Ох, нема і не буде, кого я кохала!
Стримував Митуса коня, а чобітьми пришпорював під боки, іржав кінь, і рвався Митуса до русалки; та відбувалося свято, знав співець, що вичекати треба, поки село не вижене русалку з жита; а чи бачить вона, що він живий–здоровий повернувся з походу, — не бачить, бо піснею за ним тужить; виходила Зореслава на межу й пильно в його бік дивилася, враз упізнала й скрикнула тихо, та була ще русалкою і мусила спитати в дівчат: "А що там в руках у вас — полин чи петрушка, втікати чи залоскотати?" — "Полин, полин!" — загукали дівчата; кинулася русалка бігти житами, а тоді рушив з копита Митусин кінь і, зволочивши жито, вибіг без вершника на берег Чорнані й там ждав його, та довго не було видно ні вершника, ні русалки; заздрісні дівчата співали: "А відки ти, дівчинонько, а відки, а відки, чи не з тої полонинки, що родить ягідки"; палко кохав співець русалку в житі, а потім виніс її на руках, білу, без рутв’яного віночка, на коня посадив перед собою, і злетіли обоє на буланому в небо.
На лету обнімала Зореслава коханого свого й питала: "Як будемо жити, Митусо?" — "Співатимемо, люба. Ти подивися довкола: і сонце, і ніч, і земля, і люди — все те пісня, Зореславо. Життя — пісня, хоч і не завжди весела, та хтось повинен співати, щоб люди людьми були, а не робучою худобою".
А зеленої неділі в соборній церкві Святої Богородиці молоді слухали Службу Божу, стояли перед аналоєм на білому полотні з свічками в руках: у кого скоріше догорить, той скоріше умре; рівно згоряли свічки, і добра надія теплилась у серцях Зореслави й Митуси, а після вінчання вийшов до молодих князь Данило, щоб поблагословити, і, проходячи повз Митусу, змахнув полою корзна — свічка у співця погасла…
— Навіщо ти вбив його? — підвела суворі очі Зореслава і пройняла осудливим поглядом князя, що сидів за пригаслим вогнищем посеред дитинця Тустанського замку. — Чому ти забув, що найбільший дар для народу — співець?
Мовчав князь.
Шановний Метре, я зовсім не маю наміру що–небудь підказувати вам чи, не дай Господь, за вас писати, та подумалось мені, коли я згадала про наші розмови в Колодяжному: кому, як не вам, поетові з такою драматичною біографією, взятися за опрацювання теми співця, та хіба не вас, мов того легендарного Митусу, безліч разів убивали Бадені, Романчуки, Сембратовичі? А пісня ваша жива…
Мені згадалася ще одна притча, яку чула в дитинстві. Послав Господь з небес три іскри на землю, щоб вони прославили ім’я Боже. То одна поле спалила, помщаючись людям за смерть сина Господнього, друга запалила серця воїнів на битву за віру, а третя засвітила талант у душі пастуха, і він став співцем. Прокляв Господь першу іскру, другу поставив поруч себе ошуйцю, а третю — одесную.
З пісні досить того, що вона є. Ми ж не змінили своєю творчістю ні людей, ні владик. І не скинули гніту. Та уявім собі, що поети перестали народжуватися, що не існує на світі їхньої позиції супроти гніту — яке ж би то було безпросвіття!
Маю до вас прохання… На початку квітня я написала з Гелуану листа до заряду бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка, щоб шановний заряд не відмовився прийняти рукописи моїх драматичних поем "Руфін і Присцілла", "Оргія" і "Адвокат Мартіан" у депозит з тим, щоб той, кому я доручу, міг одержати їх у разі потреби. Хотіла б, щоб ними заопікувався Іван Франко. І нехай ніхто не плаче по мені…
— Ви думаєте, що такий лист, якби він і справді був, міг би стати для Франка світлою миттю в його невимовному горі? — спитав я, коли моя супутниця вийшла з ролі й, розпустивши волосся, стала знову Адріаною.
— Ні, не думаю, — прошепотіла вона.
У її шепоті прозвучали безпорадність і довіра до мене, начебто я мав силу змінити щось у тому, що давно відбулося й було надто трагічним. Я відчув, як швидко, немов роса на сонці, розтавало відчуження, що пролягло між нами, і наші стосунки почали набирати нової якості — щирості й взаєморозуміння: ми однаково були стурбовані горем Франка, так, наче він жив поруч, ця турбота зближувала нас, робила друзями в біді, і я мовив невпевнено:
— Нам треба відійти від факту. Є ж, крім фактичної, ще й художня правда — хай Франкова трагедія станеться після його ювілею…
— А тим часом Франко і Стефаник розмовляють з Грималюком, — полегшено зітхнула Адріана.
— Ми забули про скрипаля, — нагадав я.
