— Писав же Даниїл Заточник: "Багатого мужа всюди знають, і в чужій землі він має друзів, а бідний серед своїх незримий ходить. Багатий возглаголить, і всі його слово вознесуть до хмар, а бідному вуста замкнуть". Заодно з володарем можна стати, коли володар справедливий… А коли ні, то повчав той же книжник: "Не тримай свого двора біля княжого, бо ласка княжа — як вогонь під клоччям…" — Митуса зробив рух, ніби гуслі перетягнув із–за спини на груди, вдарив пальцями, немов по струнах, і заспівав:
Ой пане Іване, обмурував двір,
Обмурував двір білим каменем,
А ворітенька з жовтої міді.
А на тій міді стоять намети,
Стоять намети, як біль біленькі,
А в тих наметах сидить пан Іван.
Ой стучить–гримить з поля сторожа,
Та вдариться в жовті ворота:
"Пане Іване, чи спиш, чи не спиш?"
— Як чуєш, співаю я ще, князю, — посміхнувся Митуса тою ж зухвалою посмішкою, опустив ліву руку, а правою сягнув по кубок з налитим для нього вином.
Не виминав співець суворого погляду князя, який ще дужче нахмарював чоло, слухаючи нелюбу йому пісню про Івана, що не бачить далі свого двору. Зчеплювався Митуса з володарем своїм незалежним поглядом: "Бачу, як кипить у тобі нестримна лють, що ось–ось зірветься, мов собака з ланцюга, та все одно співатиму про двір простого кмета, з якого вийшов сам, про сплюндрований тобою, князю, двір". Князь думав вище: "Зміни, Митусо, подле ім’я на княже, і зміст пісні стане ширшим — вилетить з–поза кметського тину на всю державу й стане тоді сильнішою держава. Ти не розумієш цього, Митусо. Не розумієш, що такої, як оце проспівав, пісні кметь і не почує, а злобний боярин візьме для себе за свою й піде з нею на нові чвари — на втіху орді".
— Про який двір і про якого боярина, іменованого Іваном, співаєш, Митусо?Може, про Жирослава, який набріхував на Мстислава Удатного, ніби той замишляє з половецьким ханом Котяном проти мене зраду, й був прогнаний з Галича, мов Каїн з Адамового дому? Чи про Судислава, який навів угрів у Галич, а люд галицький, виганяючи його разом з королевичем Андрієм, кидав за ним камінням? — князь м’яв долонею чорну з сивизною бороду й неблимно дивився на Митусу. — А може, про того Пилипа, який багато років тому запросив нас з братом Васильком у Вишню на банкет, щоб там обох потруїти, — й потруїли б, якби мене не попередили вірні слуги… Ліпше б тобі жилося під угорським королем, ніж під моєю рукою, Митусо? Кажи! — розпалювався Данило. — А я простив, я був добрий і слухався заповітів Мономаха… А може, співаєш хвалу тим болохівським боярам, які себе високо князями титулували й із зрадливим Михайлом Чернігівським коня підо мною вбили, і князь твій, скинувши корзно, пішки втікав з поля… Я ж узяв Галич і теж тоді їм простив. А за те боярин Молибогович на пиру вилив мені в лице вино з чаші, я ж, сповідуючи заповіти Мономаха, сказав смиренно: "Бог їм відплатить". А може, про тих болохівських бояр співаєш, які ординськими баскаками стали і для орди данину почали збирати?.. Надто добрий я був, що не личить господину. Та напоумив мене врешті соцький Микула, сказавши:"Господине, не подушивши бджіл, меду не їсти". І я прийняв цю пораду: не чекав більше на Божу відплату — сам відплатив, пішовши шляхом вітця свого. Чи мало я терпів, говори ж!
— Скажу, князю, — відклав Митуса кубок з вином. — Ти мовиш токмо про бояр і про себе. Про кмета, сином якого я єсьм, про смерда, про невольника — про тих, хто єсть народом, ти й не згадуєш. Зависоко сидиш — не бачиш… Проте чому ні — згадав: бджіл душиш, щоб мед їсти. Ти наказав скарати болохівських бояр — трутнів, а тисяцькі твої винищили простолюд — бджіл робучих. Чи довго так смакуватимеш медом? А те, що повертаєшся на шлях свого жорстокого вітця, — немудро чиниш. Не можна на старе повертати… Не про бояр моя пісня — про народ. І ти в ньому, князю, шукай нових сил. Сам кулак уже не допоможе. Час тяжкий, то й зброю ліпшу треба мати. Не лише меч важитиме віднині, сильніша зброя від меча — мисль.
