Зупинилася біля кладки, що переводила на другий бік ріки, до Теребіжа, й любувалася селом. Було воно зовсім інакше, ніж її рідне: Зелена втопилася в перелісках, запалася в ізвори та мочули й не виставляла себе напоказ, як Явірник, – щоб Зелену побачити, треба було зійти в довгу й рівну видолину над Черемошем, де скупчився біля церковці сільський центр і заслонився від світу високими цвинтарними смереками – село затаювало перед світом себе й свій опришківський дух.
Оленка навіть не знала, де той Теребіж: сказали їй – за Черемошем. Перейшла кладкою й довго петлювала крутою стежкою між горбами, аж поки вийшла на широку галявину, де чамріли схожі на колиби хижі, покриті сніпками чорної прокуреної соломи, що напластувались один над одним, і дивно було, що ті громіздкі нечупарні дахи не розчавлюють хатні кліті. Але таки повтискали їх у землю – вікна рамцями сперлися на призьби й, зворожені та непривітні, дивилися на світ чорними очницями – могло здаватися, що цей присілок вмисне так нехарапутно влаштувався, аби до нього ніхто не заходив – ні красти, ні правуватися за крадене; схоже було це житловище на розбійницький вертеп.
Оленка зупинилася біля крайньої хати, хтось прозирнув із середини крізь закурене віконце, згодом зарипіли двері, й хлинуло на дівчину запахом коров'ячого посліду – видно, тут сіни служили за стаєнку, – на порозі стала стара жінка в руб'ї й спитала, чого треба. До Михалка Джемиги? А он сусіднє дворище…
Прикро вражена тутешньою біднотою й брудом, заходила Оленка до Михалкової хати – з подивом і страхом. Як може таке нехлюйство сусідувати з явірницькою чепурнотою, ніби тутешній люд таки насправді зумисне втопив себе у твані, кинувши виклик багатству… У кімнатці на постелі лежав невизначеного віку чоловік з перев'язаною рушником головою й кушкою розквашеного носа; Оленка спитала, чи він Михалко Джемига, чоловік ствердно змахнув рукою й далі лежав непорушно; дівчина придивлялася до нього, дошукуючись в його обличчі тих рис, які щойно собі уявляла – воно насправді було брунатне й коряве, тільки очі, які визирали з-під закутаного рушником надбрів'я, були спокійні й лагідні.
"Чого прийшла?" – спитав по хвилі чоловік, і хоч його слова були непривітні, все ж вимовив їх лагідним тоном.
"Хочу поговорити з вами про…" – сказала Оленка й затнулася.
"Про позавчорашнє? А ти хто?"
"Я з газети…"
"А-а… Ніколи ще про мене газети не писали. То, може, й варто було… А ти звідки, дівко?"
"Із Зеленої…"
"Злодійське то село…"
"Про злодіїв поговоримо потім. Спершу я хочу дізнатися правду".
"Правду? А вона в кожного своя. І кривда – теж своя…"
Чоловік замовк, потім тяжко підвівся і, спершись на лікоть, заговорив…
"Ти, бачу, дивишся на моє убозтво й думаєш собі: а чого ж то Михалко хоромів не набудував, стаєнь для худоби не має, лишень хлів, у якому одна коза мекає, а хтось там придбав собі корову або й дві, ще й коня футрує, щоб легше було в полонину ходити, і повні скрині різної вбері настарав – сардаків, кожухів, кептарів, а багацькі жінки коралі й таляри нашнуровують і, як до церкви йдуть, то стільки їх навішають на шиї, що й голів зігнути не годні, і пріють у них, аби лишень попишатися перед людьми та зверхність свою показати – а все то марнота й мана. А багач пачки грошей ховає за сволоками та за кроквами на подрі й ночами не спить зі страху, що хтось пограбує… То скажи мені, дівко, яка може бути правда в багатстві, коли дука молиться в церкві, щоб Пан-Біг допоміг йому – того оббрехати, того обшахрувати, іншому недоплатити за роботу, а ще комусь не віддати боргів… Що ти мені на це скажеш, небого?"
"А що казати, – присіла Оленка на лавицю, – коли з вас, вуйку Михаиле, говорить останній лінюх, який не хоче працювати, а жити якось мусить… Ви принаймні двічі на день хочете добре попоїсти, а звідки того харчу наберете, коли робити не хочете?"
