— Маєте певну рацію, — присмирнів Франко, опускаючи їжачі голки. — Сильні особистості вбирають у себе загальний фермент. Та не всі мають можливість перетворити бродіння у вищий продукт… Візьмемо для прикладу хоча б Вагилевича. Хіба він на свій час менше знав, ніж я, або ж бажав менше добра зробити для народу? Зовсім ні. Але ж не мав він елементарного оточення й був голосом, що волає в пустелі… Та що там говорити, у нас і Шевченко, і Толстой, і Золя… Якби ми з вами жили в часи Шашкевича, з нами сталось би те саме, що з "Руською Трійцею". Епоха народжує особистості.
— Але ж особистості теж формують епоху…
Франко не відповів. Схилив голову й замислився — може, перечікував мить, поки знайдеться інша тема для розмови; йому, зрештою, хотілося знати, чого прийшов Грималюк — перепросити, душу очистити чи справді засвідчити, що існує на світі українська професура, і брешуть вшехполяки, стверджуючи, що українці не мають ким обставити кафедри у Львівському університеті.
Поет сидів у задумі, й здавався він у цю мить професорові недосяжним, вивищеним на постамент. Грималюкові згадався годинник на празькій ратуші: коли вибиває година, у віконці пересуваються лики апостолів, гордовитих, мудрих, скромних, та смерть з косою обіцяє усіх їх зрівняти й упокорити; цьому ж апостолові смерть не загрожує, він за життя став безсмертним, і докір сумління за колишню зневагу до цієї людини нудив душу, професор бажав висповідатися.
— Пане Франко, — знову розпочав розмову Грималюк, — мені хочеться встигнути сказати те, чого колись не мав наміру вам говорити… Можливо, в трудний час Франкові знадобиться знати, що думав про нього старий професор. Отож… Давно, дуже давно, це було близько тридцяти років тому, я гостював на Кулішевому хуторі в Мотронівці — ми з ним раніше познайомились, у Відні…
На хуторі ми з Кулішем і його дружиною щодня провадили розмови про нашу літературу, знаючи її минуле й не знаючи майбутнього, та про науку… Тільки ці фактори, на нашу думку, могли порятувати український народ з духовного, соціального й економічного занепаду… Коли ми вечорами відпочивали в саду, зоряне небо України манило мене вести річ про космогонію. Куліші любили слухати мої розповіді. Про вас ми тоді ще не чули… Я розповідав про нові зірки й комети. Нові зірки з’являються дуже рідко, комети — частіше: зачарують і зникають. За останніх п’ятсот років нових зірок з’явилося тільки дев’ять, а комет — близько шістдесяти… А скажіть, скільки нових світил ми можемо нарахувати за пройдене століття на нашому літературному небосхилі?.. Я був вашим ворогом, я сердився на вас за Куліша, ви ж таки переборщили в молодечому запалі: Пантелеймон зробив багато корисного. Та ось кілька років тому я прочитав вашого "Мойсея"… Як Тихо Браге зчудувався, побачивши в сузір’ї Кассіопеї нову зорю, так і я стетерів перед силою вашої поеми, котра розвіяла мої сумніви щодо призначення нашого народу… Тихо Браге думав, що тільки він бачить ту зорю, та це було не так: на дорогах зупинялися запізнілі візники й показували на небо пужалнами, бо сяйво зорі було ясніше від Юпітера й Венери, і бачили її навіть у гарячий полудень та у хмарну ніч… Думалось і мені, що "Мойсей" доступний тільки таким, як я. Та ось у своєму рідному селі побачив, як вечорами сходилися люди до хати грамотного селянина слухати поему. І я прийшов, щоб вам про це сказати… Відчув своїм обов’язком. Ті нові зірки утворюються з космічної імли, вони вбирають енергію оточення і спалахують. І хоч потім згасають, їх енергія не пропадає, мов сила духу, мов ідея…
Тьмяний вираз Франкового обличчя не мінявся, могло здаватися, що він не чув або ж не сприймав довгої професорової мови, лише очі подобріли, звільгли.
— Ідея стає ділом, коли вона проголошена впору й авторитетно, — сказав згодом. — Я — не ідея. Я — праця, яка має право й на помилки. У нас Шевченко став ідеєю, а ми робітники, які її здійснюють. "І на оновленій землі врага не буде супостата". Ми працюємо для того, щоб його не стало.
— Насмілюсь нагадати, що ви й Шевченкові робили закиди, — усміхнувся Грималюк.
