— То кваптеся, кваптеся, пане: той… Адвентович такий, що задурманить будь–кому голову. Кажуть, він загіпнотизував навіть тюремну сторожу Бригідок і допоміг російським революціоністам утекти. То затятий соціаліста!
— Що ви на тому розумієтеся, пані… — спохмурнів Карманський. — Адвентович знає, чого хоче…
— Але й ви, і ви, пане Петре, не якийсь там пантофляж, ви теж можете заімпонувати тій артистці — якщо їй таке подобається, — своїми тюремними муками…
— Подайте мені кави з кожушком і не говоріть більше про те! — обірвав розмову поет і підсліпувато попрямував до столика, мене не помічаючи.
Я тоді згадав розповідь Коцка про Карманського, і ніяк не міг зіставити цього меланхолійного поета з героєм, якого змалював мені Адам. Коцко все перебільшував — бачив у людях не справжнє, а бажане. Я почув, як до мене підкрадається почуття розчарування в особі, якої, зрештою, й не знаю. Для мене ще там, за океаном, люди поділилися на незалежних і залежних, залежні — на скорених і нескорених, нескорені — на компромісних і безкомпромісних; і коли хтось обрав для себе ту чи іншу позицію, то повинен бути їй вірним, і нема чого естетові задля моди ставати на якийсь час революціонером, а потім соромитися чи боятися того свого кроку.
Від Адама я дізнався, що наприкінці січня цього року українські студенти оголосили віче за створення українського університету у Львові. Сенат віче заборонив і дозволив вшехполякам самим розправитися з бунтарями. Двадцять студентів забарикадувалися в аудиторії на другому поверсі, ще стільки прийшло їм на допомогу з третього, бунтівники зім’яли боївкарів, поламали в аудиторії столи, позривали портрети ректорів у аулі[54], побили мало не до смерті секретаря університету Алойзу Віняржа і вийшли в місто, співаючи пісню "Шалійте, шалійте, скажені кати!" На розі Академічної їх оточила поліція. Саме тоді з бібліотеки вийшов тендітний студент філософії Петро Карманський, автор поетичної книжечки "Ой люлі, смутку", перечулений лірик. Він боязко обійшов заарештованих товаришів і раптом почув: "Карманський, якщо ти порядна людина, то твоє місце серед нас!" Поет, який був зайнятий лише своїм особистим смутком — це теж потрібне, хтось повинен оспівувати стан людини в певних умовах, — приглянувся крізь окуляри, впізнав того, хто звернувся до нього — був це Адам Коцко, організатор віча. Не довго вагаючись, Карманський просунувся крізь кільце поліції, став серед заарештованих. Просидів місяць, витримав голодовку, недавно вийшов із тюрми… А тепер не хоче, щоб йому нагадували про той вчинок, бо ж, видно, не мав духовної потреби сповнювати його, не був готовим до нього й піддався тільки хвилевому настроєві або соромові. Я далекий від протестантства, мій протест — малюнок, більше я нічого не вмію робити, але коли б ступав на дорогу відвертої боротьби, то — як Січинський, як Коцко, як Франко.
Я й нині так думаю? Ні, сьогодні я вже не думаю, а лише споглядаю марність свого життя. Чому так сталося?
А тоді… Тоді мої думки перекроїв різкий скрип дверей, до кав’ярні увійшов розмашистим кроком довгоносий чоловік, лисий і чорноокий. Він поправив на плечах лискучий чорний сурдут, обтягнув поли й маєстатичним жестом зняв з голови мельоника.
— Знімаю капелюх тільки в церкві і в кнайпі! Прошу це належно оцінити, пані Малгосю, й подати на стіл, де сидить Карманський, дві кави. Маестро Яцків, сер! — кивнув він мені головою, немов давньому знайомому.
Яцків присів біля Карманського, пильно приглянувся до нього, хмиркнув, лукаво підморгнув, але Карманський був незворушно сумний, і Яцків, пристосовуючись до настрою товариша, замугикав сумної:
І може, ти крізь сон почуєш
Мої тужливії пісні,
І може, нишком забануєш
Бодай у сні, невиннім сні.
До тебе шлю свій скорбний спів…
Перестав наспівувати, спитав:
— Не пригадуєш, Петре, чиї це слова?
— Карманського, — знехотя відказав автор.
— А я весь час думаю, звідки їх знаю… Петре, якби ти потрусив кишеню, ми б випили — знаєш за що? Щоб ніколи не відходити від принципів модернізму. Тебе дивує, чому я з цього почав розмову? А тому, що давно тебе не бачив, Петре, аж два дні, то хочу наговоритися. Та й справді я тепер водно про це думаю: прийшла нова релігія в літературу і треба визнати якусь одну. Ми випили б за те, щоб не бути слугами двох панів: або Франко, або Пшибишевський!
— Я не визнаю жодного пана, а тому не п’ю, — понуро відказав Карманський. — Я не реаліст і не символіст, я — романтик… А взагалі, не треба блюзнірити, Міську.
