоблюється на людей, які про це їй нагадують… Почекай, Оленко, якщо це насправді так, то ще не знати, чи справедливо вас прозвали, й чи моє прозвисько не має іронічного відтінку, як-от – "святенник", "боженька"?

Данило не був упевнений, що догадка його вірна, проте в її справдешності щораз то більше переконувала дивна поведінка Оленки – і йому стало гірко від того, що така дрібниця знівечила їхнє знайомство, однак тут же вкрадалася у свідомість думка про фатальність родової приналежності, коли за неї ось учора пролилася кров.

Він мусить наздогнати дівчину й переконати її, коли це правда, в марності задавнених образ і родової ворожнечі, та водночас проколювалася в душі цікавість дізнатися правди, заступленої від нього заслоною правіку.

Й заволав Данило навздогін Оленці, щоб зупинилася, та голос не здолав простору, що протягнувся між ними; він перейшов горби Рокиту й Керничку, вийшов на буркутський плай, допав уже й до Буркута: біля дороги стояв порожній жаб'євський автобус, який стоятиме тут до самого надвечір'я, проте Оленки хлопець не побачив, можливо, поїхала попутною вантажівкою.

Змучений і збезнадіяний, він присів на приступку машини й думав про свій родовід, який для нього сягав не далі діда Пилипа Шумея, що помер, коли Данилові сповнилося десять літ.

 

Розділ третій

Данилова неня Федора прийшла в Явірник ще малою із присілка Теребіж, де вузькоокі, кустраті й чорні вуглярі випалювали деревне вугілля й виплавлювали смолу з березової кори, а ще крали курей по довколишніх селах. Вихопила дитину з бруду й нестатків її мати, вродливиця Калина, що невість-як опинилася в хаті відлюдькуватого нероби Івана Джемиги, й привела свою доньку до власника Веснярської полонини Пилипа Шумея, уклінно впросивши його взяти Федорку за пастушку до телят.

Мав Пилип чимале стадо маржини, ще й племінного бугая, від якого корови щорічно телилися чорномордим молодняком; шкодуючи тих теличок і бичків, ґазда ніколи не виганяв їх на полонину – паші вистачало й на Думських пагорбах, що збігали пологими схилами до Черемоша.

Ті обгороджені воринням сінокоси й лисі пасовиська, і кладка через ріку, що провадила до гори Тарниці, порослої рівними, мов пасхальні свічі, смереками, на які був добрий попит в кутських тартаках, і довгий ряд схожих на сірникові коробки вуликів на царині під Маґурою та й сама ґражда, обступлена зусібіч заломленими дахами, піддашшями, галереями й подвір'ям, обставленим стайнею, хлівами, стодолою й оборогом, між якими навіть щілини не проглядалося, й на Божий світ виводили тільки хвіртка з боку Думської гори й возова брама від ріки – все це належало фудульному ґазді Пилипові Шумеєві, прозваному Апостолом.

Сирота Федора виростала серед цього добра й не почувалася тут наймичкою: була працьовитою, бистрою, мов бджілка, і все, що її оточувало, немовби їй і належало; дбала вона про Пилипове багатство, як про своє власне; з роками виструнчувалася, мов гаджуга, а коли стала на порі, й тугі циці вже не вміщалися в пазушині, а великі сині очі, заволочені блудною паволокою, крадькома пазили за чорночубим, смаглявим, ніби циганської крові, багацьким одинаком Николою, а той водно вишукував собі роботу, де поралася Федора, – тоді вони обоє почали пропадати то в колешні, то в стодолі; врешті стрункі ноги дівчини у вечірню пору стали дрібно перераховувати щаблі драбини, припертої до оборога, й тріщали ті перекладини теж під вагою ставного парубка, – не промайнули ці гріховні виправи повз пильні очі господаря, й зметикував собі суворий і мовчазний Пилип, що пора дівчину виганяти з обійстя або ж брати за невістку…

Позбуватися такої справної робучої сили Пилипові було шкода, а Никола не відступався від дівки ні на хвилину, й коли фартушина на Федорі почала коротіти, й при зустрічі з ґаздою дівчина соромливо прикривала долонями живіт, а заховати гріха вже не могла, Пилип порішив – бо як не цю, то іншу знайде хлопець, а напевне пустішу, чей працьовитішої невістки не міг собі й придумати, – щоб Никола, хоче того чи не хоче, поніс до ксьондза на заповіді.