— Маєте на увазі мої роздуми про так зване "братання з вольними ляхами" до унії? Ви ж самі розумієте: не було такого братання. Це вплив Броніслава Залеського, який разом з Шевченком відбував муштру в Оренбурзі. Не було у нас ніколи спільноти з шляхтою, бо ще до унії стяли голову Іванові Підкові на львівському Ринку, і ще не було унії, коли підняв повстання Наливайко. Який там "тихий рай"… Проте заклик Шевченка до братання з поляками актуальний, та здійснитись воно може тільки тоді, коли зникне соціальна й національна нерівність… Кожна ідея живуча, коли вона дає себе формувати залежно до обставин. Не треба робити з поезії Шевченка догму на зразок догм церковних, де не можна додати ані відняти слова. Ідея Шевченка — не закостеніла формула. Ви думаєте, що Тарас вважав себе непомильним? Зовсім ні! Це ми із своєї амбіції й лінивої звички пригрітися та заспокоїтися біля авторитету накладаємо табу на думки генія, які іноді стають невигідними для вжитку, саму ж ідею намагаємось подати зашкарублою, чавунною, забуваючи, що суспільний організм — не вилита статуя; та й та піддається корозії…
— Маєте рацію, — Грималюк відкинувся на спинку фотеля: бар’єр між ним і Франком був подоланий. — Ідея, скажу як фахівець з електротехніки, це ніби світло жарівки, вік якої залежить від міцності волоконця, протягнутого між електродами. Якщо волоконце слабке, жарівка світить недовго… Щось я ще хотів сказати… Ага, про світло. Була в мене смішна пригода. Якось я повертався з Мотронівки поштовим возом до залізничної станції. Серед ясної ночі раптом на мене впала злива світла, місяць згас: по небосхилу повільно зсунулася велика куля астероїда, залишаючи по собі довгу сіру смугу. Зачарований, я згадував про це світло в листах до друзів. Та ось двома роками пізніше віденська поліція забрала у мене листи. Потім мені їх повернули: слово "світло" всюди було підкреслено червоним олівцем, як символ підозрілої ідеї, для Австрії небезпечної.
Франко засміявся. Його щирий молодий сміх знищив рештки бар’єра між ним і Грималюком, поет сказав:
— З поступовими ідеями, професоре, власть імущі завжди боролися й борються, це нормальний стан речей. Та от справжня біда, коли високі ідеї беруться здійснювати ідеалісти. У молодості я знав такого, не буду називати прізвища. Під час нашої студентської мандрівки 1884 року був серед нас отой ідеаліст, він з хворобливою побожністю поклонявся Драгоманову: носив з собою портрет ученого і в хатах, де ми ночували, вішав його над своїм ліжком, знімаючи перед тим зі стіни ікону. Та одного разу ідеаліст забув уранці забрати з собою портрет, а за нами нюшкувала поліція. Поліцаї оглянули хату, де ми ночували, побачили портрет Драгоманова на стіні й забрали невинного мужика до цюпи… Треба, щоб ідеї втілювали в життя розважливі люди.
— Ви маєте ще когось на увазі?
— Та хоча б Куліша…
Адріана зупинила мене, нагадала про Ольгу Федорівну, про яку я й не мав наміру далі вести мову.
— Ви ж знаєте, якою вона була, — розвів я руками.
— Якою вона стала — так буде точніше. І чи треба нам беззастережно приймати її характеристику з уст покійного академіка Возняка? — В голосі Адріани вчулося стримане роздратування, а я здивувався з такої обізнаності археолога в біографії Франка. — Вам, звичайно, більше підходить Ванда Патковська. Я нічого супроти неї не маю, але ж треба пам’ятати, що в кожної жінки є свій вівтар. Що віддала на нього Ольга Хоружинська, ви не подумали. І що ви знаєте про неї?
— А ви?
Ольга Хоружинська стояла в отворі дверей, спершись плечем до одвірка. Насторожено дослухалась, чи не кличе хворий Андрій з верхньої кімнати, й невідривно споглядала двох мужів, які в розмові дошукувалися стежок один до одного і, знаходячи їх, заглиблювались у щораз приязнішу бесіду. Відчула, як припливає до серця добре й тихе почуття поваги до людини, котра майже тридцять років прожила поруч з нею, — найближчої й водночас відчуженої холодним і містким іменем "Франко". І зболене невдачами й кривдами, переобтяжене славою чоловіка, стомлене його вимогливістю й жорстокою безжальністю до себе й до неї, вивершене гордістю за нього, іноді втішене його ласкавістю серце б’ється в цю мить для Франка. Б’ється в цю мить для улюбленого первістка Андрія, який страждає жорстокими болями голови й епілепсією, для Тараса й Петра, котрі десь ловлять без батька рибу в Черемоші, і для Ганни, що поїхала на Україну в гості до материної родини, — б’ється серце для сім’ї великого Франка, супутницею якого випало стати їй.
Їй одній. Не пішла з ним ні Ольга Рошкевич — романтична й полохлива красуня, ні скромна вчителька Юлія Шнайдер, ні холодна Юзефа Дзвонковська, ані фальшива Целіна Зигмунтовська — всі збоялися тої заманливої й непевної, кам’янистої й тернистої дороги, якою справився іти Франко. Лише вона одна не побоялася, хоч знала добре, що бере на свої плечі тягар Франкового чину, непокори, вдачі й слави.
(Продовження на наступній сторінці)