…Зореслава підкладала поліна у вогонь, князь придивлявся до неї і впізнавав: після перемоги над тевтонцями він увійшов до Галича русального тижня, на знак звитяги повісив на Німецьких воротах свою хоругов і звелів відправити в соборній церкві Богородиці Службу Божу. Тоді вінчався славний співець Митуса з тустанською красунею Зореславою, і князь благословив молодих.
— Ми вже не виправимо своїх помилок, професоре, — сказав після довгої мовчанки Франко. — І нічого вже не додамо до того, що нам вдалося зробити. Продовжувати наші добрі справи й виправляти наші помилки буде нове покоління в новому столітті. А наша праця стане часткою суспільної матерії, форми якої нині можемо лише передбачати… Але в тих нових суспільних формах буде свій чіткий порядок, і звалювати до однієї купи грішне з праведним, як це ви тільки–но спробували зробити, ніхто не дозволить. Так, ми батожили словами наш народ, щоб розбурхати його з мертвої сплячки, та водночас і говорили йому, хто він і яке його майбутнє. "Борітеся — поборете!" — закликав Шевченко, і Леся будила уярмлених: "А хто ж були ті вояки одважні, що їх під прапор свій зібрав Спартак?", і я ніколи не сумнівався у нашому майбутньому: "Та прийде час, і ти вогнистим видом засяєш у народів вольних колі"… Куліш же відправляв над народом панахиду блюзнірськими рядками похвали цариці Катерині, яка "гадюку за Порогами убила"…
Ольга Федорівна не зводила очей з Франка і професора, слухала їхню розмову, а сама вся в напрузі прислухалась до тиші у горішній кімнаті. Франко вже розповідав гостеві про свої гімназійні часи в Дрогобичі, згадував трактирню Єгера й Тептюжівський ліс, а тиша нагорі щораз дужче непокоїла жінку, й вона поступилася в коридор.
Почувся легкий стукіт у двері — до кімнати увійшов Стефаник. Франко нерозуміюче дивився на гостя, дивуючись, що привело його сюди з далекого Русова; погляд поета потеплів, він підвівся, щоб привітатися з молодшим колегою, ступив крок — і раптом здригнувся від проймаючого крику Ольги Федорівни в горішній кімнаті, де лежав хворий Андрій.
— Не розповідайте далі, — прошепотіла Адріана. — Мені стало страшно: навіщо долі треба було ще й смертю сина ранити і так безжально пошрамованого Франка?..
— Хіба ви не знали цього факту? — спитав я.
— Як — не знала? Я ж філолог, працюю в університеті. Археологія — моє хобі, а наш Михайло Федорович радо набирає ентузіастів… Знала, звичайно. Але в цю хвилину, коли ви розповідали, я відчула всю безодню невимовного болю поета.
На мить я зрадів, що випадок послав мені компетентного співрозмовника, та водночас відчув у душі жаль: купальська ніч ніби стускніла, а ми обоє враз стали звичайними давніми знайомими. Я глянув на Адріану — при світлі місяця смутніло її обличчя — й знову побачив у її очах ту ж предковічну, властиву тільки жінкам скорботу.
Ми довго мовчали, немов утратили контакт чи вибиралися з якоїсь незручності. Врешті Адріана проказала ледь чутно, сама до себе:
— Невже не було у Франка напередодні ювілею хоча б єдиного світлого проблиску?
— Мабуть, не було…
— Мусив бути… І я знаю: велику радість мав Франко — лист від Лесі Українки!
— Від Лесі Українки — лист? Не було його. Леся лежала тоді в Сурамі смертельно хвора.
— Був лист від неї! — вперто вимовила Адріана. — Був… Повинно у вашому романі проблиснути хоч трохи світла, вигадайте… Або ні — не ви. Про лист від Лесі Українки розкажу я. Слухайте…
Вона занурила пальці в своє довге волосся, стягнула його туго назад повище вух, і я побачив Лесю Українку — достоту таку, як на одній із кримських фотографій.
IV
Cher Maitre! Дорогий пане–товаришу… Ви дозволили мені так звертатися до вас, і за це я вельми вдячна: таке звертання робить мене рівноправною з вами. Рівноправною, але тільки перед обличчям вічності; нині ж я, як ніколи раніше, дуже чітко усвідомлюю той дистанс між нами — учителем і ученицею, мозолеруким каменярем і білоручкою, витонченою хворобами, родительською опікою, салонною освіченістю й безнастанним навчанням у суворій школі Івана Франка, який, проте, рідко коли мав час для витончування себе самого, бо з ранку до ночі був зайнятий розчищуванням плацу — для мене і для таких, як я.
Кажу про рівноправність, яка полягає не в кількості створеного, не у вагомості й цінності літературної продукції, а у самій лише відвазі назвати себе в наш час поетом і до останньої хвилини життя не зректися цього звання.
(Продовження на наступній сторінці)