— Зовсім не блюзнірю… Наш журнал "Світ", редагований шановним Бирчаком, повинен дбати про завтрашній день поезії, а нинішній ми залишимо комусь іншому — хоча б Франкові. Я придбав собі книгу "Чорна магія", а також Коран, читаю й переконуюся, що тільки підсвідоме, містичне може стати основою нової штуки. Мій батько, старий побережник із села Лесівки на Станіславщині, мовив, що Бог живе не тільки в церкві, а й у лісі. Отже, відучора й назавжди прощаюся з реалізмом, моя церква — ліс, незбагненний, незнаний, сліпий… Я серйозно. І йду до цих переконань не відучора, ти знаєш мою новелу "Білі вівці", там усі сліпі: отара і пастухи.
— У Метерлінка є п’єса "Сліпі"…
— А я йду далі… Ми всі стали супроти соціальної заангажованості Франка, хоч, правду кажучи, всі вкупі йому одному дорівнятись не можемо… А він — ти ще, мабуть, не читав — у "Віснику" так жорстоко насміявся з нас, та кропива–жеруха! І знаєш, подав редакторові дуже вигідну для поетів ідею: оскільки всі вірші, вміщені в останньому номері "Світу", мають однаковий зміст і з однаковим розумінням можна їх читати згори вниз і знизу вгору — платити авторам подвійні гонорари.
Яцків голосно засміявся. Він мені відразу сподобався, хоч я не міг збагнути, що в нього напускне: салонна манірність чи мужицька тверезість.
— Сміх сміхом, Петре, а в літературі настає нова ера, якої не хоче розуміти сам Франко. Старші письменники ставили собі за мету змальовувати економічні та громадські порядки, а для молодих головна річ — людська душа. Ми повинні освітлювати довколишнє середовище через внутрішній світ героя…
— Міську, май совість, це ж слова Франка, — зауважив Карманський.
— А бачиш — і він з нами!.. Ми стоїмо на межі між минулим і майбутнім, немов орел між пустелею і морем, ми повинні наш родовід брати в храмі Краси, а дітей хрестити сльозами нашого народу! — Мова Яцкова ставала щораз патетичнішою, я дослухався, чи не чутно в ній фальшу, позерства — і не міг зрозуміти; мабуть, Яцків закидав гачок, щоб вивідати думку товариша, та Карманський розмови не підтримував, і Яцків наговорив зовсім про інше, примружуючи химородні очі: — Якби ти знав, Петре, що за божественний напій "Чорна Індія"! Ти ще не пробував, а я вже маю рецепт, незабаром принесу. Який то цімес: смак полину й смоли! Хоч як на мене, то найсмачніша звичайна горілка, коли її закушувати огірком або бурячками з хріном… Пані Малгосю, у вас нема цвіклів з хріном? Є? Ви ж наша альма матер! Подайте мерщій, бо у мене ось, як у того Карася… щось таке в мене є… — він вийняв з кишені сурдута плоску плящину, — і називається вона аква віте. А ти й не сподівався, Петре!
Кельнерка принесла бурячки з хріном і чарки, Яцків наливав.
— То хто вона цього разу? — спитав притишено й зовсім конфіденціально.
— Ванда Патковська…
— О, видно, вже маєш гріх за душею, бо–сь почервонів.
— Краще мати за душею гріх, ніж нічого, — Карманський посміхнувся, проте усмішка не пасувала до його сьогоднішньої ролі, він це втямив і квапно погасив її. — Не було гріха, — сказав сумно. — Вчора бачив її тут з Карлом Адвентовичем, зблизька. То незвичайна жінка — симбіоз печалі й легковажності. Я недавно бачив їх обох у виставі "Життя людини" Андрєєва, ставив Павліковський в Новому театрі. Яка чуттєвість, глибина… А тут уздрів натуральну, без гриму…
— Напийся, Петре, і напиши вірша — це єдиний для тебе вихід зі становища. Ти ж знаєш Адвентовича; то такий хлопака, що коли вже впіймав пташку — не випустить. Але ж вона старша за тебе.
— Яке це має значення, — опустив голову Карманський.
— Я її добре знаю, — замислився Яцків. — Ех, якби вона захотіла зіграти зі мною Анну в "Украденому щасті" Франка: ми готуємо спектакль у театрі львівського "Сокола". Я граю Задорожного. А може, ти допоможеш?
— Ніколи в світі!.. Міську, якби ти перейшов мені дорогу… я… я б убив…
— А най тебе двері стиснуть! Ну, будь здоров.
Яцків підніс чарку, та біля уст затримав: наші погляди зустрілися. Він підморгнув мені, покликав:
— Сер! То ваш циліндр на вішаку? Певне, ваш, бо дотепер я його тут не бачив. Коли бажаєте, ходіть до нас і відрекомендуйтеся. Ви, часом, не з Америки? — спитав, коли я підійшов до їхнього столика.
— З Америки. Іван Косинюк, мистець.
— Ти чуєш, Петре? — Яцків здивовано видивився на Карманського. — Відколи я почав читати "Чорну магію", геть чисто все знаю. І що тут робите?
(Продовження на наступній сторінці)