V
Як тільки зсутулена постать Франка зникла за вигнутим дощаним парканом, що заслоняв сад від Стежкового провулку, Іван Косинюк опустив руки — одну зі скрипкою, другу зі смичком, — хвильку так постояв, задивившись на зелений купол Високого Замку, який підтримував на собі голубий небосхил; і коли гора почала наближатися, розсуваючи по один бік вежу Корнякта, а по другий Бернардинський монастир, і, зупинившись на вулиці Баторого, засліпила зір скрипаля зеленню м’якорунної трави, він зрозумів, що настала пора виходити на Замок, як задумав давно. Біля фігури Яна з Дуклі місця для нього більше немає.
Уклавши у футляр скрипку — смичок чомусь не влазив і зламався, — скрипаль зігнувся по циліндр, висипав з нього мідяки до підніжжя статуї, надів на голову й подався через Академічну навпростець до наближеного замчища, сповнений спокою, резиґнації й крихти зухвалої надії.
Він ішов, а Замкова гора віддалялася, немов забавлялася з ним, вежа Корнякта й Бернардинський монастир знову стали на свої місця, розмежувавшись двома рівнобіжними вулицями — Валовою й Руською; Косинюк перетяв їх Шкотською й вийшов завулками до Порохової вежі, та наздогнати гору не міг, вона вже віддалилася на лінію Волинського тракту й відпливала далі, мов фата–моргана в пустелі; знав скрипаль, що це ніяке не видиво; все в його житті було примарне й ілюзорне. Усе, за чим гнався, що здобував і, здавалося не раз, тримав уже в цупких пальцях; добра робота, перспективний заробіток, несподіваний образ для полотна, ледь уловимий звук, що міг би стати початком пісні, — враз вислизало з рук; світ навально його зачаровував, і він, виловлюючи з нього прекрасне на пензель чи на смичок, не мав ні сили, ані вміння оберегти спійману красу від повсякденного бруду. А тоді приходило до нього озлоблення, весь світ здавався йому чорним і злим і уособлювався в підприємцеві, який позбавив його роботи, філістерові, що поглузував з його картин, безголосій дівиці, яка сфальшувала його пісню, — він стояв один, чистий і білий, ображений на людство й протиставлений йому. Світ приходив до нього, щоб засліпити маєвом, а потім утекти в безвість, як нині Замкова гора; доганяти його не вмів і залишався із своєю гординею — самотній буйночубий красень із скептичним поглядом великих очей і зневажливою гримасою губ.
Та існував Високий Замок. Останні тижні й дні, які скрипаль проводив біля фігури Яна з Дуклі, жебраючи смичком, зелена гора височіла в піднебессі для нього, він весь час вдивлявся у неї; і ставала вона символом висоти, яку він урешті повинен здолати й стати на ній повним зростом свого таланту, піднятися над плебейським містом, немов Мойсей на Синаї, й здобути визнання, залишившись на ній назавжди.
А гора втікала, як доля, — покликала і не дається; Косинюк прошепотів уперті рядки з Франкового "Мойсея": "Та я мушу, я мушу дійти до межі Канаана…" — і тоді заступила йому дорогу тичкувата постать пропитого чоловіка з синіми мішками під очима, з чорною збитою у ковтуни бородою, з обличчям, схожим на викручену шмату. Чоловік крадькома всунув свою долоню в Іванову, кисть руки була гладка, ніби вичовгана в попелі, й швидко висковзнула, як слиж або пічкур.
Був це колишній молодомузівець Йосип Шпатько, який прославився серед молодих львівських поетів не так своїми гуморесками, як тим, що з пригощень на сільських фестинах завжди вертався з течкою, набитою смаженими курячими ніжками, а з міських просвітянських імпрез — шматками тортів; він мав у нагрудній кишені саморобний календарик неділь і свят, навпроти яких записував адреси впливових українських родин, до них почергово приходив на обіди декламувати свої гумористичні вірші; був він теж автором повісті "Виродок" — про такого собі салонмена, який гасає по світу, щоб вигідно одружитися, засвоїв для себе істину, що живе у віці не пари й електрики, а корупції та протекції, вдень заграє з соціалістами, а ввечері грає на фортепіано по шинках; Шпатько нашіптував у літературних колах, що прототипом повісті послужив йому один реемігрант з Америки, маючи на увазі Косинюка; відомий був Шпатько ще й тим, що під час однієї дискусії між молодомузівцями і Франком він замахнувся…
Косинюк зупинився перед цією проявою, але тільки на мить, виминув її, та Шпатько схопив скрипаля за полу блузи й вискнув:
— Хіба ти не чув, який патріотичний акт задумано? Нині збираємося біля Народного дому. Там Карманський, Яцків, Пачовський…
— І вони дадуть тобі з’їсти й випити? — нагнувся до Шпатька Косинюк.
— Яке блюзнірство! — обурився Шпатько. — Ми нині вибираємося до Урича, щоб на скалі вибити пам’ятний напис на честь Івана Франка!
(Продовження на наступній сторінці)