— "Ви нам теж не подобаєтеся" — не метод у дискусії, — мовили ви з відчутним роздратуванням. — І якими б малими галицькі діячі не були, українські від того більшими не стануть. Я розумію: у вас гірші умови. Але хто вам забороняє виходити за рамки легальності й таки щось робити?.. Упадок абсолютизму в Росії станеться як не нині, то завтра, треба бути готовим…
— Не нині, то завтра… — посміхнулася я іронічно. — Якщо так вірити щодня, то ніхто ніколи упадку абсолютизму не дочекається.
— Віра гори ворушить… — сказали ви і замовкли.
З гірким осадком я попрощалася з вами й Гнатюком. Мене мучила совість: вас треба берегти, ви ж і архітектор, і майстровий, і двірник, усяк від вас вимагає найбільшої офіри, і ніхто не задумується над тим, що Франко поки що в нас один, що в нього не залишається часу для викінчення своїх творів; і коли потім, у Сан–Ремо, я отримала дванадцяту книгу "Літературно–наукового вісника" за 1902 рік і прочитала ваші вірші "Із дневника", то проплакала всю ніч. Згадала тоді ваші слова "віра гори ворушить": вони щось більше означали, ніж проста репліка, я це відчувала; та хіба я могла тоді знати, що це рядок з майбутнього "Мойсея", що ви вже тоді писали поему й никли від страху за те іще не вроджене дитя.
А тепер хочу вам признатися, чому не завітала до вас першого дня, коли приїжджала останній раз до Львова. Я тоді не могла вам пояснити…
Був червень 1903 року. Я покинула сонячний курорт Сан–Ремо на березі Лігурійського моря й поверталася додому майже здоровою. Ви, певно, здогадуєтеся, що це моє quasi дуже умовне й оптимістичне, але я перестала кашляти й мої кості не так наполегливо давали про себе знати. Мені слід було, щоб не ризикувати тією набутою над морем крихтою сили, їхати прямо до Києва, але здалося, що у Львові на мене нетерпляче чекають Іван Труш, Михайло Павлик і ви. Я хотіла конче побачитися з вами після тієї не дуже мирної розмови в Криворівні. Однак, перебуваючи на самоті, людина інколи переоцінює себе, думає, що вона комусь дуже потрібна, вділить радості, щось доброго порадить, утішить своєю присутністю. На жаль, не завжди так буває, господарі часто добре без гостя обходяться й не шаліють з радості при його появі.
Труша я чекала ще в Сан–Ремо, він тоді перебував у Римі, обіцяв завітати до мене; але потім написав, що не встигне, бо на Великдень мусить бути в Косові: хоче малювати гагілки[52]. Я ж хотіла з ним домовитися про ціну за мій портрет, який він тимчасово виставив для огляду в Науковому товаристві імені Шевченка, — щоб купити. Павлика я хотіла спитати, чи не могла б заробляти своїм знанням мов, якби переїхала жити до Львова. А вам мала віддати написану в Сан–Ремо драматичну поему "Вавилонський полон" і ще — розповісти легенду, яку там почула, щоб утішити вас, такого зрозпаченого у віршах "Із дневника". А зі всього того вийшов пшик… Павлик був роздратований — посварився з Трушем: ворог будь–якого натяку на модерн, Труш почав безцеремонно втручатися в літературні справи, мов ментор, десь там образив молодого здібного новеліста Михайла Яцкова, Павлика теж. Мені ж на мою пропозицію щодо праці у Львові Павлик відповів, що — можна, якби я відмовилася від усілякої політики, мовляв, у Галичині й своїх політиканів не бракне. Я сказала, що такої умови не приймаю, бо вона суперечить моєму світоглядові, темпераментові й заповітові мого дядька Михайла Драгоманова.
А ще той дощ, та львівська холодна мжичка, що діймає до костей! Та я таки того ж дня, після розмови з Павликом, пішла на Чарнецького до Товариства, щоб побачити вас. Не застала. Микола Федюшко, критик, сказав, що ви тільки–но пішли додому, та напевно по дорозі зайшли до кав’ярні Шнайдера випити кави й переглянути газети. Я розглянулася по стінах: десь тут мав висіти мій портрет, помітила зніяковіння на обличчі Федюшка. "Ваш портрет Труш забрав, — сказав він. — Продав…" — "Продав?! — перепитала я упалим голосом. — Але ж ми…" — "Портрет купив галицький намісник, він колекціонер і добре платить".
Я відчула, як здерев’яніла моя права рука і стала такою ж безвладною, як ліва; я стояла посеред кімнати, немов безкрила Ніке: замість крил відтяли мені віру в людину. Труш — цей ввічливий, чемний і талановитий Труш — продав мене? І кому — польському аристократові! Скількох уже отак було віддано чужинцям, подаровано за спасибі, gratis, а це — за гроші! Вперше в нашій історії…
"І я буду в тій колекції, серед графинь, як хто — російська чи українська дворянка?" — спитала я врешті Федюшка.