"Хто тобі сказав, що не хочу? Піду на роботу до якогось там Апостола в Явірник та й щось зароблю. І вільний я й нікому не підвладний… Ти шукаєш правди, а вона в тому, щоб нічого не мати, а жити… Та хіба кусові учні маєтні були, а світ уславили своєю праведністю. То якщо ти, дівко, з тих зеленчуцьких Злодіїв, що в давнину опришкували, а по войні в банду пішли, то я скажу тобі таке: йди собі геть, не треба мені ні твоєї поради, ані твого жалю, та й слави у ваших газетах не потребую… Банд ери мого неня повісили, а позавчора й мені наважилися життя відібрати…"
Оленка слухала, не відводячи очей від Михалка, й дивувалася, що в цього люмпака аж гейби добрі очі, а мали б бути озлоблені й заздрісні; таїлася в них схожа на собачу запобігливість, і подумала, що з покоління в покоління ці нероби навчалися улесливості, заглядаючи в очі хлібодавцям, і такий спосіб життя вважали єдино правдивим, бо ж, мовляв, і твар земна й небесна не сіє, не жне, а споживає, – і вдавались то до злодійства, як лисиця, то до підлабузництва, як пес. Так виробився певний клас людей, яким бідність дала можливість паразитувати, та ще й при тому викликати до себе співчуття…
"А чому ви називаєте опришків і партизанів злодіями й бандитами? – спитала. – Чейже вони не заради багатства й переситу пішли в ліси, печери й бункери… Чому б то вам, безмаєтним, яким нічого втрачати, не піти було разом з ними – хіба краще дивитися засльозеними сліпаками у вічі багачеві, чекаючи від нього ялмужни?"
"Ге, таке кажеш, дівко! – тихі очі Михалка зблиснули, й з них пробився на світ блудний вогник, що то спалахує в очах людини, яка зважилася на злочин. – Багач візьме твою працю, заплатить – і будь здоров! А тим треба віддавати душу, а в них є ще така примівка – честь мати, а в них присяга, а в них неволя… На дідька нам цього – для гонору, який в опришків і в партизанів цінується понад усе?"
"Але ж яке то життя – без гонору?" – перебила Оленка Михалкову мову.
"А ось яке – тихе… – вискалив зуби люмпак. – Нам, до речі, найкраще жилося при советах: в артілях чи то в колгоспах – усе твоє! І береш собі, що хочеш, вдень гонорово – а ти кажеш, що без гонору живемо, – а посеред ночі крадеш, і ніхто тебе за це не зганьбить, бо красти в колгоспі – не гріх… Проте бандерам не сподобалась наша воля, то вони проти совєцької влади стали. А колгоспи – хіба то не ми, прості люди? Тому за наругу, що вони чинили над нашим спокоєм й самим життям, їх і прозвали Злодіями".
"Хто прозвав?!" – спалахнула гнівом Оленка – вмить закипіла в ній опришківська кров, і вона пожаліла, що не має з собою бартки.
"Мій неньо! – схопився з постелі Михалко, й собача покірність в його очах змінилася враз моторошним зблиском. – Мій неньо, чуєш?" – повторив, вдаривши себе кулаком у груди.
"Той, котрий видав партизанів, які гуляли у твоєї сестри на весіллі?" – підвелася й Оленка.
"Той, той! – зверескнув Михалко. – За кривду, яку зеленчуцькі Шумеї вчинили моїй мамі Калині, Злодіями назвав їх мій неньо – і присохло, як на собаках! Бо наша правда…"
"Брешеш, паскудо! – процідила крізь зуби Оленка. – Не ви так нас прозвали, то давнє тавро, і я таки дізнаюся, звідки воно взялося… Та скажу тобі, що справжнім злодієм був твій тато, який не тільки партизанів продав, а й пасербицю Федору вигнав з хати в найми!"
"О, ти, бачу, знаєш не менше, ніж я, – схолов Михалко. – То чого прийшла до мене? Розпитай про те все байстрючку Федору, що в Пилиповій ґражді ґаздує, вона тобі докладніше розповість про ту свою злодійську правду… Ну йди собі, йди!"
Й коли Оленка ступила за поріг, полетіла за нею люта погроза:
"А тому, хто мене скалічив, хату спалю!"
Розділ шостий
Лук'ян Васильович Вишиванюк був, як на глибокі карпатські недеї, вельми показним чоловіком, якому б годилося не на Тарницькому гребені між Білим Черемошем і його притокою Пробоїщем осісти своїм житлом і маленьке село Білу Річку увінчати палацовим будинком, зовсім не схожим на довколишні хижі, що розсипалися в понизов'ї на річкових побережжях, а вибудувати цю світлу будівлю принаймні над Солотвинською Бистрицею, звідки рукою подати до станіславівських інститутів, музеїв, бібліотек, театру, без яких Вишиванюк обійтися не міг, а що не міг він теж обійтися і без Білої Річки, то начинив свій дім книгами, картинами львівських та станіславівських художників, з яких щодругий був його сердечним приятелем, начинив інкрустованими тарелями, різьбленими касетками і трійчастими свічниками роботи соколівських та яворівських майстрів, прерізними сувенірами, а ще колекціями гуцульських люльок і топірців.
Вірна Лук'янова дружина Марія, яка не дорівнювала чоловікові освітою, заповнила всі кімнати дому подушками, скатертинами, рушниками та портьєрами з космацькими й брусторськими узорами – і все те в палаці Вишиванюків пахло смерековою смолою, воском та крохмалем; а коли ті всі кімнати встигала прибирати господиня – не вгадаєш: навіть найзанудніший чистоплюй не міг би тут знайти ніде й порошинки.
(Продовження на наступній сторінці)