З того нерівного й для села несподіваного шлюбу народилася дочка Марійка, й Федора стала повноправною господинею в багацькій ґражді під Думською горою. Бабу Фросину, котра й так до господарки ніколи не належала і весь свій вік просиділа в коморі за вишиванням сорочок на продаж, розбив параліч, і ніхто ніколи не бачив її на білому світі, аж до похорону, що його по-багацьки справив Пилип, немовби перед упослідженою жінкою, якій належалося бути першою ґаздинею в селі, а мала вона від мужа менше пошанівку, ніж служниця, виправдовував свою провину після її смерті: на горах ридали трембіти, везла домовину на цвинтар парокінна фіра, за катафалком тягнулася довжелезна процесія, нібито явірницький люд хотів хоч раз у житті побачити найбагатшу в селі господиню; відправляли по ній панахиду аж три ксьондзи – з Явірника, Зеленої та Буркута, й справив Пилип гучні поминки на просторому подвір'ї ґражди: столи вгиналися від наїдків і питва, ґазди один поперед одного споминали достоїнства найгіднішої в селі жінки, молодиці вмивалися сльозами, витирали очі й носи шаліновими хустками, бідкалися, завивали, аж поки ті голосіння не перемінилися в коломийкові співи і п'яний регіт.

Баба Фросина померла ще при достатку. В Пилипа було все, що міг послати Господь працьовитому ґазді, та найпильніше доглядав він рогату худобу. Кожну корівчину називав по імені: Мінка має спущені вниз роги, ніби дівочі кіски, молода, проте сумирна, й дає на день аж п'ятнадцять літрів молока; Краса ходить з дошкою на лобі й має червоні люті очі, нападає навіть на бика – від неї одного разу потерпів сам Пилип і відтоді обходив товар у кептарі з діркою на спині, проте не продавав Красої й не різав, бо мав від неї таке густе молоко, що півгладущика бралося густою сметаною, хоч край ножем; Ласка була красунею з великими очима, з яких по-людському котилися сльози, коли її якийсь пастух врепіжував прутом по хребті за непослух, й тримав Пилип Ласку лише за вроду, бо надоював від неї, що кіт наплакав… Кожну Коровину леліяв Пилип, а мав їх щось аж десять.

Довгими зимовими вечорами, коли в ґражді западала нудьга, й тяжко було дочекатися чергового передзвону старого настінного дзиґаря з чавунними вагунами, мовчазний Пилип заводив розмову про худобу: загинав на лівій руці палець за пальцем, перераховуючи, скільки теличок, а скільки бичків привела кожна корова за свою службу; Пилип знав масть найменшої тварі, пам'ятав вік старших й робив позначки на сволоці – яку й коли треба гнати до Сигету на продаж, а хатні слухали й мовчали, бо до господарських розрахунків ніхто не мав права втручатися, й Никола, на відміну від Федори, що зайняла становище господині, залишався слугою в батька, а ще любленим мужем у дружини, від якої аж за двадцять літ, коли вже Марія віддалася за вчителя в Білу Річку, народився хлопчик Данилко.

Тоді в Данилового діда вже не було стада, залишилися лише дві корівки – для скоромини, а решту худоби ватаги перегнали в колгоспну артіль на Веснярку, й старий Пилип вряди-годи вирушав на полонину за належною йому бербеничкою гуслянки й там цілоденно тинявся на пасовиськах, відшукував ту чи іншу свою корівчину й кликав до себе, корови ґазду впізнавали, підбігали до нього, брали в морди його рапаві пальці й смоктали, а дід припадав до їхніх лобів, пестив і ридма плакав.

Про все це Данило дізнавався з розповідей матері, а в його власній дитячій пам'яті залишилася лише дідова пасіка, що вишикувалася довгою шерегою на царині під Маґурою.

(Продовження на наступній сторінці)