"Може, як українська поетеса…"
"Це зворушливо: галицький намісник — меценат українських поетів… Почекайте, а може, я належу до польських магнатів, до компанії намісника, треба дослідити свій родовий корінь… Ви не знаєте, хто у Львові займається генеалогією?" — не вгамовувалась я, ніби це Федюшко продав мій портрет намісникові.
"Панно Лесю, — переконував мене критик, — Труш мав право продати свою роботу… Ви теж щось отримуєте за поезії…"
Федюшкова логіка не допомагала. Я почувалася зрадженою, не потрібною тут, чужою не лише Павликові й Трушеві; мені, як ніколи, треба було побачити вас, щоб переконатися в протилежному. Я вийшла з будинку Товариства й подалася на Академічну.
А далі було так.
Із кав’ярні Шнайдера вийшов Іван Франко — у широкополому сірому капелюсі, з піднятим коміром плаща, без парасолі, руки заклав у кишені й, щулячись під дощем, пішов краєм тротуару, ставлячи ліву ногу твердше, злегка налягаючи, мов сівач; і я подумала, що цей титул найкраще підходив би для Франка — сівач! Я могла вас наздогнати, та раптом стишила ходу й пішла слідом за вами, як ішла все своє життя. І так було мені затишно й разом з тим тривожно: я ж іду за Франком, самим Франком — як він скаже потім у "Мойсеї" — у мандрівку століть з його духа печаттю. І так було радісно від того, що мені, кволій жінці, випала аж така щаслива доля — йти разом з вами в безсмертя. Та тут, немов канчук, ударили мене безнадією ваші слова, над якими я проплакала всю ніч у Сан–Ремо:
Тату, тату, тату!
Се ми твої невродженії діти,
Се ми твої невиспівані співи,
Перед часом утоплені в багнюці…
Не вийдете на світло, небожата,
Не вивести вже вас мені до сонця!
Я сам отсе лежу у темній ямі,
Я сам гнию тут, до землі прибитий,
А з диким реготом по моїй груді
Тупоче, б’є моя лихая доля!
Яке безсмертя, яка вічність, — зойкнула в мені моя душа, — коли наші твори — наші діти — вмирають ненароджені, бо для них нема повітря, їжі, бо вбивають їх у нашій утробі власть імущі або ж душать, коли й народяться, немов котят, і вся наша енергія йде на зализування завданих нам ран, замість того щоб ішла вона на створення нового життя в штуці!
Ви йшли переді мною, а я говорила до вас:
Учителю, я чую крик і скарги ваших дітей, і мої обізвалися тим самим голосом… Я не знаю, що було з вами в ту страшну дату, якою позначений цей ваш вірш, та виразно чую, що вона була страшна, бо і я пережила тяжкі хвилини, пишучи свою "Одержиму", — і коли пережила, то повинна ще довго жити… А скільки разів ми свідомо вбивали свої власні думки ще до того, поки вони ляжуть на папір, — щоб мати можливість надрукувати річ, обкарнану, обтяту… Та хай ніхто не думає, що поети нашої доби були вбивцями з легким серцем. Нехай майбутні співці, які прочитають цей ваш вірш, знають, що то за страшні були часи, якщо письменник мусив ставати дітовбивцею…
Пане Франко, — шепотіла я, дивлячись вам у спину, — ви, може, й соромитеся нині за свій плач. Я знаю по собі це почуття. Але саме ті почуття чогось варті, які нам страшно нести на шляхове розпуття. Ну чому, чому все має право на сльози — туга материнська, нещасне кохання, а тільки душа поета, що втратила своїх дітей, мусить мовчати?.. Та скажуть колись люди: коли сей народ пережив такі часи й не загинув, то сильний він.
А може, ми недооцінюємо своїх сил, cher Maitre?.. Я хотіла розповісти вам легенду, яку почула в Сан–Ремо. А легенда така. Сидить в’язень–богатир у темниці не рік і не два, й здається йому, що він осліп, — а то ніч сліпа довколо нього; і здається йому, що він старий, — а то в’язниця стара; і думає він, що його кайдани міцні, — а їх іржа давно поїла. Тільки треба, щоб якийсь рятівник вигукнув: "Устань!" — і в’язень сам вивалить протрухлі двері тюрми.
Ви чуєте, пане Франко, я з усіх сил кричу: "Встань!" Я цей клич вигукнула своєю "Одержимою" — чому ніхто не почув? А ви — ви ж усе своє життя вигукували сакраментальне слово "встань!". "Яка ж то кара Месією, що світ рятує, бути! Всім дати щастя і нещасним бути".
(Продовження на наступній сторінці)